Південний комфорт - Загребельний Павло
Вмів зникати, коли треба.
Не було й Савочки. Твердохліб порипав дверима то до того, то до того, але питати нікого не хотів. Смішно скаржитися на Нечиталюка, ще смішніше розпитувати, куди він завіявся. Нечиталюк міг кинути все на світі й метнутися кудись на обід, на іменини, на чарку, на хвіст оселедця, сидіти й просторікувати. Відмовитися од доброго обіду і славної компанії заради ненаписаного протоколу чи ще одної бомаги? Що важливіше для чоловіка — закон чи хліб? Я реаліст, тому стверджую: хліб усьому голова!
Сьогодні й Твердохлібові кортіло чкурнути куди-небудь, плюнути на все, заховатися. Де, куди? Від себе не втечеш.
Сів за стіл у своїй кімнатці, безсило звісив руки. Ні думки, ні поруху. В двері зазирнув Трієр. Так Нечиталюк (він усім давав прізвиська) охрестив молодого їхнього працівника, що влаштувався на роботу по дзвінку до Савочки. Мав десь у сферах впливового батечка, тому після юридичного не поїхав зміцнювати законність у глибинах республіки, а зачепився тут. Диплом мав усуціль на трійки, тому й прозвано Трієром.
— Ну! — бадьоро гукнув він Твердохлібові.— Як там професура? Вже пищить у тебе?
— Ти б у мене запищав, ох, запищав би! — пообіцяв йому Твердохліб.— Твоє щастя, що не потрапив мені до рук.
— Та ти що, здурів? Що з тобою? Ну, даєш!
— Зачини двері з того боку! — тихо сказав Твердохліб.
— Піду скажу Луноходові, що в нас ще один псих з'явився!
Піди, піди, та тільки ж не почує, глухий.
— А я йому напишу.
— Коти від мене і пиши хоч на спині у Савочки! — закричав Твердохліб, вискакуючи з-за столу. Трієр утік, розносячи вість про те, що з Твердохлібом нещастя.
Може, той панічний крик і породив нарешті Нечиталю-ка. Він з'явився у відділі по обіді й промінився такою наївністю і чистотою, як перший день творення світу.
Однак Твердохліба не розчулила ця наївність. Він не дав Нечиталюкові жодного шансу викрутитися, притиснув його з усією тяжкістю свого гніву й розпачу:
— Що ти мені підсунув? Як назвати це свинство? Я тобі хто — хлопчик?
— Старий, усе набагато складніше,— промурмотів Нечиталкж.
— Що? Що складніше? Коли тут замішані інтригани, чому ми маємо їм сприяти? Хто цей Масляк — підставна особа чи вчений кар'єрист? Хто за ним стоїть, і до чого тут ми?
— Я вже доповів Савочці, що за справу взявся ти.
— Яка справа? Ні за що ж братися!
— І Савочка взяв справу під особливий контроль. Твердохліб надто добре знав ці Нечиталюкові виверти.
— Може, Савочка пообіцяв піти на пенсію після цієї справи? — спитав він насмішкувато.
— Старий, ти, як завжди, влучаєш у яблучко!
— І, звичайно ж, на цей час Савочка заліг до лікарні? Вчора вночі його забрала карета, і він у реанімації або в біотроні?
— Точно!
Твердохліб закляк біля Нечиталюкових дверей — ні слова, ні руху. Нечиталкж злякано заметушився довкола нього.
— Старий, ми ж знаємо один одного не перший рік. Пуд солі. Ти повинен зрозуміти. Начальство газети читає. Зі мною ти можеш коментувати все вздовж і впоперек. Могила!.. Ну! Що ж ти мовчиш?
— А що казати? — втомлено промовив Твердохліб і похнюплено похиляв до своєї кімнатки-камери.
Сів за столик, стиснув скроні, заскімлило йому в серці. Куди подітися? Порадитись з Семибратовим? Але той знову розслідував десь страшну справу про вбивство і зник на цілі місяці, мабуть. А ти полишився з Савочкою.
