Велике Стерво - Анна Di

---

Робота йшла такими темпами, що вже до шостої вечора все було перероблено. Тож причин залишатися не було. Аліса збиралася додому, коли до неї зайшла Юля.

— Ммм... — зніяковіла вона.

— Ну, кажи вже, що хочеш.

— Чи не хочете піти зі мною в кав'ярню, поговорити, можливо... — на останніх словах її голос майже зник.

Аліса нахилила голову і уважно подивилася на свою секретарку.

— Вибачте, якщо це було недоречно...

— А давай, — несподівано для самої себе погодилася начальниця.

— Що? — розширила очі Юля від подиву. — Ой, тоді я швидко! Зачекайте хвилинку! — і як метеор вибігла з кабінету, на що Аліса вперше за день посміхнулася.

Дійсно, через хвилину Юля вже стояла біля виходу й чекала на неї. Вийшовши разом, вони зачинили офіс. Надворі, незважаючи на середину квітня, було доволі прохолодно, тож дівчата щільніше закуталися в пальта.

Пройшовши трохи від виходу, Аліса не зрозуміла, чому Юля різко зупинилася. Вона саме дивилася на безпритульного котика, що лежав біля "котячого будинку", який сама ж принесла нещодавно. Її дуже тішило, що він пригодився. Тварини завжди були її слабкістю — вона допомагала їм, як могла.

Повернувшись до секретарки, Аліса хотіла запитати, що сталося, але помітила, що Юля уважно дивиться вперед. Погляд Аліси прослідував за її очима — і вона завмерла. 

Попереду, спираючись на машину, стояв її знайомий незнайомець — Максим Штиль — і посміхався їй. 

Він тримав у руці п’ятнадцять різнокольорових гелевих кульок. Так, Аліса навіщось перерахувала їх. Її з ступору вивів легкий стусан ліктем від Юлі. Дівчина здивовано подивилася на секретарку, а та, ухопивши її під лікоть, потягла вперед.

— Юля!!! — прошипіла Аліса.

— Алісо Анатоліївно!!! — відповіла та їй з тією ж інтонацією.

— Доброго вечора, — привіталася Юля, коли нарешті довела начальницю до об’єкта. — Я Юля, секретар Аліси Анатоліївни. Віддаю її вам, але якщо ви її скривдите — закріплю вас степлером. Гарного вечора, Алісо Анатоліївно! — і, як завжди, миттєво зникла, залишивши свою босиню в ступорі.

Аліса нарешті отямилася, коли почула оксамитовий сміх чоловіка. Вона різко повернула голову до нього — і змушена була підняти очі догори: він виявився набагато вищим, ніж здавалося раніше.

— Доброго вечора, Алісо Анатоліївно. Ви не відповіли на мій лист, тому мені довелося приїхати особисто за вибаченням, — тепло сказав Максим.

Цього разу він був без пов'язки, а синця майже не видно. Від нього пахло свіжістю й хвойним лісом.

Він простягнув їй кульки. Аліса зашарілася, але прийняла їх. Вона відчула легкість і ніби сама могла полетіти разом із кульками.

— Доброго вечора, Максиме, — запізніло привіталася вона. — Можете називати мене просто Алісою.

Він усміхнувся і відчинив дверцята машини:

— Ну що ж, Алісо, чи не хотіли б ви піти зі мною до ресторану?

— Але ж ми домовлялися лише на каву, — вирвалося в неї.

— Отже, все-таки домовлялися? — по-доброму підловив він її. — Кава, так кава.

Вона мило усміхнулася й сіла до машини. Спочатку на заднє сидіння "сіли" кульки, а вже потім — вона сама на переднє.

---

Вони їхали мовчки, але це було не напружене мовчання — скоріше затишне, як теплий плед. Десь на фоні грала легка джазова мелодія. Вже за кілька хвилин вони зупинилися перед невеликою кав'ярнею, фішкою якої були... коти! Так, справжні живі коти — люди приходили сюди не тільки за кавою, а й за пухнастим щастям.

Правила тут були суворі: не чіпай кота, якщо сам не підійшов; не годуй їх і, будь ласка, слідкуй за своїми дітьми. Порушив — до побачення. За здоров'ям котиків тут стежили ретельно: більшість із них були врятовані з вулиці або забрані в людей, що не знали, як поводитися з тваринами. І ще цікаво — котика можна було забрати додому! Але тільки після серйозної перевірки.

Аліса світилася від щастя, щойно переступила поріг. Посмішка, здається, приросла до її обличчя.

— Доброго вечора, — усміхнулася працівниця. — Провести вас до столика?

— Доброго. Так, будь ласка, — відповів Максим.

Вони обрали столик біля вікна. Аліса крутила головою на всі боки, очі блищали.

— Тобі подобається? — запитав Максим, не приховуючи посмішки через її щире захоплення.

— Ти ще питаєш?! — вона розсміялася. І якось так само собою вони перейшли на «ти».

— Що будеш?

— Хмм... — задумалась Аліса, гортаючи меню. — Лате без цукру і ось це тістечко! — ткнула пальцем у десерт.

— Добре, я замовлю, — кивнув він і пішов до каси.

Тут замовлення забирали самостійно — як у звичайному кафе. Повернувшись, Максим мало не впустив піднос: Алісу оточували коти. Один розлігся в неї на колінах, другий сидів на лежанці поруч і лапкою просив уваги, а третій примудрився залізти їй на плечі і тепер валявся там «живим комірцем».

Максим не втримався — витягнув телефон і зробив знімок.

— Ей! Що ти робиш?! — Аліса намагалася виглядати суворо, але хвіст «комірця» якраз вдарив її по губах, і вона вибухнула сміхом. Максим підхопив.

Поки вони сміялися, «комірець» стрибнув на руки до Максима. Вони сиділи за столиком, пили каву, обмінюючись посмішками.

— Чому ти допомогла мені того вечора? — запитав раптом Максим.

— Та сама не знаю... — Аліса знизала плечима, чухаючи кота. — Хотіла відмовити, але совість перемогла.

— То мені пощастило? — іронічно примружився він.

— Виходить, що так, —  усміхнулась вона.

— А чому ти мене нічого не питаєш?

— А що питати? — здивувалась вона.

— Ну як що? Ким я працюю, наприклад! — розвів руками, і котик на його колінах незадоволено «мяу».

Вони знову засміялися.

— Та знаю я, що ти маєш свою юридичну компанію, — відповіла Аліса.

— То ти цікавилася мною? — примружився Максим.

Аліса швиденько сховалася за чашкою, щоб приховати рум'янець.

— Ну... Треба ж знати, з ким розмовляєш.