Годинник почуттів - Кирило Легович

Розділ п‘ятий 

“Подружка наша стала свахою. Ха, яка комедія... Вона нас зводила-зводила. Бідолаха, як шкода, що її зусилля були марними у намаганні достуткатися до мене у ту мить. Пам’ятаю як вона сказала: “Ви могли б бути хорошою парою”. Оце “якби” стало клеймом для мене надовго.” 

Костя лежав у ліжку і дивився на стіну. Він бажав у ній знайти відповідь на питання чи справді йому слід бути з Кірою. Хлопець думав про пропозицію Кіри про стосунки, та все ж швидко заснув міцним сном.  

  Коли Костя прокинувся, то в голові залишалися думки про Кіру. Навіть у школі він сидів дивлячись у вікно, думаючи про неї. Він не знав як правильно вчинити: забути чи піддатися чужим бажанням? Костя не хотів розбивати серце молодій дівчині, але й не хотів зараз бути з нею.  

   На останній репетиції до змагань Аня  помітила неспокій на лиці Кості. План спрацював. Залишилося ще трохи і він сам запропонує Кірі стосунки. Аня була впертою дівчиною, і, нерідко,  у хлопців палало від її чіткої позиції. Характером вона нагадувала норовливу принцесу, але без титулів і розкошів.  

  - Я бачу, ти останнім часом задумливий ходиш, - запитала у Кості Анна, натякуючи на Кіру. 

-Трохи є таке. 

-Тебе турбує Кіра? 

-Не зовсім. Я не знаю, що мені робити зараз. Мені не хочеться розбивати серце Кіри, але й не хочеться бути зараз у стосунках, бо боюся, що якщо закохаюся, то вона кине мене, а потім я буду страждати. 

-Ні, Костю, навпаки. Якщо так, то ти повинен запропонувати Кірі стосунки. 

-Ні, зараз не час… 

-Костю, саме час! Ти уяви, в тебе буде дівчина! Ви зможете ділитися всім! Це неначе мати друга, що буде тобі на все життя… 

-Друзі бувають різні: хтось з тобою навіки, а хтось на декілька днів.  

-Розумієш, завтра може бути пізно. Треба зараз робити конкретні кроки. Зараз! 

-Ні, ще зарано. 

 І так було аж до початку змагань. Аня постійно нагнітала Кості про стосунки з Кірою, але хлопець був непохитний. Аня розповідала Кірі, що все ж таки, скоро доб‘є його. Та на Кіриному обличчі було видно певне розчарування. Подруга навіть думала, що та навіть почала втрачати віру в Костю. 

-Кіро, з тобою все добре? - схвильовано запитала Аня. 

-Та, мабуть… - злісно відповіла Кіра,  різко повернувши погляд  у вікно, за яким повсюди пахло   травнем. - Може сьогодні підемо прогуляємося? Погода он яка. 

-Сьогодні? Ну не знаю. Це завтра змагання будуть, треба підготуватися. Уроків у мене не буде, тому можемо навіть і прогулятися. 

-Добре. Тоді, я гадаю, що о четвертій зустрінемося на Глобусі? 

-Так, давай. У нас сьогодні, здається, шість уроків, якраз все встигнемо зробити.  

  На годиннику вже було більше ніж за шістнадцяту, а дівчат все не було. Вони навіть не встигли зробити, те що хотіли, і все одно запізнювалися. На диво, Кіра і Аня зустрілися саме тоді, коли вже було пів на п‘яту.  

 - Привіт ще раз! Куди ми сьогодні підемо?- обіймаючись, запитала Кіра у подруги. 

-Оо, а підімо на старий дитячий майданчик? 

-Що ж, пішли. Все одно нікуди більше йти. 

  Дівчата йшли повільними кроками, говорячи про різні речі. Вони ні слова не сказали про Костю навмисно, аби дати Кіриному серцю трохи відпочити.  

  На дворі було тепло, хоч навіть і вже наставав вечір, і легенький вітерець створював розслаблюючу атмосферу.  

Дівчата дійшли до огородженого залізним парканом у висоту як три метра дитячого майданчика. Вони почали шукати місце, де можна було присісти. З поміж різних гойдалок, скатів від трактора, подруги сіли на лавку, яка й так вже облазила хто зна яким шаром фарби,  і далі вели розмови про своє життя. 

    На місці майже нікого не було. Дівчата спілкувалися під шум старих каштанів та скрипу старих гойдалок. Але посиденьки порушила товпа хлопців, що йшла до майданчика. Один із них помітив Аню і Кіру, і вирішив познайомитися з ними. Він відірвався від своєї компанії, йдучи в інший бік майданчика, де саме сиділи дівчата.  

-Привіт, красуні! - першим заговорив басовий чоловічий голос.  

-Привіт! - привіталася Кіра. 

-Я бачу у вас тут збори якісь?  

-Так, збір мам дитячого садочку «Сонечко»,- зі  сміхом відповіла Аня. 

-Ну, дівчатка, я ж до вас нормально, а ви оце.  

-Ей, Богдане, ти довго будеш до дівчат клеїтися? А ну давай бігом до нас, - закричав хтось із групи хлопців. 

-Як ви вже зрозуміли, мене звати Богдан, а вас як звати?  

-Мене Аня.  

-А милу подругу біля тебе?  

-Кіра, - відповіла Аня.- Вона у нас дівчинка скромна, не охоче спілкується з незнайомцями. 

-Оо, скромність у дівчат я люблю. А який же я незнайомець, коли ми вже декілька хвилин знаємо одне одного.  

-Ну й  справді, - відповіла Аня.  

-Ви однокласниці? 

-Так, ми з Анною разом ходимо в сьомий клас. А ти де навчаєшся? 

-Ось бачиш, уже не соромиться. Я і моя банда в бурсі навчаємося. 

-Ааа, зрозуміло,- відповіла Анна. 

-Так, дівчатка, радий був познайомитися з вами, надіємося, скоро зустрінемось.  

 Він вже повертався спиною, як згадав про одну не сказану репліку: 

-А, ще можете дати мені свої сторінки в Інстаграмі, а я вам свою дам? 

   Дівчата разом з Богданом обмінялися  сторінками в соцмережі. Тепер у них з’являються нові знайомі. 

 Кіра сиділа на лавці й дивилася у бік юрби хлопців. Їй було цікаво споглядати на їхні витівки й галасливі розмови компанії. Богдан побачив погляд дівчини, і нешвидкими кроками почав знову підходити до лавки, на якій сиділи подруги. 

-Приєднатися до нас не хочете? - почав хлопець. 

-Не бачиш, у нас тут дівочі посиденьки,- відповіла Аня. 

-Чому так агресивно? Ти виглядаєш на фоні своєї подруги трохи не гармонічно. 

-Ооо! Та якби ти знав її по ближче, то тоді б зрозумів, що вона псує всю мою картину, - легенько вдаривши по голові Кіри відповіла Анна.