Велике Стерво - Анна Di

---

Крокуючи до стоянки для автомобілів, Аліса думала, що в неї є в холодильнику. Здавалося, сьогодні вона майже нічого не їла. 

— Ще не вистачало мені знепритомніти від голоду, — подумала вона.

Навколо не було ані душі, лише легкий весняний вітер шелестів молодим листям на деревах. 

Аж раптом звідкілясь почувся слабкий стогін. Аліса зупинилася від несподіванки, постояла, озираючись, нічого більше не почула — і рушила далі. 

І знову: стогін, тільки вже ближче.

— Це не моє діло, не моє діло, — промовляла всередині себе вона. 

— Тут ще хтось буде йти, — продовжила вмовляти себе, але тіло вже саме повернулося в бік, звідки пролунав звук.

— Трясця! — вигукнула Аліса й цілеспрямовано рушила до кущів. 

— Так і потрапляють до маніяків, — бурмотіла вона, крокуючи. — Вечір, темрява, пуста вулиця: ні машин, ні перехожих. Молодець, Алісо! Так тримати!

Дійшовши до цілі, вона побачила чоловіка, який лежав на животі й більше не подавав звуків. 

— П’яний чи що? — кинула вона в порожнечу.

Але щойно Аліса нахилилася перевірити пульс, чоловік застогнав знову. Дівчина від несподіванки підстрибнула й вигукнула: 

— Йосип-босий! Так і вмерти можна!

Вона глибоко вдихнула і, взявши себе в руки, підсвітила ліхтариком на телефоні. Побачене їй не сподобалося: на голові чоловіка була кров. 

Аліса нахмурилася. Якщо викликати швидку, доведеться чекати щонайменше хвилин сорок, а потім ще поліція... Хтозна, скільки часу це займе. 

Тож дівчина вирішила: повезе сама. Лишилася одна проблема — як затягти його до машини?

Аліса аж ніяк не була схожа на Халка чи Супермена, які тут явно знадобилися б: чоловік був високий і кремезний, а вона — невисока, тендітна й струнка. 

В першу чергу дівчина вирішила пригнати авто ближче до місця й уже тоді "вантажити" постраждалого. Так і зробила. 

Щоб посадити травмованого до салону, їй довелося викластись на всі сто.

Вже за двадцять хвилин вони були в лікарні. Аліса доповідала: як, де, коли й чому. Потім приїхала поліція — довелося повторювати все ще раз. 

Коли поліцейські закінчили розмову, до них підійшов лікар: 

— Пацієнт прийшов до тями і хоче бачити свою рятівницю.

Аліса поставилася до цього скептично, але все ж пішла до палати.

Увійшовши, вона нарешті побачила обличчя того, кого врятувала. 

Доволі симпатичний, якби не синець на пів обличчя і пов'язка на голові. На неї дивився брюнет (це вона ще запам'ятала, коли світила ліхтариком) з блакитними очима, орлиним носом і широким підборіддям.

Вони якийсь час мовчки дивилися один на одного, поки чоловік хрипко не промовив: 

— Дякую, що врятували мене.

— Угу, — відповіла Аліса. — Немає за що. — Вона розвернулася й пішла. От не любить, чи навіть не знає, як реагувати на подяки.

Додому вона повернулася об одинадцятій тридцять, швидко прийняла душ і впала спати, знову забувши поїсти.

---

Аліса сиділа в машині, тримаючи руки на кермі, поки повільно тягнулася в ранковому заторі. За вікном пропливали знайомі сірі вивіски офісних центрів — одні й ті ж кожного дня. Монотонність і передбачуваність вже давно стали фоном її життя.

Вона працювала HR-менеджером у великій компанії, яка спеціалізувалась на ІТ-проєктах. В її руках були долі людей — саме вона ухвалювала рішення, кого прийняти на роботу, кого звільнити, а кого просто "попросити подумати над своїм місцем у житті". І хоча іноді їй дорікали холодністю, Аліса завжди залишалася об’єктивною. Вона не грала в чужі ігри, не брала знайомих і родичів співробітників "за домовленістю". Для неї важливими були тільки компетентність і принципи.

Саме тому її мало любили в колективі. В очах багатьох вона була чужою — занадто правильною, занадто стійкою, щоб стати "своєю". Вони посміхались їй у коридорах, а потім скаржилися на неї за зачиненими дверима. Її це більше не ображало. Вона давно зрозуміла, що справжню повагу не можна купити дешевими поступками.

Аліса зітхнула, поправила пасмо каштанового волосся і перевела погляд на годинник. Ще тридцять хвилин до початку робочого дня. Вона натиснула педаль газу трохи сильніше.

Сьогодні мало бути чергове засідання комітету, на якому вона мала доповісти про перегляд кадрової політики. Знову доведеться вислуховувати невдоволені шепітки за спиною. І знову доведеться тримати спину рівно і відповідати впевнено.

«Іноді я відчуваю себе не HR-менеджером, а наглядачем в’язниці», — подумала вона з гіркою посмішкою.

---

Зайшовши до приймальні, Аліса побачила Юлю, яка вже сиділа на своєму робочому місці: 

— Доброго ранку, Алісо Анатоліївно! Ваш розклад я скинула на електронну пошту, — посміхнулася вона і продовжила щось швидко друкувати на комп’ютері. 

**Мені здається, чи в її поведінці щось змінилося?** — подумала Аліса і пройшла до свого кабінету. 

— Що в нас тут? — пробурмотіла вона, відкриваючи пошту. 

На її подив, повідомлення прийшло на особистий акаунт, а не на робочий. 

**Дивно. Напевно, Юля помилилася.** 

Аліса відкрила листа — і здивувалася ще більше. Це був лист від учорашнього незнайомця: 

> *Доброго ранку, Алісо Анатоліївно. Мене звати Максим Штиль, Ви вчора мене врятували. Вибачте, що турбую, але я хотів би якось віддячити Вам, коли мене випишуть із лікарні. Можливо, Ви погодитеся зустрітися за чашкою кави? Ще раз дякую.* 

— Ем... І що мені тепер відповісти? — пробурмотіла Аліса у простір. — Що взагалі на таке відповідають? І що означає його запрошення на каву?..

Минуло п’ять хвилин. Аліса й далі думала, як правильно відповісти на листа. 

**Гаразд, усе потім. Зараз потрібно зосередитися на роботі.**

День пролетів у звичному режимі. Без чвар не обійшлося — на засіданні комітету на Алісу «наїхали» через звільнення працівниці Аліни. Однак Аліса спокійно пред’явила купу документів, що підтверджували зраду Аліни. У результаті всі швидко «здулися» і до кінця засідання сиділи тихо, як миші. А головний ще й похвалив Алісу та виписав їй невелику премію, що, зрозуміло, не додало їй популярності серед колег.