Кривава верба - Орест Сонечко

Один за одним прибувають до моєї домівки невігласи нетутешні,

Чи марили б вони колись, що падуть нарешті через діяння свої нечесні?

– Кажу я вам, моя леді, коїться щось неладне! – занепокоєно носилася кухнею Давена– покоївка в замку Макдафф.

– Не варто так переживати. Такими темпами ти станеш сивою дівою, а тобі це потрібно? – весело зазначила Белакейн. 

– Ви зранку гуляли з господарем? 

Дівчина кивнула.

– Хіба не відчули цей могильний холод навкруги… Кожного року одне й теж. Тільки клан хоче зібратися разом, як настає жахливий час.

“Я тільки згадала, що вчора було дуже тепло, як для осені. А сьогодні різкий холод. Щось у цьому є”.

– І як ти вважаєш, що це означає? 

– Це Далліс бушує…

– Ти знову за цю легенду. Я ж просила не згадувати про неї. 

– Так то так, але варто бути напоготові…, – говорила Давена, наче зачарована, і далі мовила легенду.

Клан Макдафф прибув у ці землі з великої землі. Вони були завойовниками, що, очевидно, означало смерть для тутешніх бунтівних піктів. Битви були короткими, але їх надто багато. Два моря з воїнів билися кровожерливими хвилями, розбиваючись одне до одного. Багряна суміш окропила все навколо. Вони сходилися і розходилися днями, поки не здалися, уклавши перемир’я. 

За традицією найкращим варіантом був шлюб. Син глави роду одружився на дочці головного піктського волхва. Окрім цього останні подарували прибулим завойовникам один зі своїх мечів. За легендою, в ньому був прихований дух бога цього племені. Макдаффи прийняли всі дари та оселилися тут. 

Шлюб вийшов невдалим. Далліс не бажала бачити свого чоловіка та бунтувала за кожної нагоди. Спочатку його терпіння було міцним та стійким, але згодом дало тріщину. Він бив її, змушував народжувати дітей, годував насилу. Так вона прожила близько десяти років. В один день, коли чоловік знову наругався над нею, вона зробила неочікуване. Різко встала, витягла Ката душ з ножен та перерізала собі горлянку. Живильна кров наситила символи на його поверхні– і звідусіль пролунало прокляття. Вона пообіцяла повернутися та вбити кожного у їхньому роді. Та ще й настільки підло, як це тільки могло бути. Вважається, що саме відтоді меч отримав червоний перелив.

– Давено! Я ж просила тебе…, – руки почали неприємно труситися, а в горлі пересохло.

– Моя леді, зовсім не хотіла… я лише…, – жінка побігла по воду, але її перервали. 

– Давено! Що тут знову трапилося.

– Мій повелителю, я не бажала зла. 

Він відсунув жінку та миттю припав до Белакейн, яка вже лежала на підлозі. 

– Подай води! Чого стоїш!? – кричав він до покоївки. 

Дівчина задихалася та не могла перевести подих. Їй до погляду припав кривавий меч– стало ще гірше. Руки вже трусилися в неприємному треморі, а очі шукали хоча б щось, щоб приховати взір від цієї зброї. Коли Даллін врешті зрозумів, куди спрямований її страх, він миттєво відкинув Ката душ. 

Склянка прохолодної та освіжаючої води впала на губи, що жадали порятунку. Вона полилася живильним потоком всередину, втамовуючи біль та страх дикий і непереможний. Дівчина просиділа так ще декілька хвилин– аж тоді прийшла до тями. 

– Моя леді… 

– Не кх-хвилюйся, Даве-кн-но, я знаю, що ти не хотіла, – ледве говорила вона.

Проблиск надії одразу осяяв її тьмяні очі. Однак як швидко він з’явився, так невпинно згас під тиском чоловіка. Голова роду Макдафф знищував жінку поглядом. Ловив кожен її крок, наче запам’ятовуючи перед вічною розлукою. Кривавий серпанок залив його очі, який помітила жінка.

– Брате, не потрібно. Відпочинь, а ми тут самі розберемося. 

Дурман червоного туману зник, відкриваючи усім люблячого та бережливого брата. Він поцілував сестру в чоло та зник у своєму кабінеті.