Південний комфорт - Загребельний Павло

Юристи помагають людям жити в державі, підказують їм, як і навіщо жити і якими способами зберегти гідність. А хто поможе і підкаже йому? Ця клята заява! Коли б не йшлося про хабар, він нізащо... Але справи про хабарі в них вважалися найважливішими. Він не міг відмовитися, хоч і відчував, що там не все чисто. Так і сталося. Цілковите безглуздя. До клініки Костриці привозять смертельно хвору жінку. Вона вмирає за півгодини. Костриця в цей час їде в поїзді під Брянськом. Питається: як міг він комусь обіцяти, та ще й брати гроші, та ще з кого! Обмова і наклеп — от і все. Припустимо, Масляк скаже: ми домовилися до того. Тоді чому ж не поклав дружину до клініки Костриці одразу? Обмова і наклеп! Ну, гаразд. Але ж є заява Масляка. Навіщо він її написав? З безладних Мальвіниних криків

Твердохліб дещо вловив. Наприклад: Костриця жде Героя. Може, й Масляк хотів Героя, а можуть дати тільки одному? Інтелектуали — найжадібніші до звань, нагород і винагород. До цього спонукає страшна самотність їхнього покликання. Все це мовби компенсація за постійне (можна б сказати: нелюдське!) мозкове напруження. Хто висуває на Героїв? Як про це довідатися і де? Слідчий повинен знати все. А от механізму найвищих відзначень Твердохліб не знав. Не мав власного досвіду, бо орденів ще не одержував та й навряд чи одержить.

Тої ночі він не заснув. Тинявся по кімнаті, пробував читати, але не міг зосередитись. У шафах були самі класики, а на класиків цього разу не стачало снаги. Десь під ранок потрапив йому до рук томик Гоголя з брокгаузів-ського видання. Статті, яких давно вже не видають і ще давніше перестали читати. Розгорнув навмання. Стаття звалася: "Что такое губернаторша". Поради дружині калузького губернатора Смирновій: "Надобно вам знать (если вы этого еще не знаете), что самая безопасная взятка, которая ускользает от всякого преследования, есть та, которую чиновник берет с чиновника по команде сверху вниз; это идет иногда бесконечной лестницей. Эта купля и продажа может производиться перед глазами и в то же время никем не быть замечена. Храни вас бог даже и преследовать".

Він гортав далі: "Приставить нового чиновника для того, чтобы ограничить прежнего в его воровстве, значит сделать двух воров вместо одного. Система ограничения — самая мелочная система. Человека нельзя ограничить человеком. На следующий год окажется надобность ограничить и того, который приставлен для ограничений, и тогда ограниченьям не будет конца".

Гоголь писав ці гіркі слова, маючи стільки літ, як нині мав їх він, Твердохліб. Тільки Гоголь був геній, а він — лише чоловік для отих "ограничений". Яка марнота!

Страшна ніч, у яку все валилося, трощилось, гинуло, ніч, що нагадувала йому найжахливіше весняне порання на Куренівці. (Не хотів згадувати — згадувалося само). Та ніч не принесла Твердохлібові нічого, окрім розпачливого відкриття: його слухняність використано підступно й недостойно, Костриця — жертва наклепу, а він сам — жертва дурного жарту, Нечиталюкової підступності або ще чогось нерозгаданого.

