Кривава верба - Орест Сонечко

Моросив дощ. Вітер час від часу здіймався та рвав останні листя з дерев, як гонча за своєю здобиччю. Сонце вже не вдостоювало їх своєю увагою, заховавшись у небокраї. Брат та сестра стояли у дворі та дивилися на вербу. Ще ніколи вона не була така багряна, як цього року. 

– Брате, ходімо додому. Гості вже зібралися, нас чекає свято… Братику, не мовчи, – слізно попросила його.

– Ходімо і посидимо під вербою. Ти ж також її любиш? – неживо сказав він. 

– Ні, не хочу! – вона стиснула його передпліччя.

– Чому? Що з тобою не так? Там так чудово. Вона ще досі рясніє своїм листям, ніж інші дерева, – поглянув на вербу, яка манила своїм терпким ароматом та дивовижними барвами.

– Ні! Подивися на неї! Вона вся червона, наче кров тече по її жилах. Ходімо звідси!

Він замкнув свою долоню на її руці, як кайдани, та попрямував до фантастичного дерева. Дівчина опиралася, виривалася і врешті заплакала. Коли одинока сльоза з силою проколола його руку, він отямився. 

– Святі духи, пробач мені, – рука одразу рвонула за спину, як прокажена. 

В очах був страх, біль та розпач. Дівчина дивилася на свого брата, як на монстра. Вона відсунулася, а тоді з верби впала крапля дощу, яка засковзіла по ніжній щоці, залишаючи кривав слід. 

– Не ба-аа-ачиш, вона і справді тече кров’ю. А з її кори сочиться багряний дьоготь. 

Він зірвався з місця та втік у ліс. Не чув, як сестра кликала його до останнього. Забув про все. Цей дурман його душив. Повітря зникало з легень, а очі закривалися на ходу під важкістю подій. Крутив на пальці сестрин перстень. Згадував тепло її й обов’язки свої, але не допомогли вони, сховатися від мук безсонних.

Щоночі він у страшному поті, протирав втомлені очі. Марніли сили щосекунди, не даючи спокійно проживати життєві епізоди. Даллін досипав удень, увечері та зрання, живучи у примарному світі. І не помітив він, як вірний скакун ніс його крізь знайомі стежки, поки знову не опинився перед тим виступом поблизу річки. Все тут було таке рідне та знайоме, що манило його до останнього.

Лунала пісня. Відгукувалися диким свистом перед ним. Він залишив за собою всіх, навіть сестру, та увійшов у цю місцину. Красуня звернула свою увагу на нього. Хитро посміхнулася та продовжила вторити волю чоловіку. 

У третій раз, як ковзне її цупкий погляд по тобі,

Готуйся втратити її, ту, що найдорожча серцю твоєму.

Даллін підійшов до неї ближче. Став навпроти, охопивши простір навкруги. Дихав глибоко і дивився прямо в очі. Цупкий погляд та гарячий пар лягали еротичними мазками на тіло діви, що сиділа поблизу річки. 

Вона кусала губи: змушувала того діяти. І він піддався впливу краси, занурившись у шати болісної спокуси. Гарячі губи куштували вуста її тендітні. Рука шукала таємниці у волоссі. А інша… Притягала пишне тіло ближче й ближче. Це вже був не він, а лялька безвільна, що готова виконувати чужу волю. Кохав свою володарку він безмежно, як вірянин богині підносив дари. Тихо мовила вона, приховуючи отруйні слова, відлунням стогонів пристрасних: 

“Всі ви однакові. Такий був батько твій, і дід, і родич далеченький. Пішли від першого царя, що землі наші кров’ю наповнив”.

Лягли вони на камінь, вкритий холодом могильним. Тіло до іншого палкими хвилями тяжіло. Покривала жага бажанням сильним все навколо. Змусила поринути їх у пекельне коло. Отримати те, чого чекали двоє…