Південний комфорт - Загребельний Павло
Чого не може бути, того вже не буде ніколи. Кожному відмірюється щастя або нещастя за незнаними законами, таємничими, як сама смерть. Може, в цьому незнанні найвища привабливість життя? І тоді як же людині не зламатися під страшним тягарем несподіваних відкрить і безнадії? Може, цей телефон несе йому ще одне тяжке відкриття, може, доля вирішила випробовувати його стійкість безжально і до кінця?
Твердохліб зняв трубку. Дзвонив Нечиталкж.
— Старий,— закричав він майже радісно.— Я тебе вичислив! Знав, що ти сидиш там. Хвалю за сумлінність!
— До чого тут моя сумлінність? — невдоволено муркнув Твердохліб.
— Сидиш же над справою...
— Маю право сидіти над чим хочу.
— Та хто ж проти, хто? А я оце подумав: що, коли нам з тобою гайнути кудись у кущі?
Твердохліб мовчав.
— Ти мене чуєш, Федю?
— Чую.
— То як?
— Нікуди я не поїду. І взагалі...
— Суду ясно. Жди — за півгодини я там.
І вже десь біжить, заводить свої куплені на батьківські гроші "Жигулі" і мчить сюди. Утікати від Нечиталкжа? Безглуздо. Та й нікуди.
Твердохлібові лишалося покірливо ждати. Нечиталюк убіг до його кімнатки, потираючи руки.
— Старий, придумав! Рвонемо в якийсь аеропорт! Краще Бориспіль. Далі від центру, від жінок і начальства. Ресторан там хоч і до трьох ночі. А тоді — стрічати і проводжати літаки. І схід сонця — в Борисполі. З самої Полтави сонце — уявляєш! Ти киянин, тобі воно то й нічого, а я полтавець! Видно шляхи полтавськії... То як, їдемо?
Він торохтів і на сходах (ліфтом уночі користуватися не хотілося), і в машині. Типовий комплекс людини з нечистим сумлінням.
— Я тебе вичислив. Подзвонив до Ольжичів, твоя зміюка як засичить: "Можете забрати його собі!" Мовляв, немає тут ніяких Твердохлібів, ну і так далі... Тут суду все стало ясно: сидиш у відділі і сушиш голову над професурою. Думаю: а чом би нам не посушити голови вдвох!
— Ти б у машині краще прибрав,— порадив Твердохліб.— Свинюшник на колесах. А ще хвалишся, що зваблюєш жінок і без кінця возиш їх своїм "Жигулем",
— Саме для жінок, саме для жінок! — радісно закричав Нечиталюк.— Бо коли жінка побачить чистоту в машині, та ще килимки, лялечки, чортики й фінтіфлюшки всякі — зненавидить умить! Справжні жінки терпіти не можуть чистюль і педантів. Для них головне — широка душа. А в мене вона — бачиш? — Він розкинув руки, мовби охоплюючи весь нічний простір.
— Тримай краще кермо.
— Старий, стопроцентна гарантія безпеки! П'ятнадцять років за кермом, жодної дірки в правах!
— Тицяєш щоразу своє посвідчення, мабуть?
— Може бути, все може бути. Кожен відповідальний працівник повинен мати в кишенях півтора кілограма посвідчень. А в нашого Савочки цілих два! До речі, тобі привіт від Савочки.
— Він же в реанімації!
— Привіт з реанімації! Там, з одного боку, банки-склянки, а з другого — телефон. А де є телефон, туди Нечиталюк додзвониться! Навіть до мертвого, коли він мій начальник.
— А як ти думаєш,— несподівано спитав Твердохліб,— хто був начальником у Порфирія Петровича?
— У Порф... у кого-кого? В якому він відділі?
— У Достоєвського.
— Ну, старий, ти даєш! В які нетрі заліз.
— А що? Ти б не захотів стати приставом слідчої частини? Контора, службова квартира при ній, ще одна, вже власна, квартира в місті. Всі справи веде, як суцільне художество, психологію, політ фантазії. Трам-та-та-рам, струна дзвенить у тумані. Ну, як?
