Не можна вбити - Велена Солнцева

-Значить візьмемо одну, поїдеш зі мною. Нам все одно доведеться її відпустити на межі лісу, жодна тварина туди не піде. На навчання верховій їзді немає часу. - Захар міцніше стиснув мою руку, потягнувши на широку жваву вулицю, де снували темні, невеликі карети, запряжені тими самими кіньми. - Ринок із тваринами знаходиться на околиці міста, тому наймемо екіпаж.

Злегка пригальмувала, я не відчувала такого фанатичного завзяття, злегка розгубившись у чужому для мене світі. Зараз, коли з мене схлинула перша ейфорія від краси незнайомого міста, я повною мірою усвідомила, що я справді в іншому світі, що тут все чуже і зовсім мені незнайоме. Почала накочувати паніка, чи зможу я вижити тут.

-Ти чому гальмуєш? – здивовано глянув на мене хлопець.

-Може є інший спосіб дістатися? - я не горіла бажанням залазити в ненадійний візок, один з яких саме зараз з диким гуркотом пронісся повз нас.

Не знаю що Захар побачив у моїх очах, але зупинився, уважно мене розглядаючи.

-Ти боїшся коней? – нарешті здогадався він.

Мені залишалося лише ствердно кивнути. Не тільки коней, але все інше поки що зачекає. Хлопець тихо видихнув розтираючи лоба, наче при сильному головному болю.

-Настя, тут коні є основним засобом пересування. Є альтернатива, але вона навряд чи тобі сподобається, повір мені на слово. - Він знову потягнув мене за руку. - Вибач, але ми не маємо іншого виходу.