Мартин Боруля - Іван Карпенко-Карий

Та, ма­буть, уже близько бi­ля дво­ру.

Мартин. Ти ж ба­чив, хто їде?

Омелько. А хто ж? Тро­хим їде - на­ши­ми кiньми i на­шою на­та­чан­кою…

Мартин. А в зад­ку си­дить хто-не­будь?

Омелько. В зад­ку?.. Не при­мi­тив!

Мартин. Чо­го ж ти бiг, бо­дай ти лус­нув! (Iде до вiк­на.)

Омелько. Чис­то ко­лi­но збив, бо­лить, як пе­че­не, при­бiг по­пе­ре­ду, а вiн ще й лається!.. Чорт на те­бе уго­дить… (Пi­шов.)

Мартин. Вiн… Же­них!.. (До две­рей.) Душ­ко! Па­ла­зю! Приїхав! Же­них приїхав! Одя­гай­тесь мер­щiй! А гос­по­ди, аж сер­це за­би­лось! При­нять тре­ба на сла­ву… (Вiд­чи­ня се­ред­нi две­рi.)

Входе На­цiєвський, з гi­та­рою в ру­ках, у шерс­тя­нiй на­ки­д­цi. Мар­тин iде до две­рей, розс­та­вив­ши ру­ки.

Милостi про­шу, до­ро­гий гос­тю!

Нацiєвський кла­де гi­та­ру на стi­лець. Об­нi­ма­ються i цi­лу­ються. За­вi­са.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Декорацiя та ж.

ЯВА I

Омелько i Тро­хим вно­сять сто­ла.

Омелько. То це же­них на­шої Ма­ри­сi, сьогод­ня й за­ру­чи­ни?

Трохим. Еге. До­ро­гою вiн ме­не час­ту­вав бi­ля кож­но­го ши­н­ку, - гар­ний па­нич!

Омелько. Вiн же й ме­не час­ту­вав то­дi, як чо­бо­ти i ко­бе­няк ук­ра­ли, бо­дай йо­му…

Трохим. I що во­ни там роб­лять, тi су­дей­ськi, - та­ко­го їх, як га­лок во­се­ни?

Омелько. Бу­ма­ги, ка­же, пи­шуть.

Трохим. На­що ж тi бу­ма­ги?

Омелько. На про­даж. Про­да­ють.

Трохим. Та хто ж їх ку­пує, ко­му во­ни пот­рiб­нi, хi­ба на ци­гар­ки?

Омелько. Ви­хо­дить, є та­кi лю­де, що ку­пу­ють. От ба­чив по­вi­ре­но­го, що приїздив? Ко­нi, як змiї, та­ран­тас бли­щить, фур­ман, на­че ко­ро­бей­ник Улас!.. Ба­чив? От­же вiн бу­ма­ги про­дає. Йо­го фур­ман дав ме­нi на ци­гар­ку лег­ко­го тю­тю­ну i роз­ка­зу­вав, що, ка­же, йо­го пан якiсь бу­ма­ги пи­ше i про­дає лю­дям, що ко­му пот­рiб­но, з то­го и хлiб їсть, i бу­ди­нок має у го­ро­дi. От i наш пан, ка­же, ку­пив якiсь бу­ма­ги у нього на Кра­совсько­го, а Кра­совський, ка­же, до­вi­дав­ся, приїздив аж у го­род, зап­ла­тив до­рож­че, i вiн про­дав йо­му бу­ма­ги вже на на­шо­го па­на. Так i тор­гує!

Трохим. Ди­ви!

Омелько. Вся­ко­му чо­ло­вi­ко­вi наз­на­че­но, що ро­бить, з чо­го хлiб їсти i що йо­му мать! От ме­нi наз­на­че­но, щоб я без чо­бiт був i без ко­бе­ня­ка, - i вкра­де­но.

Трохим. Ма­буть, що так… А не чув, ко­ли бу­де ве­сiл­ля?

Омелько. Не чув. Вчо­ра гу­ля­ли дов­го, - же­них i до­сi спить.

ЯВА II

Входе Мар­тин.

Мартин. Чо­го ви тут стов­би­чи­те?

Омелько. Сто­ла вiд Си­до­ро­ви­ча при­нес­ли.

Мартин. Ага! Ну, бi­жи ж ти, Омельку, при­не­си уми­ваться па­ни­че­вi.

Омелько i Тро­хим ви­хо­дять.

Ще спить. Ска­за­но, чи­нов­ний чо­ло­вiк, не то що прос­тий шлях­тич: ще й чор­ти нав­ку­лач­ки не би­лись, а вiн схо­питься i га­сає по ха­зяй­ст­ву!.. На­що Вже я, от, здається, зов­сiм ви­бив­ся на дво­рянську ли­нiю, а не мо­жу уран­цi дов­го спать - бо­ки бо­лять, а тре­ба прив­чаться! Во­но якось так зов­сiм дру­гу пи­ху то­бi дає. Прий­шов хто ра­но, чи там яке дi­ло по ха­зяй­ст­ву, а ти спиш! "До­ма пан?" - пи­та­ють. "Та ще сплять!" О! I всi на пальчи­ках… Безп­ре­мiн­но за­ве­ду та­кий по­ря­док: чи про­ки­нув­ся, чи нi, а бу­ду ле­жать до снi­дан­ку.

Омелько не­се ноч­ви i вiд­ро во­ди.

Що це?

Омелько. Та уми­ваться ж.