— Ти не даєш мені зосередитись. Знаєш правило: за кермом не розмовляти. Давай я тебе довезу до Борисполя, а там поговоримо.
— Сам же завів балачки.
— Ну, я ж по-простому, а ти — в нетрі. Знаєш же, що я книжок не читаю. Як сказав герой: слова, слова, слова! Ти думаєш, Савочка взяв би мене заступником, коли б я читав книжки?
— Не взяв би.
— Отож. А думаєш, тримав би в заступниках, коли б я так, як ото ти, зарився в бібліотеках?
— Я нікому не заважаю, здається.
— Го-го, йому здається! Скажімо, про мене Савочка знає точно: назавтра після того, як я став його заступником, побіг до магазину іграшок, купив дитячу лопатку і почав підкопуватися під нього, щоб сколупнути і стати на його місце. Чому дитячу? Бо велику лопату одразу запримітять. Але дитячою копати треба довго, а Савочка терплячий, мовляв, хай там Нечиталюк гребеться. А став би я читати, тут — стоп! Нащо читає? Щоб знайти ходи й виходи. Кому й проти кого? Суду ясно. Тип підозрілий, треба негайно усунути.
— Ну, гаразд. А про що ж ви з Савочкою говорите цілих десять років? Ходите, мало не обнявшись, один без одного жити не можете...
— А я йому про князя Потьомкіна.
— Про якого Потьомкіна?
— Про Тавричеського.
— Звідки ж ти про нього знаєш?
— А чорт його маму знає! Десь щось чув, от і перебріхую Савочці, а він наставляє свої шановні вуха. А то ще — як я на похорон Сталіна їздив. Савочка дуже Сталіна любить. Каже, тоді порядок у всьому був. Ну, я йому й заливаю. Хочеш — і тобі щось розкажу. Ось приїдемо, сядемо, і викладу. В мене, старий, пригоди були ой-ой!
— По-моєму, я вже чув про це разів сорок або й сто сорок.
— Не все, не все! Є там пунктик, про який навіть Савочці я — ніколи.
— Для мене беріг?
— Ну, старий! Ти ж знаєш, як я до тебе...
— Слухай,— сказав Твердохліб,— ми з тобою слідчі чи хто?
— Ну?
— А слідчі найбільше не люблять чого?
— Ну, брехні.
— Отож давай і ти без брехні. Нечиталкж засміявся полегшено.
— Скинув ти мені каменя з душі. Каюсь: хотів підняти твій тонус. Подзвонив тобі додому, Мальвіна твоя, мов зміюка...
— Вже казав про це...
— Забув! Голова забита, знаєш як... Ну, подумав: Київ великий, а чоловікові притулитися ніде. А в чоловіка душа яка! Ти думаєш, ми не бачимо, яка в тебе велика душа?
Твердохліб насмішкувато продекламував:
— О боже! Моя велика душа вмістилася б у горіховій шкаралупці, і я вважав би себе володарем безмежного простору, але мені сняться погані сни, погані сни... Це сказано чотириста років тому Шекспіром. А зовсім у іншому кінці світу і в інший час мусульманським мудрословом сказано так: "Всевишній, коли дасть повеління, може всі тварі, які складають і цей видимий світ, і інший, небесний, со-вокупити разом і вмістити їх у куточку горіхової шкаралущі, не зменшуючи величини світів і не збільшуючи об'єму горіха". Так незбагненно поєднуються часи, змикаються знання — і наповненість душ, поруч з якою людська дурість здається поганим сном... Це я думав сьогодні. З запізненням на десять років. На жаль. На превеликий жаль. Думав про себе, про нас усіх, а найперше, зрозуміло, про нашого Савочку.
Нечиталюк недбало поляскав по керму автомобіля.
— Старий, це вивих мозку. Я тобі відкрию секрет. Хочеш? Ти можеш читати цілу тисячу років, проковтнути всі бібліотеки світу, та однаково ніколи не знатимеш того, що знає Савочка сьогодні і що він знатиме завтра. В цьому вся заковика! Моя помилка в чім? У тім, що я тебе везу, як на волах! А треба — отак!
