Несподіване весілля - Ксана Рейлі

— Де Ігор? — знервовано спитала я, поправляючи свою сукню. — Церемонія от-от розпочнеться, а його нема ще.

— Не хвилюйся, Полю! — сказала моя молодша сестра та усміхнулася. — Думаю, що він так сильно стривожений через це весілля, що просто збирається з думками.

— Збирається з думками? — перепитала я. — Це весілля планувалося рік, Аріно!

Вона знизала плечима та уважно подивилася на мене своїми блакитними очима. Ми з нею не були схожі. У неї світле волосся, а в мене — коричневе та середньої довжини. Вона була значно нижчою і худою. Її великі блакитні очі були аж надто яскравими та близькими до кольору морської хвилі. Мої ж — каро-зелені.

— Не злися і не нервуйся так сильно, — продовжувала заспокоювати мене Аріна. — Усе пройде чудово.

— Мабуть, піду пошукаю його.

— Що? Ні! Не можна, щоб він бачив тебе до церемонії.

— Ти справді віриш у такі дурниці? — пробурмотіла я та закотила очі. — Тоді я просто спитаю в когось, чи він уже приїхав.

— Візьми! — вона передала мені мою сумочку. — Тут твій телефон. Зателефонуєш, якщо щось дізнаєшся.

— Добре! — погодилася я та взяла сумочку в руку.

Я кинула на себе останній погляд у дзеркалі й вийшла в коридор. Ми були в місцевому палаці, де на задньому дворі мала відбутися церемонія нашого з Ігорем весілля.

Я познайомилася з ним два роки тому. Він одразу ж мені сподобався, тому я без вагань погодилася стати його дівчиною. Нам було добре разом, а минулого року хлопець неочікувано зробив мені пропозицію. Це було так мило та романтично. Ми якраз відпочивали на островах, і він освідчився в коханні на березі океану. Звісно, я погодилася вийти за нього заміж, адже до нього ніхто ніколи не робив такого для мене. Я блукала коридором, поки не помітила сестру Ігоря, що тримала свого маленького сина на руках.

— Ох, яка ж ти гарна! — вражено сказала вона, коли побачила мене.

— Дякую. Ти не знаєш, де Ігор?

— Він уже мав би приїхати.

Марія підійшла ближче до мене і легенько поправила шпильку в моїй зачісці. Раптом маленький Сашко зайшовся сльозами. Вона почала хитатися з ним у різні боки, але він ніяк не міг заспокоїтися. Я помітила великий пакет у її руці. Мабуть, це був змінний одяг та речі для дитини.

— Полінко, можеш віднести це в ту кімнату? — сказала вона і простягнула мені пакет. Марія показала рукою в кінець коридору. — Там я залишила свій піджак, а це речі для Сашка. Піду з ним на вулицю. Може, хоч там заспокоїться.

— Добре, — погодилася я та взяла пакет у руку.

Дівчина вийшла на вулицю під гучні дитячі крики. Я трохи скривилася та видихнула. Мабуть, треба попередити Ігоря, що я поки не готова до дітей. Мені ж лише двадцять два!

Я закинула на одну руку довгий шлейф своєї сукні, щоб мені було легше йти, а тоді впевнено попрямувала коридором. Коли зупинилися біля дверей, то помітила, що вони трохи відчинені.

— Ти ж розумієш, що це весілля — просто гра, — почула я знайомий голос Ігоря та напружилася. — Мені всього лише потрібно отримати цю посаду. Її батько найбагатший підприємець нашого міста, а я можу стати його наступником. Поліна тупа, їй важливі лише її подіуми та фотосесії, а я можу керувати бізнесом самого Сергія Царенка. Це ж ціла імперія!

— То ти пропонуєш мені бути твоєю коханкою? — спитав жіночий голос.

Я затремтіла та сперлася до стіни, відчуваючи сльози на очах. Це не могло бути правдою? Ігор і... Юля? Невже це справді вона? Ні, моя подруга не могла так вчинити зі мною!

— Ні! З Поліною я швидко покінчу. Можливо, спочатку нам з тобою доведеться приховувати наші стосунки, а коли Сергій Дмитрович почне мені довіряти, то я просто кину її. Вона ще та істеричка, тому я певний, що цей чоловік зрозуміє моє рішення порвати з нею.

— Ти ще минулого року обіцяв, що будеш зі мною! — ображено сказала вона.

Що?! Минулого року? Я прикрила рот рукою та відчула, що сльози таки потекли по моїх щоках. Вони весь цей час тримали мене за ідіотку! Юля так раділа, коли я сказала їй, що виходжу заміж, а виявляється, що вона лише й чекала моменту, коли Ігор кине мене. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Завжди старалася добиватися всього сама, щоб ніхто не потикав мені грошима мого батька. Виявляється, що мене навіть використали через них.

— Я не хочу ділити тебе з нею, Ігорю! — вперто сказала Юля. — Ти думаєш, що мені буде приємно дивитися, як ви говорите присяги та цілуєтеся?

— Уяви, що це просто фільм! Я кохаю лише тебе, Юлю! Потім ми будемо разом. Багаті та щасливі.

Чорта з два ви будете багатими! Я не дозволю використати ще й мого батька. Злість та образа розривали мене зсередини. Як я могла не помітити цього? Як?! Відчуття ненависті до них жадало закотити істерику та, як мінімум, побити їх обох, але я стрималася. У мене є гордість, по якій він так легко потоптався. Я витерла рукою свої сльози, кинула той пакет на підлогу та високо здійняла голову. Більше ніколи не дозволю комусь витирати об себе ноги.

Я швидко попрямувала до виходу. Усі гості перебували на задньому дворі, а це означало, що в мене був шанс утекти непоміченою. Цією втечею я зачеплю гордість Ігоря та осоромлю його перед усіма. Він заслужив стати посміховиськом та нікчемою, якого кинула наречена в день весілля. Так, ця помста була ніщо в порівнянні з моїм розбитим серцем, але я знала точно, що так просто не залишу цього.

Я схопила спідницю руками та швидко спустилася сходами. Навіть трохи пошкодувала, що обрала саме таку пишну сукню, адже в ній було складно бігти тротуаром. Коли я втекла уже на достатню відстань, то дозволила собі голосно заридати. Усередині все горіло від образи та жалості до самої себе. Я почувалася жалюгідною, тупою і нікчемною. Вони, мабуть, часто сміялися з мене, коли були разом. Я ж така ідіотка, що не могла помітити, що мій наречений увесь цей час зраджував мені з моєю ж найкращою подругою!

Я присіла, обіймаючи себе руками. Вітер був надто сильним. Він ледь не зірвав мою фату, але я й сама хотіла позбутися її. Ця сукня... З’явилося дике бажання порвати її на малесенькі шматочки. Я потягнулася руками до своєї зачіски та завмерла, коли біля мене зупинилася чорна іномарка.