Мартин. Ну i що то­бi ска­зать? Де ж ти ба­чив, бу­сур­ме­не, щоб лю­де в ноч­вах уми­ва­лись? По­ро­сят тiлько у ноч­вах па­т­ра­ють, а ти хо­чеш бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка…

Омелько. Та я ж письмо­во­ди­те­ле­вi над ноч­ва­ми цi­ле вiд­ро во­ди на го­ло­ву ви­лив.

Мартин. То iн­ча рiч - чо­ло­вiк си­рий i на пох­мiл­ля.

Омелько. А цей хi­ба тве­ре­зий вчо­ра лiг?

Мартин. Не твоє дi­ло! Iди вiзьми ве­ли­ку де­рев'яну мис­ку i во­ди в по­лив'яний гле­чик.

Омелько. I щоб то вiд­ра­зу ска­зать, а то но­сись. (Пi­шов.)

Мартин (один). Тре­ба десь та­ко­го служ­ку дос­тать, що при гор­ни­цях був, бо Омелько ста­рий для пос­лу­ги, нi­чо­го не тя­ме.

Омелько вер­тається з гле­чи­ком i мис­кою.

Там пос­тав, i як­що спить, то на­вi­дай­ся че­рез яке врем'я. Омелько пi­шов у дру­гу ха­ту, вхо­де Па­лаж­ка.

Спить ще. А що, як там, душ­ко, у те­бе: чи все го­то­во?

Палажка. По­ки лю­де пос­хо­дяться, усе бу­де го­то­во.

Входе Омелько.

Мартин. А що?

Омелько. По­тяг­нувсь, луп­нув очи­ма, по­вер­нув­ся на дру­гий бiк i зно­ву зах­рiп.

Мартин. На­вi­дай­ся ж опiс­ля.

Омелько. Мо­же б, я там по­си­дiв, по­ки про­ки­неться?

Мартин. Опiс­ля, ка­жу то­бi. Чо­го ти там бу­деш стир­чать, ще й сам зас­неш.

Омелько. А по­тiм про­зi­ваю - бу­де­те ла­ять.

Мартин. Не па­тя­кай! Пок­лич пан­ноч­ку. Де во­на?

Омелько. По­ро­ся пат­ра­ють.

Мартин. О-о-о!.. Не­хай одяг­неться i сю­ди йде.

Омелько пi­шов,

(До Па­лаж­ки.) Я ж то­бi ка­зав, я ж'те­бе про­хав, щоб ти їй не да­ва­ла нi­якої ро­бо­ти, ру­ки чис­то по­ре­па­ються, - а ти по­ро­ся, її зас­та­ви­ла пат­рать!

Палажка. Та цить уже, не гри­май! Який же чорт бу­де обiд ва­рить, ко­ли ро­бiт­ни­цi не тям­лять нi­чо­го.

Мартин. Па­ла­зю, Па­ла­зю, не кри­чи, душ­ко, а то по­чує. Ну, iди, душ­ко, са­ма обiд го­тов, а во­на не­хай ще по­бу­де з же­ни­хом.

Палажка. Ати ж з ним ба­ла­кав?

Мартин. Та ми вже зов­сiм скiн­чи­ли з ним: п'ятсот руб­лiв при­да­но­го, ве­сiл­ля на наш кошт, два го­ди дос­тав­лять у го­род топ­ли­во i де­якi пред­ме­ти на про­до­вольствiє i ха­ту пос­та­вить у го­ро­дi - мiс­це у нього є.

Входе Ма­ри­ся. Ну, то iди ж, Па­ла­зю, щоб справ­дi там ро­бiт­ни­цi не наш­ко­ди­ли чо­го в обi­дi, а то за­мiсть по­ро­ся­ти по­да­дуть об­го­рi­лий оцу­пок.

Палажка пiш­ла. Ну, моя ди­ти­но, я вже скiн­чив з твоїм же­ни­хом. Сьогод­ня за­ру­чи­ни, а на трой­цю й ве­сiл­ля.

Марися. Не лю­би­те ви ме­не… ви­пи­хаєте з до­му…

Мартин. Я те­бе не люб­лю! Гос­по­ди! Ду­шу свою го­тов то­бi вiд­дать!.. Для ко­го ж я по­би­ва­юсь, як не для вас? Пос­лу­хай ме­не, до­ню моя: кра­ще бi­лий хлiб, нiж чор­ний, кра­ще пан, нiж хам! I батько­ве око, як прий­деться уми­рать, зак­риється спо­кiй­но, бо ду­ша моя зна­ти­ме, що мої уну­ки - дво­ря­не, не хло­пи, що не вся­кий на них крик­не: бид­ло! те­ля! Ох, доч­ко, ти не знаєш, як тяж­ко хло­пом буть, усiх бо­яться, усiх лi­чить ви­щи­ми вiд се­бе! I дай бог, щоб ти не зна­ла; а я всього поп­ро­бу­вав i знаю. Не хмур­ся ж, не хмур­ся… Же­них вий­де, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним при­яз­на. Сядь, до­ню, за п'яльця­ми якось прис­той­нi­ше си­дiть… так, нi­би за ро­бо­тою. (Са­до­вить її.) Отак. Я ж за­раз вер­ну­ся, а ти по­водься з же­ни­хом як слiд доч­цi Мар­ти­на Бо­ру­лi, урод­зо­но­го шлях­ти­ча! (Пi­шов.)

ЯВА III

Марися, по­тiм Омелько, про­хо­де у кiм­на­ту, де спить На­цiєвський.

Марися (одна). Ох