Мабуть, недаремно у їхньому відділі, де всі мали прізвиська, його звали Глевтячком. Недопечений, сирий продукт таємничого творіння. Почуття гідності демонстрував рідко, почуття гумору мав заховане так. далеко, що й сам його не помічав. Чи можна все на світі замінити працьовитістю й запопадливістю? Принаймні такої нещасної безсонної ночі охоче віриш у таку можливість. До того ж у цій квартирі від безсоння і розпачу могли порятувати книжки. Книжками напхані були всі кімнати, передпокій, коридори, навіть кухня, де збиралося все про страви, дім, сад, одяг, моди, примхи, дивацтва. Загалом кажучи, людям лишалося тут мало місця для нормального життя, книжки вели хоч і мовчазний, але впертий наступ на них, захоплюючи нові й нові ділянки величезної квартири, пожираючи жадібно кисень, пригнічуючи своєю тяжкою мудрістю, багатомовністю, просто — незліченністю. Але в хвилини душевної незлагоди книжки приходили на поміч, мов добросерді люди. Не конче треба було навіть читати ту чи іншу книжку, досить потримати в руці, переставити на інше місце — і вже ніби ставало легше на душі, ти відганяв од себе набридливу думку, довкола якої вперто кружляв перед тим, як п'яний корабель або однокрила муха.

Десь перед світом двері нечутно відхилилися, і до кімнати всунувся Тещин Брат. Високий старий чоловік, з пожовклим тьмавим волоссям і Цікірою сухою, бугристою, мов у рептилій. Жив тут давно. Не спав ночами. Тинявся з кутка в куток квартири. Коли знаходив співрозмовника, мучив безконечними згадуваннями свого минулого. "Это было со мною и со страной". Студентом був ще до нашої ери. Ганяв яхти на Матвіївській затоці. Закохувався. Потрясав. Воював. Досить доблесно. Займав посади. Іноді значні. Тепер — нічого. Одна дружина вмерла. Друга вигнала з квартири. Перпенс — тобто персональний пенсіонер. А Ольжич-Предславський, його одноліток, досі розвиває міжнародне право і не втомлюється. Ольжичі-Предславські! Ха! А ми Орлови-Соколови (прізвище Тещин Брат мав Сорока).

— Що, Твердохліб,— хрипким, як у старого пірата, голосом співчутливо спитав Тещин Брат,— попав у диявольську орбіту? Виходь з неї по спіралі. Вигвинчуйся. Як каже Ольжич-Предславський: "Емоційні стреси в сім'ї значимі остільки, оскільки вони женуть чоловіка з дому і штовхають його на контакти з делінквентами". Отож остерігайся, щоб не опинитися в обіймах у делінквентів.

— Делінквентів я не боюся,— пробуючи підхопити жартівливий тон Тещиного Брата, сказав Твердохліб,— делінквекти — це моя професія. А сьогодні я, мабуть, просто втомлений і роздратований.

— Сьогодні чи вчора?

Твердохліб не зрозумів. Але й перепитати не мав сили. Тільки поглянув запитально на Тещиного Брата.

— Роздратований вчора чи сьогодні? — переінакшив той свої слова.

— Хіба це має значення?

— Я кажу: вже сьогодні. Треба спати, а не спати ще трудніше. Спіраль і орбіта.

— А-а. Ну, так.

— Ти близько до душі не бери. Жінок багато, а душа одна. Жінки, може, й заміж виходять, щоб сваритися на законних підставах. Жінки випробовують чоловіче терпіння так само, як війни. Отож, як каже мій високовче-ний свояк, треба мати сильне его і добре розвинене супер-его. Вже не лягатимеш?

— Коли? Піду на роботу.

— Достроково? Хочеш дослужитися до генерального прокурора?

— Може, й хочу.

— Правильно. Як каже Ольжич-Предславський: "Головне, щоб чоловік не став овочем, себто городиною". Ти тільки не подумай, ніби я заздрю твоєму тестеві.

— Я не думаю,— заспокоїв його Твердохліб.

— Кожен щасливий по-своєму і нещасливий теж по-своєму. Та тільки не треба метушитися. Ось ти не метушишся — і я хвалю. Тягнеш лямку — і тягни.

— Я й тягну. А що?

— Та нічого. А Ольжич-Предславський знов за океаном. Усе літає. Ну, почовгаю. Даруй за вторгнення. Племінниці хвоста прикручу. Хвіст у неї — аби крутив!

— Не треба. Винен я.

— Однаково прикручу! — вже виходячи, пообіцяв Тещин Брат.

