Не можна вбити - Велена Солнцева

-Здрастуйте. - я завжди намагалася бути чемною.

-Свіжа, смачна. - До мене потяглися немитими, чорними руками.

-Солодка.

Як тільки пальці зімкнулися на моїй руці, я заверещала що було сил, упирі відсахнулися з диким шипінням.

-Замовкни. - Уже практично благаюче просила жінка.

На адреналіні не інакше, я вискочила з труни тримаючи перед собою подушку, яку кинула в чоловіка, що облизувався на мої ноги.

-Та щоб вам крізь землю провалитися!

На мій подив упирі якось зіщулилися, і буквально на моїх очах почали стрімко зариватися в землю, здивовано дивлячись на мене.

-І щоб вам вік звідти не вставати. - додала в серцях.

Почула як позаду хтось здивовано свиснув, розвернулась щоб і йому здоров'я побажати, але вчасно зупинилася.

-Вітаю, ти природжена відьма. - з усмішкою сказав Захар.

Я ж переводила погляд з нього на закопаних упирів, і не могла зрозуміти що щойно сталося.