З вершин і низин - Франко І. Я.
Склада їх - сум;
Моя-бо й народна неволя - то мати
Тих скорбних дум.
9 мая 1880
II
«Бувають хвилі - серце мліє…»
Бувають хвилі - серце мліє
І скорбних мислей рій летить,
Мов чорна хмара небо криє
І грім у хмарі гуркотить.
І поглядом німої злоби
Гляджу на небо й світ живий
І жду, що з земної утроби
Ось-ось прорвесь огонь страшний
І вмить спалить всю землю тую
З всіма́ неправдами її,
Перелама хао́с твердую
Шкарлущу скріплої землі…
І, наче золото в горнилі,
Сей світ очиститься зовсім,
І чиста, в невечерній силі,
Засяє правда й воля в нім.
2 апр[еля] 1880
III
«До моря сліз, під тиском пересудів…»
До моря сліз, під тиском пересудів
Пролитих, і моя вплила краплина;
До храму людських змагань, праць і трудів,
Чень, і моя доложиться цеглина.
А як мільйонів куплений сльозами
День світла, щастя й волі засвітає,
То, чень, в новім, великім людськім храмі
Хтось добрим словом і мене згадає.
2 апр[еля] 1880
IV
«Нехай і так, що згину я…»
Нехай і так, що згину я,
Забутий десь під тином,
Що всі мої думки, діла
Сліду не лишать, мов та мла
На небі синім!
Нехай і так! Я радо йду
На чесне, праве діло!
За нього радо в горі вмру
І аж до гробу додержу
Свій прапор ціло.
31 мая 1880
V
«Тяжко-важко вік свій коротати…»
Тяжко-важко вік свій коротати
У незна́ння сумерці німім,
І хилитись, і в ярмі стогнати,
До могили простогнати в нім.
Тяжко-важко вік цілий боліти,
А не знати навіть, де болить;
Мучитись у горі, а не вміти
Того горя й крихточку вменшить.
А ще тяжче бачити всю муку,
Знати добре джерело її,
Але не могти подати руку
Тому брату, що так стогне в тьмі.
А ще тяжче гаряче бажати
Волі, правди, братньої любви,
Шарпатись у путах, гризти крати,
А на волю встати не могти.
1878
VI
«Вій, вітре, горою…»
Вій, вітре, горою
Над сею тюрмою,
Заплач надо мною,
Як рідний, як брат!
Розвій ті надії
Злудні, хоч яркії,
Що серце, мов змії,
Гризуть і палять!
Зморозь кров кипучу!
Невсипну, пекучу
Втиши думок бучу,
Що в мізку бурлить,
Щоб дні нам за днями
Безслідно минали,
Мов шум понад скали
Безслідно шумить.
13 марта 1880
VII
ДУМКА В ТЮРМІ
Ой рано я, рано устану,
На яснеє небо погляну,
А небо, як синій кришталь,
А в серці важкий сум і жаль.
Всміхається небо без зміни,
Глядить на тюремнії стіни,
А стіни пожовкли від сліз,
Що ними просякли наскрізь.
Гей, яснеє небо, чому ти
Глядиш, так весело всміхнуте,
Пощо в ту проклятую кліть
Ти шлеш такий любий привіт?
Тут сльози, ти радість голосиш!
Ти вільності запах приносиш,
А тут ось понура тюрма,
Могила тісна та німа.
Живий у могилу заритий,
Гляджу я на світлом облитий,
На вільний, веселий той світ -
Кров жаром у жилах кипить.
За що мене в пута скували?
За що мені воленьку взяли?
Кому я і чим завинив?
Чи тим, що народ свій любив?
Бажав я для скованих волі,
Для скривджених кращої долі
І рівного права для всіх -
Се весь і єдиний мій гріх.
[1877]
VIII
«Відцуралися люди мене!..»
Відцуралися люди мене!
Сей та той надійде і мине!
Тільки боязно скоса зирне…
Чи бояться ті люди мене?
Я блукаю, мов звір серед гір,
Серед шуму вулиць містових,
В серці чую слова, мов докір:
«Ти проклятий один серед них!»
Самотою ходжу́ я, мов блуд,
З горем в серці нестерпно важким…
Всі знайомі минають, ідуть -
Поділитися горем ні з ким.
Якби в сльози кривавії знов
Міг я все своє горе розлить,
Я би виплакав всю свою кров,
Щоб нічого з людьми не ділить.
18 нояб[ря] 1880
IX
«Мій раю зелений…»
Мій раю зелений,
Мир-зіллям маєний,
Стелися круг мене
В далекую даль!
Пречудний спокою,
Витай надо мною.
Святою рукою
Прогонюй мій жаль!
Як сонечко сяє!
Як вільно гуляє
По вільному краї
Мій погляд кругом!
Луги за ланами,
Село між садами
І мир між хатками,
Спокй над селом.
А люди щасливі,
Брати мов зичливі,
На прадідній ниві
Працюють поспів…
І пісня лунає
Від краю до краю:
Тут пана немає,
Немає й рабів!
О краю мій, світе!
Щоб раз тебе вздріти,
Я рад був терпіти
Весь вік у ярмі.
А днесь тя щоднини
З утіхов дитини
Видаю, єдиний,
У снах, у тюрмі.
14 марта 1880
