Кривава верба - Орест Сонечко

Кат душ рушив на волю, розкриваючи міць свою навстіж.

Дурманом диким їх засиплю, то рубай, шматуй, кривав ти їх лютіж.

Місяць споглядає за нещасними душами у небокраї. Вони мчать, несуться до рідного замку, не чекаючи на люту смерть. Десь за обрієм кричить сова, виспівуючи поминальну оду. 

– Навіщо ми рушили вночі? – озвалася юна леді. – Мамо, батьку!

– Ми надто довго збиралися. Свято скоро почнеться, а нам ще їхати добу.

– Та й тут недалеко, доню. Не переймайся-аг-х…, – не встигла вимовити вона й останнього слова, як гострий меч перервав її промову. 

– А-ааа-аа-а! – вигукнула дівчина та втиснулася у м’яке сидіння, що стало її помилкою. – Ааа-ааа-аай! – забриніла кров у її губах, а з грудей блистів меч, що залишив їх усіх у гробах. 

Багряна рідина лилася водограєм, спустошуючи тіла до останньої краплі. 

– Хто!? Хто посмів вчинити так з моєю донькою та дружиною! – голова сімейства вийшов з карети, кричачи навколо.  

Усе втопилося в багровій тиші. Червоне море кружляло навкруги. Лише брижами пішла кров, відчувши збоку рух ката. 

– Покажися, безчесний! Витягни свій меч та борися зі мною, як рівний. 

Висока фігура постала позаду. Виглянула з тіней, демонструючи свій червоний одяг. Маска, наче з листя верби, приховала справжню подобу монстра. Він ішов повільно, пробираючись крізь потоки крові. Меч розрізав товщу рідини та всотував її в себе. 

Засяяв місяць променисто. Покрив двох лицарів барвисто. 

Стало все червоним навкруги, залишаючи місце для біди. 

“Невже тут і прийде мій кінець?” – мовив він востаннє та з силою рвонув вперед на монстра. 

Тільки вітер промайнув, як дикий дух зник із поля зору. Здійнялися хвилі криваві, височіючи мереживом у повітрі. Пролунав свист, а за ним блискучий помах. Живильна рідина розлетілася навколо, сповіщаючи про чоловіка безголового. Золота маска лише поглянула на тіла і під чужим велінням була поглинута тінями. 

Як кров тече жилами людськими, так і полине судинами верби.

Нехай наситить свій стовбур вона, вкрита запеклою кров’яною корою,

Прийде пора покласти всіх на п’єдестал для виголошення давньої волі.  

Він сидів на березі річки. Вітер шелестів рудими косами, а довгі пальці торкалися тонкого шовку води. Навколо була осінь. Золота та грайлива, вона приносила йому радість. 

Раптово він зрозумів. що сидить поблизу леді. Її фігура та врода були до болю знайомі. Він відчував спокій та благодать, радіючи її присутності. Сміх та приємна мелодія линули з вуст, заповнюючи простір навколо. 

Мир та затишок поглинули його. Вона повернулася до нього. Вивчала поглядом обличчя. Очима з’їдала пухкі губи. Рукою гладила ніжну щоку. Йому не хотілося прокидатися…