Мартин Боруля - Іван Карпенко-Карий

же­ни­ха, то за­раз би поїхав у го­род - до по­вi­ре­но­го, там го­ло­ва: гу­берньою пра­вить! Ну, та день-два пi­дож­ду… Гей, Оме­ль­ко!.. Бог дасть, доч­ку прист­рою, то­дi за­жи­ву нас­то­ящим дво­ря­ни­ном: со­бак роз­ве­ду, бу­ду на охо­ту їздить, у кар­ти грать.

Входе Омелько.

Чого ти лi­зеш, як че­ре­па­ха?

Омелько. А хi­ба я пти­ця? Лi­тать не мо­жу, по­ки вста­неш, по­ки прий­деш…

Мартин. Ну, ну, го­дi…

Омелько. Ко­ли б чо­ло­вiк кри­ла мав…

Мартин. Го­дi!

Омелько (на­бiк). Нi­ко­ли не дасть до­го­во­рить…

Мартин. Iди ме­нi за­раз аж на шпиль, звiд­тi­ля вид­ко верс­тов на п'ять по до­ро­зi в го­род, там бу­деш си­дiть i ждать…

Омелько. Чо­го?

Мартин. Слу­хай!

Омелько. Та я ж слу­хаю.

Мартин. Мовч­ки слу­хай!

Омелько. Мов­чу…

Мартин. Як по­ба­чиш на­шi ко­нi i на­шу на­та­чан­ку i бу­де там си­дiть двоє, при­бi­жиш до­до­му по­пе­ре­ду…

Омелько. А як я не до­бi­жу по­пе­ре­ду?

Мартин. Що ти йо­му бу­деш ка­зать?

Омелько. Тро­хим же бу­де кiньми їхать, а я пiш­ком бiг­ти­му, то хоч би з ме­не й дух ви­пер­ло, а я не пос­пiю впе­ред, хi­ба ра­зом при­бi­жи­мо.

Мартин. Не ра­зом, бу­сур­ме­не, не ра­зом! А тре­ба, щоб ти йо­го зда­ле­ку по­ба­чив i впе­ред при­бiг.

Омелько. Не при­бi­жу. Го­дiв п'ять то­му на­зад, мо­же б, i при­бiг ра­зом, а те­пер не при­бi­жу. Та й на­що ж я бу­ду бiг­ти ра­зом з ним? Вiн бу­де їхать, а я бу­ду бiг­ти бi­ля на­та­чан­ки, на смiх лю­дям, як со­ба­ка! Та Тро­хим на зло ме­нi за­пус­тить так ко­ней, що й чорт з ним не збi­жить.

Мартин. Хi­ба ж я те­бе, су­пе­се кля­тий, за­тим по­си­лаю, щоб ти нав­ви­пе­ред­ки з кiньми бiг?

Омелько. А хi­ба я знаю.

Мартин (бе­ре йо­го за гру­ди). Не знаєш?

Омелько (на­бiк). От­же, ос­тан­ню сви­ту пор­ве.

Мартин. Звiст­ку, звiст­ку, звiст­ку щоб по­дав впе­ред - гость важ­ний приїде!

Омелько. То доз­вольте ко­ня взять.

Мартин. Бе­ри, бо­дай те­бе за пу­па взя­ло, тiлько не муч ме­не!

Омелько. А яко­го ж ко­ня взять? Я вiзьму Ра­ка…

Мартин бе­ре но­го за ши­во­рот, по­вер­та до две­рей i ви­во­дить.

Та пост­ри­вай­те, па­не, я сам пi­ду, а то ви ме­нi сви­ту пор­ве­те. (Випх­нув.)

ЯВА II

Мартин, а по­тiм Ма­ри­ся.

Мартин. От му­ка ме­нi з цим ка­торж­ним Омельком! I виг­нав би, жаль - дав­но слу­жить, i при­вик до нього так, що як не ба­чу дов­го, аж скуч­но. А вiн, чорт йо­го знає, чи на­рош­не драж­нить ме­не, чи та­ки справ­дi дур­ний тро­хи зро­бив­ся.

Входить Ма­ри­ся i не­се клу­нок. Ку­ди це? Що це?

Марися. Тре­ба пра­ти со­роч­ки то­що, ба­га­то наб­ра­ло­ся вже шмат­тя.

Мартин. Я те­бе пос­ти­раю! Стра­мить ме­не хо­чеш? Дво­рянська доч­ка са­ма сти­рає! Мо­же, ще й на рiч­ку пi­деш? Для чо­го ж то я двох ро­бiт­ниць най­няв?

