Південний комфорт - Загребельний Павло
Ви мене розумієте? Заявник посилається на оплачену домовленість з професором Кострицею. Оплачену, розумієте? Він посилається при цьому на свідків.
— Ще й свідки? — Різьблені губи скривилися ще зневажливіше.— Свідки чого?
— Він називає вас.
—. Ах, мене? І ви прийшли сюди, щоб я свідчила проти професора Костриці?
— Я нікого не примушую. Ставлю вас до відома. Це мій обов'язок.
— Ваш обов'язок — заважати людям працювати! Псувати їм настрій, перепсовувати все життя! І яким же людям! Найціннішим.
— Мій обов'язок — знаходити істину,— тихо сказав Твердохліб.— Ви ж бачите, що я не став на шлях формальний, а прийшов просто, може, й порушуючи заведений порядок...
— І де ж ви хочете знайти істину? В людських нещастях?
— Загалом кажучи, скрізь. На жаль, і в нещастях. Достоєвський казав: "В нещастях ясніє істина".
В трикутних очах хлюпнулося щось схоже на переляк.
— Ви страшний чоловік. Приходите з прокуратури й цитуєте Достоєвського?..
— А кого б же я мав цитувати? Може, Торквемаду? Запевняю вас, що в працівників прокуратури далеко не такі лихі наміри, як їм дехто приписує. Це йде від незнання.
— І ви прийшли мене просвітити? Може, й професора Кострицю теж? Хотіла б побачити, що він вам відповість на ваше просвітництво!
— На жаль, мені не вдалося домовитися з ним про зустріч...
— Вам не вдалося, то я вам влаштую цю зустріч.
— Коли? — мимоволі вихопилося в Твердохліба.
— Коли-коли! А хоч зараз!
Вона відчинила двері асистентської, випустила Твердохліба в білий, стерильно чистий довжелезний коридор, тоді, випередивши його, повела за собою до одних сходів, до других, нижче й нижче, у двір клініки, тонко вигинаючись усією постаттю, ваблива й небезпечна, як змія. Назустріч їм траплялися люди в білих халатах, чоловіки й жінки, всі зупинялися, щоб пропустити Ларису Василівну і її супутника, всі вклонялися, робили це мовчки й шанобливо, і Твердохліб збагнув, що тут її влада необмежена, може, й не влада, а диктатура. Подумав, як то небезпечно давати вродливим жінкам бодай невеличку владу: вона неодмінно переросте в диктатуру, в деспотію, в чортзна-що! Ну, гаразд, це про жінок вродливих. А коли невродливі? Що сказав би йому на такі роздумування їхній залізний Савочка?
Твердохліб насилу встигав за асистенткою. Поруч з цією жінкою надто гостро відчував свою глевтякува-тість, невмілі рухи й слова, загальну свою чоловічу непривабливість і пересічність. Ну, Нечиталюк, ну, вплутав його в халепу!
Біла тонка постать вигойдувалася перед очима загрозливо і мовби аж зловісно. Маятник краси і безнадії. Як для кого. У одних надія відбирається навіки, іншим її обіцяно чи то на короткий час, а то знову ж таки довічно. Де, коли і від кого? Не має значення. І взагалі для нього нічого не має значення, крім чергової справи, яку повинен вивчити, розглянути, розплутати, довести до логічного кінця. А який тут логічний кінець? І чи є тут взагалі якась логіка?
У таких невеселих роздумах Твердохліб слідом за Ларисою Василівною спустився з третього поверху широкими, вичищеними, мов для прийому генералів, східцями і опинився в дворі під високими тополями, серед відвідувачів, більшість з яких становили, ясна річ, чоловіки, а серед них маленький хлопчик, який, мабуть, недавно тільки навчився ходити, бо ступав маленькими ноженятами нетвердо, хоч і зухвало, і голову нахиляв так, щоб бачити землю хоч краєм ока, й стежив за дорослими, хизувався перед ними своїм умінням, розважав їх у їхній стривоженості — видовище таке несподіване і зворушливе, що Твердохліб і собі зупинився й став дивитися на хлопчика.