Сидів і думав не про себе, а про Савочку, про його незбагненність і навіть містичність. Цей чоловік упродовж десятиліть сплітав довкола себе густу сіть загадковості, міфа, неприступності, а тепер виявлялося (принаймні для Твердохліба), що вся та міфологія нічого не варта.
І все ж Савочка належав до явищ незбагненних. Почати з того, що начальником їхнього відділу була... жінка Феодосія Савівна, яку не знати коли і з якої причини дошкульно-невдячними підлеглими переведено в чоловічу стать і відповідно перейменовано на Савочку. Тому говорилося і думалося про їхню вічну начальницю тільки в чоловічому роді. Твердохліб теж піддався цьому автоматизму.
Присадкувата, безкштальна постать, якісь зім'яті, невиразного кольору блузи, широкі, ніби пожовані, штани, картуз-торба (хоч сухарі збирай) на розкучмле-ній голові, вічна сигарета в кутику вузькогубого рота, в'їдлива примруженість, змовницьки-хрипкуватий голос — ось і весь Савочка.
Найперше: він був вічний. Слідчі приходили і відходили, а він зоставався, як народ.
Ясна річ, Твердохліб, як і всі працівники відділу, з'явився тут, коли Савочка вже був, тому, як і всім іншим, Савочка міг сказати йому: "Тебе взяли, а ти..."
Савочка надавав перевагу безособово-множинному способу мовлення, мовби не бажаючи підкреслювати свій жіночий рід, і, може, це теж стало одною з причин переведення Феодосії Савівни в чоловічу стать. А мовилося завжди так: "Тобі тут доручали...", "Від тебе ждуть...", "Тебе зобов'язують...", "На тебе покладають...".
Нечиталюка Савочка взяв колись у відділ, а згодом зробив і своїм заступником, здається, через те, що Нечиталюк завжди був у прекрасному настрої, як і сам Савочка. Окрім того, Нечиталюк грав у всі пропоновані Савоч-кою ігри: в дурня, в кінга і в шахи. В шахи Савочка грав кепсько, часто програвав і тоді, лагідненько всміхаючись, згрібав у жменю пішаки і жбурляв їх на Нечиталюка. Нечиталюк заливисто сміявся. Тоді Савочка хапав шахову дошку і замахувався на Нечиталюка. Той сміявся ще заливистіше, вдавано ойкав, удавав, ніби ухиляється від начальницьких замахів, насправді ж підставляв голову, надіючись на міцність селянського маслаччя. Єдність душ навіть у збоченнях.
Найстарішим у відділі був слідчий, прозваний Луноходом. Старіший за самого Савочку. На пенсію його не відправляли, мабуть, щоб на його тлі Савочка видавався хоч трохи молодшим. Коли поруч росте двоє дерев, одному з яких двісті років, а другому сто п'ятдесят, то друге все ж молодше за перше. Луноходом прозвали слідчого за некерованість. Савочка тільки запускав його на якусь справу, а вже далі Луноход ладен був перевернути світ догори ногами і так зоставити.
Савоччин відділ ставили за приклад. Майже стопроцентне розкриття злочинів. Може, завдяки Луноходу? Бо талантами тут, здається, ніхто не відзначався. Твердохліб, посидівши одинадцять років у Савочки, був не дуже високої думки й про самого себе. На всіх лежала печать посередності. Савочка вмів печатати. Все, що наближалося до Савочки, неминуче мало осіромашитись. Що сіріший, то більший улюбленець Савочки.
— Генії нам не потрібні,— скромненько зітхав Савочка і потуплювався, потуплювався.— Генії кружляють на орбітах та по спіралях, а нам не орбіти, а приземленість, і не спіралі, а прямолінійність давай. Ближче до простого чоловічка. Щоб отак притулився до нього і почув, як у нього сердечко: гуп-гуп. А геній цього не зможе. Від геніїв у нас оскома.
