Чотири броди - Стельмах Михайло

— Треба дохтора, бо таке діло, — і погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лікарні і до одноповерхового будинку для лікарів.

І Василь і Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хірург Попов, який років з двадцять незмінне працював у їхньому районі. І хто, і коли не стукав у його двері чи вікно, він одразу ж поспішав рятувати людину.

Під'їхавши до тинькованого будинку, Василь віжками зупинив коней, скочив на землю, підійшов до знайомого причілкового вікна і на мить завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його стук довго ніхто не відповідав. Це не було схоже на чуткого лікаря, який одразу ж схоплювався з ліжка. Та ось, нарешті, у вікні майнула тінь і розпачливий жіночий голос запитав:

— Хто там?

— До Олександра Івановича приїхали. Просимо допомогти хворому.

— Олександра Івановича немає, — крізь сльози сказала жінка,

— Де ж він?

— Позавчора гестапо заарештувало, — і в хаті забився плач. Досвітом близнята приїхали до загону і, не будячи Сагайдака, почекали біля командирської землянки, поки з неї не вийшов Чигирин. Він по обличчях хлопців зрозумів, що їх спіткала невдача.

— Не схотів їхати до нас хірург?

— Гірше, Михаиле Івановичу: його заарештовано. На цю мову нагодився і Сагайдак. Він мовчки вислухав Романа, зітхнув, щось подумав і сказав:

— Доведеться вам, хлопці, увечері їхати в Балин.

— У Балин! — аж засудомило і занудило близнюків — згадали історію з паскудним Кундриком. Дуже їм кортить в отой Балин! А Сагайдак рівно продовжував:

— Там за містком край села, біля самого лугу, самотньо стоїть хата Ткачуків, у ній живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що я прошу її приїхати до загону. До них краще під'їхати з лугу толошними воротами.

Близнята тільки скрушно переглянулись і похмуро пішли до лісового озеречка.

Смерком вони неохоче виїхали на розшуки якоїсь загадкової медсестри. Це ж знову доведеться проїжджати мостом, за яким стоїть ота верба, де вони скарали паскудного запроданця.

— Поганяй, брате, не неволься, бо нічого не поробиш, — підбадьорив Василь Романа, який завжди так любив їхати, що аж віжки горіли в руках.

— Потрібний нам той Балин, як зайцеві бубон, — буркнув Роман і вйокнув на коней.

Обабіч почали відлітати дерева, що так гарно пересівали на осінніх решетах крон срібло місяця. А ось і поля загойдались, і до притихлої дороги підійшла уся в щирому золоті дика груша. А може, це сама осінь зупинилась у своїх невеселих думках? Оце б приїхати додому, до батька-матері, поставити коней у стайню .і хватопеком на вечірню вулицю. Невже це буде колись? Невже і до них, "старих парубків", пригорнеться дівоча довіра і зорями засяють чиїсь очі? Дурні ж вони, дурні, що до цього часу не зазнали тих чарів, які дарує тільки молодість. Знайшов час думати про гаке. Василь завовтузився біля кулемета, бо вже під'їжджали до села. Правда, близнята не сподівалися зустрітися з поліцією: кілька днів тому їхній загін розгромив кущ поліції, до якого входили й поліцаї з Балина. Під час цієї операції дурна куля й поранила Сагайдака. Видать, погіршало чоловікові.

Під колесами прогримів старив дерев'яний місток, під ним обізвалась луна і кинулась убік, а в очі, в душу почали входити старі верби, серед яях була й та, що ва все життя не відійде від них.

Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дерогу і нею під'їхав до надгнилих толошних воріт, розчинив їх, і тачанка легко підкотила до стіжка сіна, що бавилося з місяцем і вітерцем. Тут близнята сторожко оглянулися кругом і тоді — плече в плече — підійшли до вікна, біля якого лежало соняшничиння. На їхній стук не скоро озвався переляканий жіночий голос:

— Ой,хто це?

— Від Зіновія Сагайдака.

— Справді від Сагайдака?

— Авжеж.

Ось заскрипіли хатні двері, стрельнула дерев'яна засувка на сінешніх, і на порозі стала немолода жінка, з-під її хустки вибивався вічний сніг. Вона пильно подивилась на близнят, на тачанку і ніби давно знайомим сказала:

— Заходьте до хати, а я біля коней постою.

Близнята навпомацки знайшли клямку, відчинили хатні двері і вражено зупинились біля одвірка: до них чи то зі сну, чи то з казки, оберігаючи підсвіченою рукою хистку зернину вогника, ішла — не йшла не дівчина, а сама краса. Як тільки вона глянула на них, як повела сполоханими півколами вій, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони, телепні, так не хотіли їхати сюди. Близнюки перезирнулись і, розгубивши всі слова, знову втупили очі " молоду господиню, що босоніж іде до них і йти спасається.

— Драстуйте вам, — півголосом привіталась вона, скинула па хлопців довірливі очі, зупинилась, уже оберігаючи не зернятко вогника, а розріз сорочки. — То ви від Зіновія Васильовича? Йому щось треба?

— Наш командир просить, щоб ви приїхали в ліси, оглянули йому рану, — насилу вичавив Роман.

— Зіновій Васильович поранений?! — скрикнула Ольга. — І тяжко?

— Напевне.

— А куди?

— В руку.

— То я зараз уберуся.

Ольга поставила каганчик на припічок, а сама заметушилась, кинулась до комірчини, там одягнулась, озулась і повернулась до хати. А брати стежили за кожним її рухом і зрідка перезирались між собою та похитували напатяаними головами. Нарешті Ольга вийняла зі скрині дві сумки з медикаментами і сказала:

— Тепер можна їхати. — Поглядом прощання вона окинула свою оселю і першою вийшла з неї.