Твердохліб зітхнув полегшено. Ховав од старого насмішника книжку, з якою той застав його. Не Гоголя — за Гоголя не страшно. У Твердохліба в руках, коли ввійшов Тещин Брат, була книжечка поезій. Тицьнув її під себе, сидів, як на жарині, потерпав страшенно. В тому суворому світі, в якому він жив, було не до поезії. А Твердохлібові іноді хотілося почитати вірші. Читав і соромився. Кому про це розкажеш? А втім, хіба він не заслуговував на виправдання? Втомлювався од слів, які чув на допитах, слів нещирих, плутаних, безладних. Втомлювався, дратувався і щодалі переконувався, що все залежить і не від самих слів, навіть не від їхнього значення, а найперше — від їхньої розстановки, від комбінацій і сполучень. Самі по собі слова — звичайні знаки пам'яті. Але, зіставлені відповідно, вишикувані в якихось кон-стеляціях, можуть стати точними і безпощадними, як у законах, грандіозними і натхненними, як у поетів. У Бодлера: "И всюду тайною раздавлен человек".

А яка в нього тайна, яка тайна? Безглузда справа, в яку втягнув хитрий Нечиталюк.

Щойно зашумів по вулиці тролейбус, Твердохліб покрадьки пробрався до ванни, поголився (робив це безшумно, бо не вживав електробритви, надаючи перевагу нержавіючим лезам), поволі вдягнувся (все стандартне, магазинне, хоч і не завжди, на жаль, вітчизняне), хотів нечутно вислизнути й з квартири, але в передпокої наштовхнувся на тещу. Мальвіна Вітольдівна мовби й не спала. По ній ніколи нічого не помітиш. Струнка постать у довгому, вузькому халаті, свіже прекрасне лице, доброта, розум і вічна стурбованість за когось. Довга сигарета диміла в тонких пальцях. Вишукані руки і покалічені, як у всіх старих балерин, пальці.

— Теодор, ви ж не снідали!

— Дякую. Перехоплю щось на роботі.

— Ви не беріть до серця. Хоч це тяжко. Я вам співчуваю.

Твердохліб нахилився, поцілував їй руку.

— Я поїду.

— їдьте, їдьте.

Ліфтом він не користувався й нагору, а вниз — і поготів. Третій поверх, хоч і високий,— не біда. Зійшов поволі, спокійно дочекався тролейбуса, але пропустив машину: надто повна. Сів у наступний тролейбус, дивився, як за вікном летять дерева, будинки, тротуари, летить Київ, вранішнє небо над ним, летить, мабуть, і те, чого ніколи не бачимо і не усвідомлюємо і що звемо коротким таємничим словом: час. Коли їздиш по Києву, виробляється відповідний автоматизм переміщення в просторі. Звикаєш до номера тролейбуса чи трамвая, стрибаєш на підніжку майже наосліп, зупинок не лічиш, бо в тобі працює своєрідний лічильник, що виштовхує саме тоді й там, коли і де треба. Мальвіна ніколи не думала, де виходити,— коли б не Твердохліб, їхала б хоч і на край світу. "Що, вже?" — дивувалася, коли він делікатно доторкувався їй до руки, показуючи на вихід. Дивовижна байдужість до зовнішнього світу. Вибірковість інформації — так можна було б це назвати по-модному. Сприймала тільки конче потрібне або цікаве з причин, що не піддавалися, як це водиться в більшості жінок, ніяким поясненням і часто були досить далекі від здорового глузду.

Мальвіна згадувалася мимоволі, хоч сьогодні й не треба б. Бо знов станеш жаліти себе, а цього Твердохліб не любив. До того ж мав настроїтися на твердість і несхитність. Сказати Нечиталюку все, що про нього думає. Коли доведеться, то сказати хоч і самому Савочці.

Бо головне — це істина і справедливість, справедливість та істина.

Нечиталюк у відділ не з'явився.