Південний комфорт - Загребельний Павло

Може, саме тому найбільше злочинів припадає на родинні свята — б'ються, ріжуться, стріляються на весіллях, на іменинах, хрестинах, навіть на похоронах. Сумна статистика людської несумісності.

А як йому далі виказувати терпеливу сумісність з Са-вочкою після того, як той штовхнув його на неправедне діло? Знав, на що посилає, але послав, а сам обтріпує пір'ячко, мерщій сховавшись до лікарні.

Твердохліб знав тепер точно: він ненавидить Савочку. Нарешті відкрилося йому; і вже назавжди. Він ненавидів його фантастичне марнослав'я, сховане за усмішечкою і байдужою ласкавістю, ненавидів невловиму зовнішність, кепку-торбу, пом'ятість постаті, якою Савочка щосили підкреслював свою войовничу скромність.

Скаже про свою ненависть усьому світові, а найперше — самому Савочці.

Додому йти не хотілося. Бо й куди йти? Не його то дім, чужий він там, самотній, сирота. Сирітство своє Твердохліб відчував часто і тяжко, хоч, власне, був не таким уже й сиротою. Мав двох сестер. Старша, Клава, в радгоспі десь під Харковом, молодша, Нацька, в Куйбишеві на заводі. Але в усіх свої клопоти, не було часу зїхатися докупи, побачитися, листувалися мляво. Що писати? Сестрам — про трудові успіхи, а йому — про боротьбу з правопорушниками?

Самотність штовхала Твердохліба до книжок, надто що жив тепер мовби в бібліотеці серед книжкових звалищ Ольжича-Предславського. Книжки були ніби сон, його життя двоїлося на роботу, короткий спочинок з сірими снами з життя щоденного і снами нечуваними, де зустрічався з незвичними людьми, дивними словами, справами, які не надаються до розв'язання, мав пригоди, яких ніколи не могло бути насправді, простежував родоводи, що вели в глибини століть, у правіки, до пращурів і пра-думок. Ми проводимо в снах половину життя. На роботі — обов'язок, нудьга і виснага, а сни — визволення, радість, захвати і надії, надії.

Твердохліб задрімав, сидячи за столом, снилася йому незнайома велетенська ріка з водою такою густо-зеленою, що видавалася вона мертвою навіки. Він здригнувся від тої страшної води, насправді ж виявилося — від стуку дверей. У відділі часто затримувався хто-небудь до пізньої пори. Одних наглила робота, інші вдавали запопадливість. Савочка з Нечиталюком грали в шахи, а Косокоса готувала їм чай. Цього разу компаньйоном Твердохлібовим виявився Фантюрист. Так звали молодого слідчого, який захоплювався фантастикою, дихав по системі йогів, стояв щодня на голові, на роботу і з роботи бігав через увесь Київ, дивував Твердохліба (та й усіх, хто його знав) дивовижною ерудицією. Знав усе на світі, міг прокоментувати закони царя Ашоки, "Руську правду", литовський статут, мусульманське право "меджеле", блискавично видавав довідку з будь-якої галузі знань — фантастичний хлопець!

— Здоров, Твердохлібе! — радісно загукав Фантюрист, влітаючи до кімнати.— А я думав: страждаю сам. Савочка всунув мені одне мертве діло і дав строк. А який строк, як воно не ворушиться! Тиняюся оце коридорами і своїм екстрасенсом внюхую: хтось тут ще страждає. До твоїх дверей — точно! Тобі, я чув, учених підкинули?

Він зиркнув на розчинений сейф за спиною в Твердохліба, побачив углибині мізерну папочку, де й досі, крім заяви Масляка, нічого не було, поцокав язиком:

— Ух, слабкі трудові здобутки! Економісти сушать голови, як пристосувати людей до маловрожайних років і малометражних квартир, а наш Савочка все норовить пристосувати нас до безплідних справ. Безплідна?

— Безплідна,-^ хитнув головою Твердохліб.

— Ну, тоді й бог велів розповісти тобі нову фантю-реску. Хочеш?

— Не дуже.

— Однаково послухаєш, бо подітися тобі нікуди. Значить, так. Завод. Несерійна продукція. Вважай, поштучні плани. Ну, і приписочки до плану. Букети, гірлянди, панікадила! Підібрався я до самого директора, обкопав його зусібіч, обгородив, а тоді, за твоїм методом,— не викликаю, а по-джентльменськи з візитом ввічливості туди, їду тролейбусом, як усі заклопотані громадяни, замовляю перепустку, добираюся до приймальні, секретарка, мов тигриця,— вам куди? Де директор? У себе. Я пройду до нього. Хвилиночку, треба доповісти. Не треба доповідати, бо в мене ось. І посвідчення їй під ніс. Ні, ні, так не можна. Я працюю тут тридцять років і знаю порядок. Ну, трудовий стаж треба поважати. Вона йде до директора, я жду. Приходять ще люди, всі ждемо — секретарки немає. Тоді я спокійненько відчиняю директорські двері і... Кабінет, як і годиться, на цілий гектар, столи, стільці, диван, килими, телемеханіка, електроніка, три вікна, все є, а людей нема. Де люди? Де директор, де секретарка?

Запасні двері? Немає. Вікна всі зачинено. Та й восьмий поверх — не полетиш з вітрами. Замкнена кімната, а в ній уже не вбивство, а зникнення одразу двох людей! Ну! Едгар По й Агата Крісті! Я туди, я сюди — нема й сліду! Фантюреска! Підняв я там усіх, перетрусили, передивилися, переворушили — нема!

Так я й поїхав, а вже в тролейбусі ляснув себе по лобі. Секретарка ж сама сказала: тридцять років сидить у приймальні. Розумієш, що це означає?

