Відшукати скарб - Анітка Санніфео

Руора вийшла на берег ріки, що протікала недалеко від хатинки, де вона оселилася. Це місце стало її домівкою вже майже як рік.

Втомившись від участі у протистоянні між двома, колись братніми народами, вона втекла на кордон з тролями, на Схід рідного Адара.

Дівчина була з роду Темних ельфів, хоч серед її близьких були й Світлі, серед далеких родичів ще й представники раси тролів зустрічалися.

Руора була доволі високою, міцної статури молодою жінкою з довгим чорнявим волоссям та очима темно-зеленого кольору. Носила переважно вільного крою сорочки та штани, високі чоботи та червону пов'язку на голові. Лише іноді обираючи сукні, ігноруючи правила етикету вищої знаті. Життя поза межами комфортного маєтку батьків вимагали зручного одягу. До того ж суспільство давно змінилося, як й старі звичаї та упередження щодо стилю одягу. Тому на зовнішній вигляд дівчини ніхто давно не зважав.

Руора мала сильний та незалежний характер, який успадкувала від свого батька, часом не шкодувала різкого слова, але водночас залишалася доволі милою з тими, кому довіряла. Дівчина вважала, що будь-який спір можна вирішити шляхом перемовин. І щиро не розуміла чого не вистачає сусідньому народу, Світлим ельфам, з якими кожна родина має тісні зв'язки, коли вже давно налагоджені торговельні та політичні контракти.

Минув рік як Світлі ельфи вирішили порушити мирну угоду та здійснили спробу перехопити владу, яка вже кілька століть належить Темному Володарю. Державний переворот в історії Адара був не першим. Але цей причинив багато болю та страждання, як Темним, так й Світлим. Сім'ї роз'єдналися, кращі воїни гинули на кордонах двох земель. Але Володар Світлих ельфів не давав спокою обидвом народам, мріючи стати Новим Володарем Адару та не зупинявся не перед чим, нехтуючи навіть близькими.

Тролі та гноми охоче допомагали Темному народу, відправивши своїх військових на допомогу, приймали біженців у своїх поселеннях. Їм не хотілося зміни світової влади, Темний Володар, Мировальд Другий, був гарним правителем: лояльним, мирним та робив все для розвитку та процвітання всієї держави. Ходили чутки, що він знав навіть як відкривати портали в інші світи! Тож, появу в Адарі нових технологій, зручного одягу та інших цікавих речей пояснювали саме цим.

Лише дракони, вільні створіння, що мешкали серед Гірської гряди з неприступними скалами та гарними озерами з блакитною водою, густим лісом, де росли самі сосни, та разом з ними магічні істоти – лісові феї – зберігали нейтралітет та незалежність…

Ріка сьогодні була напрочуд прозорою. Смарагдова вода виблискувала на сонці, кожен камінчик, кожну рибку можна розгледіти.

Скинувши одяг, дівчина занурилася у прохолодну воду. Як же добре! Спекотний день та робота на власному городі втомила її.

Руора не цуралася праці, сама вирощувала овочі та добре володіла луком й стрілами.

Її батько вважав, що діти мають бути самостійними та у разі чого впоратися з будь-якими життєвими випробуваннями та труднощами. Отже, прогодувати себе Руора цілком могла без сторонньої допомоги та прислуги.

А ще їй до вподоби були трави. Опинившись на землях тролів, де були розташовані найкращі поля та луги Адару, даремно часу не втрачала. Руора збирала трави – одні сушила, з інших робила настоянки чи зілля.

Секрети останніх їй повідала стара трольчиха Сара. Вона була кращою знахаркою у цьому селі. Її дар та слава йшли попереду неї. Саме Сара взяла під опіку дівчину, коли Руора з'явилася у поселенні. Втім, довго сидіти на шиї доброї жінки, дівчинка не змогла. На околицях поселення, неподалік річки, де починався буковий ліс, вона знайшла напіврозвалену хатинку, де й оселилася.

Наплававшись досхочу, Руора вийшла на берег, обтерлася рушником, одягнулася та насвистуючи під ніс пісеньку, підіймалася пагорбом до своєї хатинки.

Раптом її увагу привернув глухий звук. Неначе щось впало.

– Що це? – Руора закрутила головою на всі боки. Але джерело шуму так й не побачила. – Можливо, мисливці щось підстрелили? Та ні, навряд, – продовжила розмірковувати вона, – зовсім скоро стемніє – для полювання вже не час.

Вже біля хатинки дівчина почула стогін, що доносився з боку лісочка.

"Дивно, що там могло статися? Може, хтось був поранений на наших землях та прийшов сюди? Треба перевірити".

Дівчина увімкнула факел за допомогою згустку енергії й обережно ступала по м'якому моху, прислухалася до шурхоту й звуків букового лісу.

Раптом хтось крикнув:

– Гей, хто-небудь! Тут є хтось?

– Хто тут? – озвалася дівчина.

– Я тут, в ямі, – промовив той же голос.

І тут Руора здогадалася, що хтось потрапив у її пастку, яку вона залишила для довірливого звіра. То була невелика яма, на дні якої розташована приманка та капкан для дичини.

За кілька хвилин, дівчина розсунула гілки, що прикривали яму та з подивом дивилася на хлопця, який лежав на дні ями.

– Ти звідки тут узявся? І чого це ти так нарядився? Спекотно ж! – вона дивилася на хлопця, що був одягнений у штани дивного крою та в теплому чи то кожусі, чи то пальті. Вона не могла розібрати чудернацький стиль одягу незнайомця.

– Може спочатку допоможеш вибратися, а потім питатимеш? – в тон їй відповів хлопець.