Лариса Василівна відчула, що він не йде за нею, теж зупинилася, почекала, поки Твердохліб поволі наблизився, познущалася:
— Хіба працівники прокуратури теж люблять дітей?
— Все може бути.
— Невже ви багатодітний батько?
— Чому б і ні?
— Але, здається, ваша дружина не користувалася послугами нашої клініки?
— Не всім же випадає таке щастя. До того ж у моєї дружини дівоче прізвище.
Вона мовчки пішла далі.
Перейшли ще в один дворик, уже не під тополями, а під крислатими горіховими деревами, Лариса Василівна відчинила майже непомітні двері, впустила поперед себе Твердохліба, увійшла сама. За дверима був простор-ний темний хол, і тиша, самотність, схимництво. Заховався ж професор!
Відчинилися ще одні двері, а може, й не одні, тут уже "Твердохліб згубив лік, схаменувся тільки у величезному приміщенні, що нагадувало дивне поєднання житла, музею, лабораторії та храму, і в найглибших надрах цієї святині возсідав верховний її жрець, професор Костриця Левко Петрович.
Мав у собі менше від лева, ніж од ведмедя, ведмедь-кувато, волохатим клубком накосяка покотився їм назустріч, перетинаючи кабінет по діагоналі, вміло обминаючи столи, дивани, стільці, всі перепони й перешкоди,— старий, але ще міцний, енергія, мов у спіралеподібній туманності, волосся пожовкле від старості, лице в глибоких зморшках, але очі молоді й світлі, а руки рвучкі, ніби в хлопця. Котигорошко. І цей химерний кабінет. Що це? Аудиторія для занять із студентами? Музей коштовних виробів? Картинна галерея? Втечище мудреця-схимника? Домашній вівтар хранителя родових традицій? Стільці в білих чохлах і дорогі шкіряні фотелі, казенний стіл для засідань і порцелянові вази заводу Миклашев-ського, строгі полиці з науковими фоліантами і зворушливий знімок двох старих людей — чоловіка й жінки — в українських гаптованих сорочках, під полтавським рушничком. Може, батьки професорові? Тільки чом він зодягнув їх, як для самодіяльності? Не могли ж вони жити у вісімнадцятому столітті, а їхній син — аж у двадцятому. Над батьками ікона Миколи-чудотворця в коштовному срібному окладі. Цікаво б поспитати професора, як узгоджується ікоца в робочому кабінеті з його партійністю.
Але Твердохліб,,розгубившись, спитав про інше. Зачепився поглядом за портрет самого професора на протилежній стіні. Рудий Костриця на червоному тлі, все горить, палає, несамовитіє, аж диво бере, як і досі оті гарячі барви не пропекли стіну в тому місці.
— Надзвичайно цікавий портрет,— сказав Твердохліб.— Чия робота? Я не знавець.
— Глущенко,— буркнув професор, хитро мружачись на гостя.
— Хіба Глущенко писав портрети? Він же пейзажист.
— Писав і портрети. Тільки тих, кого сам хотів, або тих, хто домагався цього.
— Дивовижний портрет. Ви схожі тут на клубок вогню.
— Я схожий на вовняний м'яч! — зареготав професор.— 3 коров'ячої шерсті колись хлопчаки в селах робили, бо інших не було. Ви, мабуть, не бачили ніколи вовняних м'ячів?
— Не бачив,— признався Твердохліб.
— І Леся теж не бачила.
Лариса Василівна бридливо скривилася.
— Не біда, не біда! — загримів професор.— Чого не бачили, покажемо, чого не знаєте, розкажемо. То чим можу?..