Ну, гаразд. Лунохода він узяв, щоб здаватися молодшим, щоб той розкривав найбезнадійніші справи. Нечи-талюка тримав, як власне віддзеркалення. Твердохліба терпів, бо той був зятем світила міжнародного права Ольжича-Предславського. А навіщо узяв Трієра? Може, щоб на його тлі виглядати генієм? А Косокосу? Тому, що в неї чоловік — залізничний прокурор?
Косокосою вони звали єдину, окрім Савочки, жінку в їхньому відділі. Молода, висока, ставна, розкішне біляве волосся спадає на обличчя. Любила себе, носила вроду, як вивіску. Нечиталюк хвалився, що спав з нею. Але одразу ж потирав руки і лякливо шепотів: "Я тобі цього не казав, хоч і так усі знають". Коли це й правда, то хіба Савочка міг дбати про чиєсь задоволення? Навряд. Може, оточував себе нечиталюками, щоб підкреслити свою непересічність? Хоч що б припливло до берега — не відштовхувати.
— Що? — дивувався він, коли йому казали про поганого працівника.— Усунути, звільнити? А що буде без нього? Стануться абсурди, бедлами і кавардаки. Мало-вчений і недовчений? А хто з нас довчений? Думаєте, я — хто? Звідки і як? Пустили мене на світ мама, і по світу вели вони, царство їм небесне. І без всяких наук. Мені двадцять там з чимось, а колгоспники й прокричали мене головою колгоспу. Я до мами: "Що мені робити?" А вони й кажуть: "Ото люди довірили — старайся..." Та ще ж і товариш Сталін: "Жінка в колгоспі — велика сила". Через три роки викликають у район і кажуть: є така думка, щоб призначити вас районним прокурором. Як? Без освіти, без нічого? Я ж про юриспруденцію однаково, що про відьомство або домовика. Бігом до мами: отак, мамо, й отак, що робити? А вони: головою тебе ставили, хіба ти вміла? І тепер не вмієш, а ставлять. Ото придивляйся та шануйся, то й прокурором будеш. Хіба хто вчив першого прокурора?
Треба віддати належне Савочці: час не марнувався, висока відповідальність і обов'язок змусили здобути вищу юридичну освіту. І хто б тепер дорікав за оту відвертість про минуле?
Савочка був відвертий і довірливий. Чи робить відвертість людей добрішими або справедливішими? Цього Твердохліб не міг би сказати. Твердохліб розумів, що він не Гамлет, а Савочка не Полоній, надто що Савочці було однаково: Полоній, Петроній чи Плутоній. Коли б йому сказали про Шекспіра, він би ласкавенько замахав руками:
— Золотко, Шекспір-пепскір, а хто боротиметься зі злочинністю?
Твердохліб не належав до Савоччиних зброєносців, але в перші роки своєї роботи у відділі і йому доводилося іноді супроводжувати начальство в його походеньках з Нечиталюком або ще кимсь із слідчих. Ходили до кавказького підвальчика на Хрещатику (тепер цього ресторанчика давно немає). Савочка пив мало, повторюючи своє улюблене: "Для малого тіла — малий алкогрль".
Ось під таким керівництвом працював Твердохліб. Начальників ми не вибираємо — вони вибирають нас. Чому Савочка зупинив свій примружений погляд на молодому слідчому і забрав його з районної прокуратури до себе, Твердохліб так ніколи й не міг збагнути. Попервах почуття вдячності затуманювало йому очі. Коли ж придивився до Савочки, то вже став тоді зятем Оль-жича-Предславського. Виступати проти свого колишнього благодійника? Непорядно. Він вирішив чинити опір мовчки, вважав, що зберігає незалежність, не піддається Савочці ні в чому.
Тепер усе одкрилося йому, він здригнувся од жаху і відрази. Ми ненавидимо найдужче тих, кого найбільше знаємо. Хіба що класова ненависть зрівняється з ворожнечею, що панує між людьми близькими по роботі або між родичами? На роботі це зветься суперечкою, в родині — просто гризнею.
