Не можна вбити - Велена Солнцева

-Нікуди звідси не виходь, тут спокійні.

Він уважно оглянув склеп, а я губилася в здогадах що він має на увазі під спокійними.

-Ти ж казав що цвинтар захищений.

-Ага, тільки не від недоумків адептів, які на практикумах вирішили нежить підняти саме тут, а упокоїти мізків не вистачило. - Захар поставив мене на кам'яну підлогу всередині склепу. - Намагайся поменше шуміти, а хоча…

Мої очі зараз напевно нагадували плошки, мені самій здавалося, що ще трохи і вони випадуть. Демоняка ж як ні в чому не бувало, ледве не чиркаючи стелю рогами пройшов усередину, оглянув найближчу кам'яну труну.

-Порожній. Значить упирі, чудово.

Що в цьому чудового мені невідомо, я думала якраз навпаки.

-Забирайся сюди. - Він показав рукою в труну.

-Ні.

-У мене немає часу на суперечки. - знову схопивши мене, наче ляльку поклав у напрочуд зручний саркофаг, який до того ж зовсім не смердів. - Я тебе закрию, тільки маленьку щілину залишу. Не галасуй, зараз швиденько всіх упокою і прийду.

Я від страху закусила губу, а він закрив наді мною кришку труни. Ніколи, навіть у страшному сні мені подібне не наснилося б.