І тут Твердохліб побачив Кострицю зовсім поруч, побачив його руки, що стриміли з коротких рукавів білого халата,— короткопалі, грубі, мужицькі, чорноробські руки, побачив твердий, весь в рудих заростях палець, що цілився на нього,— і якось мовби зіщулився, злякався, вже й не радий, що прийшов сюди так передчасно, що взагалі прийшов сюди. Хто я? — спитав себе подумки.
Перед ним був не якийсь підозрілий суб'єкт, а славетний учений, чиїм життям треба захоплюватися, а не розкопувати в ньому щось сумнівне.
— Лесю, ясочко,— заворкував професор.— Кого це ти привела мені?
— Я Твердохліб. Ми говорили з вами по телефону на тому тижні,— похопився Твердохліб, щоб не дати асистентці випередити себе і наговорити чогось недоброзичливого, іншого ж нічого від неї очікувати не доводилося.
— Хлопче! — засміявся Костриця.— По телефону я говорю щодня з половиною Києва, а друга половина в цей час не може до мене додзвонитися!
— Це прокурор,— холодно кинула асистентка.
— Прокурорів ще в мене ніколи не було,— чомусь зрадів професор,— всі вже тут були, а прокурорів не було. Правда ж, Лесю?
Асистентка пограла своїми трикутними очима, не віщуючи Твердохлібові нічого доброго. Вродливі жінки мали б бути добрими й лагідними, а вони злі, як тигриці, їм не досить того, що вони задарма отримали від природи,— хочуть взяти ще якомога більше від життя й від людей. Несправедливість генетична чи психократична?
— Я не прокурор, а тільки слідчий,— пояснив Твердохліб.
— Прокурорами не народжуються, їх призначають,— роздула ніздрі асистентка.— Його ще не призначили. Не заробив. Хоче на професорові Костриці заробити.
— Ну, Лесю, ну, ясочко,— примирливо підкотився до неї професор,— не треба знущатися з чоловіка.
— Між іншим, він прийшов знущатися з тебе.
Вони були на "ти", і це й геть ускладнювало справу. Ох, Нечиталюк, ох, Савочка!
— За добро злом, за добро злом, так воно вже ведеться повсюди,— забурмотів професор, прокочуючись клубком поміж Твердохлібом і Ларисою Василівною, між казенними й антикварними меблями. Може, хотів отак прокотитися й між добром і злом?
— Ага! — згадав раптом Костриця.— А чого це ми стоїмо? Лесю, ясочко, чом не запрошуєш товариша прокурора...
— Слідчий Твердохліб,— нагадав Твердохліб.
— Ось стілець, товаришу Твердохліб, а чи крісло, а чи я там знаю! Прошу, товаришу Твердохліб, прошу! Добряче у вас прізвище, тверда історія за ним, твердий спадок. Ви ж ще не сиділи в професора Костриці? Ну! Отак, отак. А ти, Лесю, отам, на своєму улюбленому...
Він всадовив їх у крісла, а сам сідати не став, качався по безмежному кабінету, як Котигорошко, щось бурмотів подивовано, тоді гримів, гудів, говорив сам з собою, промовляв у простір.
— Лікарні — це що? Лікарні — це страхи, болі, страждання й пониження людської природи, одне слово — юдоль, як колись казали. Тепер у дитячих клініках усього світу ще й страшний стафілокок. А в нас стафілокока немає. У нас тільки надія і добро, надія і добро. А що — не так?
— Хіба за надію треба платити? — бовкнув Твердохліб і тої ж миті збагнув, як це вийшло незграбно й недоречно.
Але Костриця не образився.
— Платити? Люди б заплатили за надію всім золотом світу! Бо що може бути цінніше?
— Справедливість,— сказав Твердохліб, не наважуючись бодай крадькома позирнути на вродливу асистентку, яка була тут свідченням споконвічної несправедливості природи, цієї химерної майстерні буття, звідки виходять такі зовні досконалі істоти, як Лариса Василівна, і такі непоказні, прямо кажучи, трохи кумедні в своїй незграбності й затятості, як Твердохліб і, може, Костриця.
