Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

Спочатку я почувалася повністю онімілою та не могла вільно вдихати.

Але поволі, чим далі відходила від порталу та проклятого місця, де зазнала такого гіркого розчарування, на серці ставало легше.

Час від часу я поглядала на підмізинний палець, де зовсім нещодавно була обручка, пригадувала наші зустрічі з Олегом, спільні плани, вечірки, обличчя подруг, слова батька про те, що він знайшов для мене підходящого хлопця…

Аж раптом із очей побігли сльози.

Я йшла і плакала, не хвилюючись навіть про те, що мої повіки набрякнуть, а ніс почервоніє й, можливо, дуже болітиме голова.

- Зрадливець, яка ж ти погань, - шепотіла я пошерхлими губами, копаючи ногами пісок. – Мерзенна тварюка, тьху на тебе! Ти ще пожалкуєш… Ні, я обов’язково відімщу. І на це у мене є сили, повір…

Я бурмотіла, і коли б мене ось таку побачив хтось зі знайомих, подумали б, що з’їхала із глузду. Я то викрикувала погрози, то знову плакала, не витираючи сліз, вирішивши вмитися потім, а поки досхочу впивалася своїм горем.

Бо сумувала я не лише через зраду хлопця, але й через якусь тотальну самотність – батьків поряд не було, із подругами посварилася, виходило так, що я залишилася сама-самісінька, як палець.

Добряче ж мене тоді прибило.

- А я ще й набрала ексклюзивних шмоток, - бурчала я, стягуючи із плечей майже невагому кофтинку, виплетену із шовкових ниток та відкидаючи геть, немов непотріб. – Для кого? Для кого я наряджалася? Для зрадливого бевзя? Тупоголового невдахи, нікчемного альфонса? Бо й справді…

Не дивлячись, куди полетіла річ, я розставила руки, дозволяючи легкому вітерцю обвівати тіло. Поряд пролетіла схожа на бабку комаха із довгим черевцем, позаду розвівався червоний дим. Придивившись, я зрозуміла, що то ікринки – крихітні кульки, які на якусь мить зависали в повітрі, а потім падали вниз. Кілька разів дорогу перепинила густа тінь, проте жодної істоти, від якої б вона падала, не було. Щось легенько доторкнулося до обличчя, потім щипнуло за литку.

Але я зовсім не зважала, йшла собі та йшла, пам’ятаючи настанову свого психотерапевта: гормони стресу можна вивести із тіла, коли йти дві години поспіль та пити воду…

- Йой, а я не взяла води, - зітхнула я, зачепившись об чималий уламок прозорого каменю.

Нарешті зупинившись, я помітила, що краєвид дещо змінився - берегову лінію немов перетинав велетенський айсберг, або ж  слюдяні скелі.

Мені стало цікаво, я підійшла до прозорого й чистого, немов лід, валуна, обперлася спиною і, відчуваючи його тепло, замріяно подивилася на червоний океан Варгани.

- Що ж, прощай, химерна плането, - прошепотіла я, - більше ніколи сюди не повернуся.

Хвилин десять помилувавшись краєвидом, я вирішила, що мені все ж таки уже час повертатися назад, щоб відлетіти на Землю. Але відчувши втому в ногах, вирішила, що спочатку потрібно відпочити, бо я йшла добру годину, а ще стільки ж було потрібно - щоб повернутися назад.

Знайшовши зручну западину, я присіла на кам’яний виступ, голосно зітхнула... і раптом у мареві туману побачила літальний пристрій, що опускався просто на воду, поряд із невеликим бурштиновим острівцем, зарослим блідо-бузковими кущами.

Поблискуючи сріблистими боками та блимаючи безліччю вогнів, літальний пристрій випустив донизу яскравий промінь світла і ніби на ньому зависнув. Задивившись на голубуваті мерехтливі відблиски, що поширювалися довкола космічного судна, я геть забула про прикру подію, навіть сльози самі собою висохли.

Місцеве світило засліплювало погляд, ще й відблиски по воді, я повільно дістала із сумочки сонцезахисні окуляри, вирішивши роздивитися літальний пристрій краще.

Він мав якусь чудернацьку форму, якої я досі не бачила, хоча й цікавилася найновішими моделями – верх був круглим і білим немов яйце, знизу стрімко, зі свистом оберталася довкола своєї осі багряна "спідниця",  розсіюючи сліпуче світло, ще нижче - три товсті сріблисті труби із крилами, і замість опори - вогняний струмінь світла.

Я помітила, як під зореліт підплив моторний човен, згори всередину нього упало кілька зеленкувато-жовтих драглистих куль.

Напевно, це якесь нововведення у сфері розваг туристів, – подумала я, згадуючи всі відомі мені атракціони та спостерігаючи, як човен стрімко зникає за горизонтом. Або це транспортний засіб когось із любителів гострих відчуттів. Може, так виглядає літаючий ресторан чи казино. Але це було точно не звичайне пасажирське чи вантажне судно.

Замислившись, я навіть забула про свій намір вмитися й негайно йти геть. Мов зачарована, я сиділа на уламку слюди, бездумно витріщаючись на дивовижу, накручуючи на палець волосся та ледве дихаючи.

Здавалося, я впала в транс, не чула й не бачила нічого довкола себе – лише миготливе світло та дуже далеку лінію горизонту.

Аж раптом крізь марення до мене долинув низький хриплуватий голос.

- Красуне, з тобою щось трапилося? Маєш якісь проблеми?

Я підвела погляд і побачила чоловіка, що нависав наді мною, мов скеля, його грубі черевики дивним чином не доторкалися до піску, він немов рухався над поверхнею.

Поряд, на відстані витягнутої руки, у повітрі висіла напівпрозора куля, миготливі вогні по периметру вказували на те, що це був літальний пристрій.

Струснувшись, немов зі сну, я спробувала зосередитися, прийти до тями. Здатність говорити до мене ще не повернулася, та я вже могла оцінити ефектний вигляд незнайомця.

Цей чоловік був просто красень, яких зрідка можна зустріти, просто сама досконалість.

Високий на зріст, кремезний. Біла шовкова сорочка трохи розхристана на грудях, крізь тонку тканину можна легко уявити рельєфні м’язи.

Коли чоловік посміхнувся та склав руки на грудях, я помітила, яка темна у нього шкіра, а недбало засукані рукава… вони от-от могла б порватися, так напнулися.

Стан незнайомця обіймав широкий шкіряний ремінь, поцяткований металевими скобами. Чорні вузькі штани щільно прилягали до ніг, холяви важких черевиків на підошві-трактор майже сягали колін.