Чортівка на виданні - Крістіна Логоша

Другий розділ

Чорт-коротун перебирав ніжками в крихітних черевиках, що стирчали з-під дорогих фірмових штанів. Боязливо бурмотав: «Що ж буде? Що ж буде?» і тримався за голову.

– Як ти могла це допустити, Мізріель? – в сотий раз простогнав рогатий.

– Я не розумію, як таке могло статися. Ніколи мої закляття не помилялися, жодна душа не зникала. Це немислимо – душа русалки не могла зникнути!

– Усе! Не хочу нічого слухати. Я спробую тебе прикрити, але ти повинна розуміти, якщо головний дізнається, – чорт вказівним пальцем ткнув у підлогу, посилаючись на Підземне царство, – то розбиратися не буде, як це сталося і хто винуватець. В твоїх інтересах повернути душу русалки в найкоротший термін.

– Але я тут ні до чого! Це якесь непорозуміння.

Джонс скривився, немов мої слова – часточки лимона у нього на язиці. Він сів у робоче крісло, дістав білосніжний носовичок, намочив в стакан з водою і поклав собі на чоло. Пальцем вказав мені на двері.

– Я зрозуміла, – вимовила крижаним тоном і попрямувала до виходу.

Обхопив дубову рукоятку двері, мене затримав голос начальника:

– Мізріель, кажуть, ваш брат повернувся?

– Брешуть, містер Джонс. Це плітки мерзенних фей.

– Плітки-то плітками, але якщо він раптом з'явиться, нагадайте йому, що він мені гроші винен.

Мені захотілося відповісти: «Містер Джонс, вам більше шестисот років, а ви досі вірите у казки. Мій брат і повернення боргів – непоєднувані речі», але я промовила інше:

– Мій брат завжди повертає борги. Обов'язково нагадаю, якщо побачу. На все добре, містере Джонс.

Начальник підняв один кінець вологої тканини, стежачи як я залишаю його кімнату.

Бажання задушити кровного родича збільшувалася з кожною секундою: після обшуку будинок до гори дригом, судити мабуть не перестають пліткувати. Клієнтів і так вдень з вогнем не знайдеш, а тепер кожна мухокрилая фея міста буде тріпатися, що у мене проблеми з відьмаком. Крилаті насідають, уводячи нових клієнтів, а тут ще такий удар по репутації чесної чарівниці. Ще й пропажа душі. Сподіваюся це не витівки Даніеля, інакше цьому бісу буде непереливки. Я не якийсь Себастьян Брієр, а навіть в Підземному царстві знайду!

Я покинула будівлю з написом «Гільдія бісів» і опинилася на набережній. Хлопчисько в шапці і в затертій сорочці продавав газети. Його крик приглушала гра катеринщика. Мерзенного виду старий випрошував кілька монет на пляшку міцного алкоголю. Я обійшла цю парочку і спустилася по сходах до пірсу. Від річки повіяло прохолодою. Всього одна гондола була вільна, і я підійшла до гондольєра.

– Мені потрібно в маєток де В‘єр.

Скелет сидів на дощаній підлозі і в зубах тримав тростинку. Він ліниво повернув голову на мій голос і подивився, як на порожнє місце.

– Я не працюю, – він ліг на спину і закинув руки за голову.

– Але чому? Ви ж вільні.

Він підняв палець, і в цей момент катеринщик припинив грати. Голос хлопчаки стало чітко чути: «Увага! Увага! Скелети знову страйкують! Мерці вимагають зрівняти їх права з живими».

– Невже знову? – простогнала я.

Від Гільдії бісів до мого будинку плисти десять хвилин. По суші доведеться добиратися пішки близько години – скелети-візники теж страйкують.

– Шкодую. Ми боремося за свої права, – байдужим тоном сказав гондольєр.

Невдоволено тупнула ногою і в огидному настрої пішла до маєтку, дивуючись оперативності Гільдії скелетів. Ще з ранку все працювали, а через годину весь транспорт встав у всій столиці. Хоча, швидше за все, в усьому королівстві. От би нам такого голови, а не цього тюфяка містера Джонса. Біля мене зупинилася карета. Якби не оксамитовий чоловічий голос, я б не звернула на неї уваги. Але цей голос неможливо ні з чим переплутати.

– Міледі, вас підвести?

Двері відчинилися, всередині сидів володар приємного баритона – відьмак його величності.

– Чому б ні? – з натягнутою посмішкою відповіла, прийняла його руку допомоги, піднялася по сходах і сіла навпроти. – До особняка де В’єр, будь ласка.

Себастьян відкрив маленьке віконце біля своєї голови і назвав візниковому адресу.

– Щось з вами сьогодні не так ... – сказав подумки Себастьян, оглядаючи мене з голови до ніг. – Напевно, мені незвично бачити вас одягненою.

– Звикайте, містер Брієр. Тоді був єдиний раз, коли ви побачили мене одягненою не по етикету.

– Дуже сумніваюся, – він з’їдав мене поглядом, і, здавалося, що я знову стою перед ним голяка. – Як там мій борг? Коли ви збираєтеся його повертати?

– Якщо мені не зраджує пам'ять, то я у вас нічого не позичала. І ніяких зобов'язань у мене перед вами немає.

– Тоді назвемо це новою угодою. Ви мені повертаєте чотири мільйони п'ятсот, а п'ятсот тисяч ...

– А чому не рівно п'ять мільйонів? – здивувалася я, перебиваючи його.

Самовпевненість цього негідника викликала посмішку.