Годинник почуттів - Кирило Легович

-Я бачу! Он цілий день як смерть ходиш! А ну кажи, що таке?  

Питання Соломії почула Аня, яка стояла поруч на краю поля, в очікуванні м’яча.  

— Сьогодні у Кіри тиск скаче. 200 на 200. Голова болить, ноги крутять. Бачиш, погода така погана, ахава. 

-Справді, - почала Соломія, - то дощ, то туман, то сонце… Ото, мабуть, у Кіри настрій впливає. 

-Я що по-вашому стара баба? - агресивно запитала Кіра, - Мені 12 років. Я ще молода не те що ви, тринадцятирічні тут сидите, як бабці на лавці, і ото говорите про мене. Таке враження, що вам нічого говорити!  

Дівчина вміла саркастично відповідати своїм подругам. Вона крутила своїм світляво-коричневим волоссям, споглядаючи на подруг. 

-Що ви тут кричите? - запитала Аліна, поправлячи кучеряве волосся.  

-О, прокинулася! - відповіла Аня, - Ми тут цілий день галдим на все село, і тільки-но ти це почула.  

-Ні ну а що? Я просто цікавлюся. Так що там у вас коїться? 

-У Кіри поганий настрій. І ми виясняємо причину,  - відповіла Анна. 

-Ага, зрозуміла. І як, вияснили? - поцікавилася Аліна. 

-Каже, що через погоду.  

-Ясно. Але я не розумію, Кіро, чому в тебе такий настрій поганий із-за погоди? - знову запитала Аліна. 

-Та нормальна я! - виправдовувалася Кіра, - Ото причепилися... Зі мною все гаразд. А от щодо погоди, то так: хмари вже набридли. Тепла вже хочеться... 

 На весь зал  пролунав радісний крик однієї з команд. Всі сміялися, хтось кричав від щастя забитого м‘яча, а хтось лайкою гнав на свою команду по полю.  Коли пролунало тихе відлуння дзвоника, галас стих, та досі його відлуння переслідувало однокласників  до роздягальні: 

-Так, - почав Михайло, зашнуровуючи шнурки на кросівках, - ще чотири дні, і все, вихідні. Ох, якби вони наступили скоріше. Кость, ти сьогодні на автомобілі чи пішки йдеш? 

-Я, мабуть, пішки сьогодні,- відповів Костя.- А ти Марко, також йдеш? 

-Так, так з вами йду, - відповів Марк.  

-Як то кажуть, понеділок - це маленький вівторок, вівторок - маленька середа, середа - четвер, а четвер - це маленька п’ятниця. Тож радійте! Сьогодні міні п'ятниця, - жартома відкинув Костя.  

-Ну хлопці давайте, до завтра! - голосно попрощався з однокласниками Ярослав Черпаков, що був прозваний як «черпак» (каструля). 

-Давай, до завтра, - тихим голосом промовив Костя.  

У цей же момент на всю роздягальню закричав Вітя Артеменко: 

-Ярік! Ми за парашу (туалет) палити йдемо?  

-Ти як хочеш, - почав відповідати Ярослав, - а я додому. Мама сьогодні вдома, а як вчує запах сигарет так зразу пов’яже, так що якось іншим разом.  

-Ну й грець з тобою! Ми разом з Данилом Білеєвим посмалимо, авжеж?  

-Що? А! Так-так, - розгублено відповів  Данило, - звичайно. Тільки даси мені  своїх, а то мої закінчилися. 

-Пам‘ятай мою доброту, - почав Віктор.- Я тобі, звичайно, дам, але ти ж також не жалій для мене пару цигарок коли треба буде.  

-Питань нема.  

Хлопці дружно попрощалися, і пішли додому.  А тим часом дівчача роздягальня, як зазвичай, була наповнена смутком, ба навіть серйозністю, щодо сьогоднішньої ситуації з Кірою. Аліна намагалася допитати у  тієї, що все ж таке з нею, але та не відповідала. Замість її вуст говорила Анна, періодично міняючись місцями з Соломією.  

  Кіра задумливо  вийшла з роздягальні. У її голові коїться суцільний безлад, а на душі неспокій. Дівчина таки знайшла сили приховувати неспокій, принаймні до кінця дня. Анна вже перестала допитувати подругу.  

Коли дівчата спускалися  сходами, вони зустрілися з Костею. Його холодний погляд відразу кинувся на її гарячі карі очі.  

 - Бувайте, дівчатка! Завтра зустрінемося,- попрощався Костя, бувши у піднесеному настрої.  

-До завтра,- з протяжністю промовила Кіра. Вана знову відчула те саме, що було на історії, але не могла повністю сконцентруватися, адже ззаду її легенько вдарила Аня. 

-Ти чого вставилася як дятел? - запитала Анна. 

-Ай! Чому ти мене б‘єш, - з люттю гиркнула Кіра на подругу. 

-Давай, не стій, додому пора. А тут затор створюєш. Рухай своїми батонами. Мені ще треба в магазин зайти.  

-Та йду я йду! Ань, я сьогодні сама піду додому. 

-Чому? А, згадала, тобі ж погано. Ну добре-добре, я тобі ще це нагадаю, коли мені буде «погано», а тобі конче треба буде кудись. Ну добре, пробачаю.  Як все буде добре, напишеш мені. 

-Добре, я напишу тобі, якщо все буде добре.  

 Дівчата обійнялися, і попрощалися. Тим часом Костя разом з Марком, Ростиком  і Михайлом доходили до свого району. Вони так часто називали свою місцевість, де вони мешкали, адже все селище було поділено на дві частини: «Україну» і «Таврію».  Колись ці назви означали колгосп. Їх розділяла річка, і люди, що мешкали на певному березі від річки Кам‘янка, входили до складу цих колгоспів. За червоного царя, та й після нього, частенько бували сутички між цими двома районами, але то було колись.