Він додав газу, "Жигулик" рвонув, мовби мірячись злетіти в нічний простір. Власне, Твердохліб не мав би нічого проти. Хай би розсипалася ця машинка абощо. Фантюриста б сюди — той би вигадав спосіб перейти в інший стан, щоб позбутися цього враження гнітючого, ніби заздалегідь кимось продуманого кошмару.
— Повертаємо! — весело загукав Нечиталюк.— їро-план прибуває в їропорт! Зараз ми з тобою, Федю, культурно "відпочинемо!
— Пізно,— сказав Твердохліб.
— Боїшся, що ресторан зачинено? Для мене ніколи не пізно!
— Взагалі пізно,— сказав Твердохліб і замовк до самого аеропорту.
Мовчав і тоді, коли ставили машину, коли пробиралися між напівсонними пасажирами, коли тинялися на другому поверсі біля позачинюваних дверей. Нечиталюк кудись зник, довго пропадав, тоді за одними зачиненими дверима блиснуло світло, розсунулися складки щільної тканини, чиєсь око знайшло Твердохлібову постать, чийсь палець поманив його.
— Ну, не я казав! — зустрів його Нечиталюк, потираючи руки.— Вмощуйся отут, вибирай, що випити, що закусити, тепер можемо хоч до ранку...
— Не хочеться нічого,— сказав Твердохліб.
— А ми через "не хочеться"! — підморгнув Нечиталюк до чорнявої офіціантки, яка непомітно виникла у них за спинами і спокійно чекала.
— Зробимо так,— вголос думав Нечиталюк.— Дамо начальству виявити ініціативу. Все вже зачинено, плити погашено, робочий день закінчений. Не станемо порушувати законів про працю! Несіть, дорога, все, що зможете принести. Домовились?
Офіціантка так само непомітно зникла, аж Твердохліба взяв сумнів: була вона тут чи не була? Дивився туди, де вона щойно стояла, не міг відірвати погляду. Нагадувала Мальвіну, чи що. Але яке це має значення?
Нечиталюк перехопив Твердохлібів погляд.
— Хочеш, я тобі її організую?
— Не будь циніком.
— Вона ж так і стриже очима! Не кожний день тут хлопці з прокуратури!
— А ти вже розпатякався?
— Треба ж було створити враження? Я їм сказав, що до ранку маємо сидіти в ресторані, бо стежимо за міжнародним злочинцем. Поспішати ж нам нікуди! А ця дівчина... На твоєму місці після того, як ото твоя зміюка, та кожен би чоловік... Як ото ми в школі колись учили: "Будеш мені знати, як я тобі повішуся!" Ну, досі пам'ятаю!
— Не слід так про літературу,— осудливо зауважив Твердохліб.
— А як же слід? Я застосовую її в мирних цілях.
— Літературу треба шанувати, може, понад усе.
— Це ж чому?
— Як тобі сказати? — Твердохліб трохи подумав.— Хоча б тому, що вона беззахисна. Все дає нам, а вимагати від нас не може нічого. Але, незважаючи на свою беззахисність, вона виявляється найстійкішою. Скажімо, нині все у світі піддається спрощенню: будинки, в яких ми живемо; транспортні засоби, з допомогою яких пересуваємося; одяг, який носимо; ліхтарі, якими освітлюємо свої ночі. Література не підкорилася спрощенням — вона ускладнюється, багатшає, як і людський дух у його найвищих виявах.
— Закрутив! — поцокав язиком Нечиталюк, помагаючи офіціантці розташувати на столику тарілочки з закускою, пляшки, келихи.
— Пробач,— дочекавшись, коли вони лишилися самі, тихо промовив Твердохліб.— Я, здається, говорю зовсім не те.
— А коли ми говоримо те і хто говорить? — нахилився до нього Нечиталюк.— Всі хочуть чути тільки приємне, чи то правда, чи істина — це нікого не обходить. Вип'ємо трохи?
— Ти ж за кермом.
— До ранку далеко.
— Однаково я з тобою не сяду. Це злочин. Поїду автобусом.
— Ага! І скоїш злочин подвійний! Ну, до ранку далеко.