— Судьба! — зітхнув Роман.

— Судьба! — погодився Василь.

Біля тачанки мати попрощалася із донькою, схлипнула і попросила близнюків:

— Ви ж дивіться, діти, за нею, бо вона у мене одна-однісінька, — і перехрестила їх, і коней, і тачанку, і навіть кулемета.

Близнята нахилилися до матері, один поцілував її в одну щоку, другий — в другу, вискочили на тачанку, на якій уже знічено сиділа Ольга.

— Прощавайте, мамо!

Тачанка потягнула за собою зойк і почала намотувати на колеса розчавлену росу, відволожений пил і місячний смуток.

За всю дорогу лише кількома словами перемовилися близнята з Ольгою, вірячи й не вірячи, що вони везуть її в ліси. А от слово "судьба" ввесь час бриніло в душі і Романа, і Василя. Це ж треба отак негадане?..

Світанком утомлені коні під'їхали до командирської землянки, біля якої, пригорбившись, сидів старий Чигирин. Недобре передчуття не давало йому спати, а в очах стояли оті зловісні плями, які бачив на руці Сагайдака. Притримуючи Ольгу, він обережно спустився в землянку, де вже біля столу сидів змарнілий Сагайдак. Побачивши жінку, він підвівся, радісно посміхнувся.

— Спасибі, доню, що не побоялася їхати сюди.

— Я ж сама набивалась до вас, — з тривогою глянула на командира. — Як ваша рука?

— Та не дуже, щоб дуже.

Ольга стримала зітхання і почала розкладати на столі своє медичне причандалля. Далі ретельно вимила руки, протерла хлораміном, спиртом і обережно стала розмотувати бинти на руці Сагайдака. От вони і впали на стіл, оголивши і рану, і зловісні червоносині плями. Глянув на них Сагайдак і підвів очі на Ольгу: та, жмакаючи уста, відповіла на німе запитання:

— Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! — І до Чигирина: — Як же привезти сюди хірурга?

— Нема у нас, донечко, хірурга, і не знаєм, де взяти. Доведеться тобі самій стати хірургом.

— Я ж не маю ніякого інструменту, — зойкнула жінка. І тоді Сагайдак поклав здорову руку на плече Ольги:

— Кріпися і, як нема іншого порятунку, ріж руку.

— Чим же, Зіновію Васильовичу? — затремтіла, заплакала Ольга.

Сагайдак подумав, пильно подивився на жінку.

— — Як зможеш, орудуй звичайнісінькою ножівкою. Протри її чим треба — і пиляй. А мені, щоб легше було, Михайло Іванович відпустить із своїх запасів склянку горілки. Тільки плакати не треба, бо ти вже партизанка. Михаиле Івановичу, принесіть ножівку.

Чигирин, зігнувшись, вийшов із земляпки, і вартовий у подиві побачив, що він чогось рукою витирає очі.

Минуло кілька днів. Роман уночі вартував біля командирської землянки, з якої тепер майже не виходила Ольга. Після варти він пішов не в свою лісову оселю, а блукати дібровами. ІІедалеко від озеречка його розшукав Василь і здивувався, і занепокоївся: таким зніченим і марним він ніколи не бачив брата.

— Що з тобою, Романе? Може, захворів?

— Ет, краще не питай.

— Може, щось із Ольгою?

— З Ольгою.

— Кажи, брате.

— Що ж казати? — мало не застогнав Роман.

— Усе.

— Сьогодні вона зізналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб я таке почув...

Після довгої мовчанки Василь глухо запитав:

— А як на це командир?

— Він назвав її маленькою і сказав, що то в неї не любов, а великодушна жіноча жалість, яка не менше важить, аніж любов.

— Нелегкі він ваги знайшов для нас і для себе.

— А їй, думаєш, легше?.. От і розберись тепер, що таке судьба.

— Не розберешся, брате.

— І все одно ми її маємо любити...

Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання брели по зів'ялому листі і прибитих травах. На них обвалювались і обвалювались лісові шуми і стогін дерев, обвалювалось золото сонця і осені. Та не золото осені світило братам, а виходила з темені ота тремтлива, прикрита жіночою рукою, зернинка вогню, з якою босоніж ішла — не йшла до них Ольга. Де ти взялася на безталання наше? І все одно ми будемо любити тебе... Та чи потрібна їй наша любов? От і маємо те, чого в людей не буває.

А зернинка вогника коливається й коливається і вже, здається, виходить з лісової землі, немов квітка папороті. І що та квітка папороті і всі скарби під нею супроти сполоханих вій, які оберігають жіночу таїну, жіночу принаду? Де ти взялась на безталання наше?..

Несподівано близнята наткнулися на Данила Бондаренка, який у тяжкому смутку сидить на вирваному буревієм дереві. Що ж у нього? Чи не трапилось чогось із Мирославом?

Данило, побачивши близнят, спроквола, наче після хвороби, підвівся з дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом, у якому тремтів сухий листок.

— Що з вами, Даниле Максимовичу?

— Не питайте, хлопці, — зморщився і з огидою копнув носаком чорну поліцайську шинелю, яка чогось лежала біля його ніг.

— Як же не питати, коли журба їсть вас?

— Не їсть — жере. Такої ще не мав. Ви знаєте: була в мене лиха година, а зараз ще гірше... — І замовк.

— Розказуйте! — стурбувалися брати і стали з двох боків біля Данила.

— Що ж розказувати?! — враз на когось обізлився чоловік і знову чоботом копнув поліцайську одяганку.