Не можна вбити - Велена Солнцева

Захар

Настя знову змогла мене здивувати, адже не кожна відьма може так сильно побажати благополуччя, що в результаті проклясти. Я був впевнений, що в найближчі сто років ця солодка парочка упирів не викопається, знемагатимуть від голоду, гризтимуть пальці, але вибратися не зможуть. Просто не вистачить сил подолати прокляття відьми. Наскільки я знаю, на темній стороні була тільки одна відьма з даром подібної сили, і нічим хорошим вона не закінчила. Її стратили, вона прокляла одного з можновладців, і її наказали вбити. Після цього силу відьом ще більше контролювали, і згідно із законом я зараз зобов'язаний повідомити про цю здатність відьмочки в інквізицію, яка й вирішить, чи несе вона загрозу.

Ось тільки я цього не робитиму. Чим далі, тим більше я переконуюсь що зробив вірний вибір, коли залишив її в живих. У неї вистачить сил дістати живу воду, я в цьому практично впевнений. Було багато охочих, але поки що ніхто не повернувся живим, ніхто з упевненістю не може сказати що там чекає, і з чим доведеться зіткнутися, лише легенди, здогади та теорії. Цілком можливо, що й самої води не існує.

-Може вже підемо звідси? - спитала Настя, войовничо струшуючи пил із сукні.

-Ти маєш рацію, тут більше робити нічого. - задумливо оглянув склеп. - Хоча можна залишитись тут на ніч, не так холодно як на вулиці.

Очі дівчини здивовано розширились.

-З глузду з'їхав? Поруч із цими любителями солодких кісточок?
Не зміг стримати посмішку.

-Ще ніхто не називав упирів настільки романтично. Вони не викопаються, ти сама їм наказала сто років сидіти під землею.

-І що?
-Те, що твої слова, особливо сказані з сильним почуттям можуть збутися, тому краще бути обережною. А взагалі буде зовсім чудово, якщо ти мовчатимеш у такі моменти.

Обтрусивши сукню і підібравши подушку, що валялася в кутку, Настя повернулася до мене:
-Я подумаю. Пішли.

Мені потрібно було переконатися що вона зрозуміла, занадто багато поставлено на кін.

-Настя, я не жартую.

-Я теж.

Настя

Він ще й командує, залишив мене на поживу упирям, а тепер роздає команди. Захар повільно підійшов упритул, враховуючи його неабиякий зріст і розміри в цілому, я йому ледве не в пупок дихала. Він одним навіть не пальцем, а кінчиком довгого чорного нігтя підняв моє обличчя за підборіддя, змушуючи дивитись у свої криваво-червоні очі з чорним обідком.

-Якщо не хочеш здохнути, зробиш як я сказав. - лагідно видихнув він мені в обличчя. Усередині щось стислося від страху, коли величезний демон так робить, мимоволі даси на всю згоду.

-Добре. - ледве чутно відповіла, але він почув.

-Хороша дівчинка. А тепер ходімо.

Я як прив'язана потяглася слідом, не знаю яким чином він пригнічував будь-яку волю до опору. Наприклад з тими ж упирями нічого подібного не було, я готова була битися до самої смерті, а може й після смерті, якщо мені дадуть таку можливість. А з Захаром все інакше, варто було наказати, як я була готова слідувати за ним.

На порозі склепу злегка прийшла до тями, бо коли прикладаєшся головою об застиглу землю, неволею мізки встають на місце.

-Зевс, Титан, Лекс не можна.

Цербер відійшов, ось тільки до цього не він встиг облизати мені обличчя, яке зараз було в липкій слині.

-Знаєш, мені здається наша зустріч була фатальною помилкою. - сказала задумливо, витираючи слину з лиця.

Щасливий і всім задоволений цербер стояв по стійці струнко поруч із Захаром. Тільки зараз я помітила у його зубах свою поясну сумку з Щуром.

-Віддай.

Підскочивши рушила на величезну звірюгу, мені було шкода мого маленького беззахисного фамільяра, який зараз тихо попискував із нутра сумки.

-Я б не радив забирати зараз. – спокійно сказав Захар.

-Ти ж сам казав що він може зжерти його.

-Зараз не зжере, тільки познайомиться. Якщо вирішить що несе загрозу, або не приділятимеш належної уваги, тоді зжере.

Розлючено тупнула ногою, що на мене зовсім було не схоже. Я такого собі не дозволяла навіть у далекому дитинстві, але цей демон виводив мене з себе одним своїм незворушним виглядом.

-Це ж твій фамільяр, зроби щось.

Він і зробив, махнув рукою та спокійним холодним тоном сказав.

-Вільний.

Величезний пес радісно помчав у темряву, несучи з собою і мого Пацюка.

-Я не це мала на увазі.

-Знаю.

Він розвернувся і попрямував у бік вогнища. Підкинувши в нього ще дров,  сів на покривало, і притяг мене до себем ледве я підійшла.

-Іди зігрію.

Він нагадав, наскільки гарячим може бути, я практично одразу спітніла.

-Ти не будеш перетворюватися на людину?

-Поки що ні, так безпечніше.

Намагалась зручніше влаштуватись в его величезних руках.

-А у цьому світі є щось безпечне? - я відчувала виправдані сумніви, тому що за такий короткий термін пережила стільки, скільки багато хто, у тому числі і я, за все життя не відчуває.
-Сумніваюся. - відверто зізнався він, за що я йому була вдячна. Хоча б не збрехав. - Їсти будеш?

Ми були на цвинтарі, нас оточувала темрява, вдалині я чула виття невідомого звіра, а мені з якоїсь причини було так спокійно і затишно в його міцних обіймах. У цьому світі він був тим надійним оплотом, за який я трималася всіма силами.

-Ні. - варто було згадати тих мерців, які зовсім недавно тинялися між могилами, як апетит зник начисто.

-Тоді спи. - Захар обережно поцілував мене в лоб - Я охоронятиму твій сон.