Він перебіг кімнату сюди й туди, підняв палець, закликаючи Твердохліба до зосередженості і зацікавленості. Твердохліб не виявляв ні того, ні другого.

— Не там шукав! — радісно зареготав Фантюрист.— Діяв примітивно, а треба було включати екстрасенс і йти по лінії вищого класу бюрократизму! Перескочив я на зворотний тролейбус, бігом назад, заскакую до дирекції, до кабінету. Точно! На столі папка "К докладу", в ній єрунда собача, а зверху два розкішні аркуші. Зелений і жовтий. Ясно? Директор — зелений, секретарка — жовтий. Кафка! Ти б міг здогадатися? Що — не віриш? Та це ж як два по два! А випадок з допитуваним, який ускочив у слідчого? Не чув? Хочеш, розкажу? Заліз у слідчого, як у комбінезон. Ніякі лікарі не могли врятувати. Хірургія виявилась безсила. Фантюреска.

— Слухай,— втомлено поглянув на нього Твердохліб.— Ти б сьогодні міг заткнутися?

— Як ти сказав? Заткнутися? Ну, ти даєш! Ніколи не чув од тебе. Зять самого Ольжича-Предславського і така лексика. Це вже ціла фантюреска. Виганяєш?

— Йди, йди!

Фантюрист зник, а Твердохліб підвівся і спробував ходити по кімнатці. Тіснота, покинутість, відчуження, неволя. Все, чим він щедро обдаровував своїх злочинних "клієнтів", поверталося до нього з щедрістю, сказати б, зловісною. Іронія долі? Комплекс Немезіди, якого так лякалися древні греки? Де ті греки і де ті немезіди в нашому скаламученому світі? Колись злочинність була мовби сільською, чи що. Тому довкола городів насипалися високі вали і вибудовувалися міцні мури. Грабіжники нападали на багаті каравани, карети вельможних мандрівників, що переїздили з міста в місто. Коли міста розрослися, сваволя перемандрувала на їхні вулиці і стала проблемою міською. Крадіжки, пограбування, навіть убивства щодалі стають анахронізмом, а на перший план виходить злочинність великих груп, білих комірців, цілих кланів і прошарків. Савочка, попри свою недовченість (а може, саме завдяки їй), тонко вичув ці зміни в суспільстві і вчасно перекваліфікував свій відділ. Брав тільки справи, які не попадали під статті кримінального кодексу. Приписки до виконання планів, розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем (хабарі, нескромність на посаді, покро-вительство), виробничі злочини, господарський маразм, службова тупість. Слідчий мав розплутувати павутину цих злочинів, не віднотованих ніяким кримінальним правом, і вже сам так чи інакше класифікувати їх, як висловлювався Савочка, "підсортировувати" під ту чи іншу статтю. А як же з святою святих усіх криміналістів: Nullum crime sine Lege1. Гай-гай! Яка наївність згадувати всі ці ветхі висловлювання в епоху жорстокого диктату економіки! Коли щастя людям може забезпечувати тільки економіка (а в цьому їх переконують щодня і щогодини), то поняття правди і кривди не мають ніякого значення. Економіка не може бути ні доброю, ні злою, а тільки успішною або невдалою, нікчемною, злочинно зіпсутою. І ось з таким зіпсуттям економіки мають боротися юристи. Що може бути благородніше?

Досі Твердохліб, здається, втішався цим благородством і заплющував очі на всі видимі вади свого начальника, а сьогодні демони незлагоди налетіли на нього, як на гоголівського Вія, і підняли йому повіки. Втішав себе думкою, що завжди діє самостійно і самочинно, без спонукань і нагляду, не має над собою ніяких начальників, як Порфирій Петрович? Йому пошкодила надмірна зачитаність книжками. Коли опинився в квартирі Оль-жича-Предславського і побачив цілі піраміди книжок, то накинувся на них з жадобою і мало не відчаєм у сподіванні подолати почуття покинутості, яке носив у собі після того каламутно-жовтого досвітку, коли загинули в куренівській катастрофі його батьки. Чужі слова, чужі думки, чужа краса, а де своє, і що своє, і коли, і кому?

Він метався по кімнатці, не наважуючись поглянути на відчинений сейф, де лежала тонюсінька папочка з заявою Масляка. Скільки зла, несправедливості, ворожнечі може містити нікчемний аркуш паперу! Хоч що там думали всі, кого Твердохліб виводив на чисту воду, його сумління досі ніколи не тьмарилося, він знав, що діє заради добра і належить до людей добрих, бо справедливі завжди добрі.

*1 Жодного злочину поза законом. (Латин

А зло пожирає їх невпинно і невотленно. Як той злий титан у поета: "Живые ткани ел, а тело было звук". У поетів і суддів бог той самий — Аполлон. У греків він вважався найвищим захисником справедливості і карав тих, хто порушував закон Зевса, стрілами, які пускав зі срібного лука. Прекрасні баєчки. Надто для чоловіка, який не має притулку в місті на два з половиною мільйони жителів і тисячу п'ятсот років історії. Можна б подзвонити черговому старшині і попросити чаю. Слідчі часто затримувалися допізна, коли треба було пришвидшити ту чи іншу справу, і тоді старшина ставив електричний самовар і заварював у склянках міцнющий чай аерофло-тівськими пакетиками. Але сьогодні не хотілося дзвонити навіть до старшини, цього доброго духа нічних їхніх тривог і неспання.

Тоді, мовби випробовуючи Твердохлібову стійкість, телефон задзвонив сам. Дзвонив так довго й уперто, що в Твердохліба мимоволі зродилася квола надія: а раптом Мальвіна? Та одразу й відкинув ту надію.