Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

-       Що тобі сьогодні снилося? – запитувала я в Олега вранці.- Ти якось дивно стогнав та плямкав губами. Про кого ти думаєш?

-       Звичайно, про тебе, - не відводячи погляду, переконував хлопець.

-       Правда ж, тобі не терпиться занести мене у спальню на руках?

-       Я б міг так зробити і зараз.

-       Я для тебе буду одною-єдиною на все життя?

-       Невже ти в мені досі сумніваєшся?

-       Ти все-все для мене зробиш?

-       Зірку дістану з неба!

-       І ти ніколи не глянеш на іншу жінку, не будеш мені зраджувати, нічого не приховуватимеш від мене?

-       Так, звісно.

Та, на жаль, хоч як мене запевняв Олег, я дуже швидко переконалася, що мої подруги таки мали рацію – він був зрадливцем.

Справа в тім, що поряд із нами оселилися сластолюбні та пристрасті ламки – жительки планети Лам.

Наскільки я знала, населення Лами складалося переважно із жінок, чоловіків була меншість, та й ті постійно воювали. Тому за традицією кожен лам був зобов’язаний взяти за себе не менше ніж вісьмох дружин, а то й більше.

Перелюб дуже вітався.

 Тож жінки увесь час були у пошуках коханців. І не важливо, якої раси.

Довгоногі, високі, стрункі, із золотистою шкірою, ламки мали довге шовковисте волосся та хвіст-батіг із помаранчевою китицею на кінці, на їх лялькових личках червоними маками горіли занадто пухкі вуста, а вії нагадували золоті стріли. Одягалися вони у напівпрозорі туніки, що ледве закривали  сідниці, під сподом – жодного натяку на білизну.

Дівчата були красиві, мови немає, і я неймовірно шкодувала, що ми опинилися в такому близькому сусідстві.

Так ось, до кінця третього дня я почала помічати, що одна із лам щось аж занадто вже часто почала прогулюватися біля нашої бухти. Її коротку туніку підхоплював вітер, і я розуміла, що жодна землянка, навіть аби жила в спортзалі, ніколи не досягнула б такої досконалості сідниць та стегон. Груди красуні прикрашало блискуче намисто, що губилося у занадто глибокому вирізі декольте. Та що там! Її сукня трималася на тонюсіньких бретельках, які повсякчас сповзали, оголюючи маленькі пружні груди.

-       Яке неприємне сусідство, еге ж? – запитала я у Олега, коли він дрімав у шезлонгу, почепивши на ніс чорні окуляри.

-       Чому ж? Звичайні собі сусіди, мені не заважають, - ліниво позіхнув він.

Цієї миті я знову помітила лавку, і з ненавистю прошипіла:

-       Але, зверни увагу, як все-таки негарно виглядає той її пацючий хвіст, а особливо пухнаста китиця та білі вуха, що стирчать просто на маківці.

-       І чому через це так злитися?

-       Я не злюся, просто… невже вони не почвари?

-       Звичайні собі дівчата, облиш.

-       Звичайні дівчата, кажеш?

-       А що в них такого? Може, і наша зовнішність видається їм дивною, хто знає.

-       Можливо, ти правий.

Спочатку я заспокоювала себе думками, що мій Олег нізащо не спокуситься на таку химеру. Але потім все ж вирішила його перевірити.