Марися. Во­ни на го­ро­дi ко­па­ють, а я ж що бу­ду ро­бить?

Мартин (на­бiк). Справ­дi!.. i сам не знаю, що б во­на ро­би­ла, яку б їй ро­бо­ту дво­рянську знай­ти… (До Ма­ри­сi.) Нi­чо­го не ро­би!

Марися. Та я ж так за­ну­дюсь без ро­бо­ти, зах­во­рiю.

Мартин. Глупст­во? Наг­ля­дай, щоб дру­гi ро­би­ли, а са­ма на­дiнь ме­нi за­раз но­ве плат­тя, по­мий гар­ненько ру­ки та й си­ди, як пан­ноч­цi слiд. Та ру­ки, ру­ки ме­нi мий ра­зiв три на день, не жа­лiй ми­ла. Ну, на ли­цi во­на й так гар­ненька; а тре­ба б при­си­пать ще бо­ро­шен­цем, - є та­ке бо­ро­шен­це, та не знаю, як йо­го звуть i де во­но про­дається…

Марися. Як со­бi хо­че­те, а я, єй-бо­гу, без ро­бо­ти не бу­ду си­дiть.

Мартин. Не смiй ме­нi, ка­жу! (На­бiк.) Яку б їй ро­бо­ту най­ти прис­той­ну?.. А! (До Ма­ри­сi.) Я то­бi п'яльця дос­та­ну, бу­деш ви­ши­вать у п'яльцях.

Марися. Та я ж не вмiю.

Мартин. Нав­чиш­ся. Не свя­тi горш­ки лiп­лять! А шмат­тя од­не­си на­зад.

Марися зни­зує пле­чи­ма i ви­хо­дить. Пi­ду справ­дi до Си­до­ро­вич­ки, я ба­чив у неї п'яльця, во­на вже ста­ра, не ба­чить, то вiд­дасть для Ма­ри­сi, для своєї хре­ще­ни­цi, i по­ка­же, як на них ви­ши­вать… Ох, по­ки-то все пос­та­виш на дво­рянську но­гу, то й чуб то­бi сверд­лом ста­не! (Пi­шов.)

ЯВА III

Марися, а по­тiм Ми­ко­ла.

Марися (одна). Та­ке щось чуд­не у нас ро­биться, що хоч з ха­ти тi­кай!.. Чую я, що батько все про дво­рянст­во ба­ла­ка­ють, а нi­як не роз­бе­ру, чо­го-то дво­рян­цi стид­но ро­бить. Див­но… Пер­ше батько ка­за­ли, що вся­кий чо­ло­вiк на свi­тi жи­ве за­тим, щоб ро­бить, i що тiлько той має пра­во їсти, хто їжу за­роб­ляє; те­пер же все на­ви­во­рiт. Ко­ли б Ми­ко­лу по­ба­чить… Вчо­ра був йо­го батько у нас, чи го­во­рив же вiн про на­ше ве­сiл­ля? Ми­ко­ла, пев­но, знає, хоч би прий­шов зас­по­коїв ме­не, а то чо­гось не­ве­се­ло на ду­шi, на­че що не­доб­ре сер­це вi­щує!.. Хо­тi­ла вчо­ра уве­че­рi вий­ти до Ми­ко­ли, ли­хий при­нiс письмо­во­ди­те­ля, з ним по­ра­лись до пiв­но­чi… по­ки на­го­ду­ва­ли… Сьогод­ня вве­че­рi по­ба­чусь…

Микола (пiд вiк­ном). Ма­ри­сю, мож­на зай­ти?

Марися. Ми­ко­ла! За­ходь, за­ходь - я од­на: нi батька, нi ма­те­рi не­ма.

Входе Ми­ко­ла.

Микола. Ма­ри­сю, моя ри­бонько, що ж ми бу­де­мо ро­бить?.. Твiй батько не хо­че вiд­дать те­бе за ме­не!..

Марися. Чом?!

Микола. А що я не дво­ря­нин! I те­пер мiй батько роз­сер­ди­лись, хо­чуть, щоб я сва­тав доч­ку Кото­ви­ча.

Марися. Що ж ти зро­биш?

Микола. Не знаю!.. Пос­ва­тать, за­мiсть те­бе, доч­ку Ко­тови­ча, роз­бить свої на­дiї, а з ни­ми й сер­це - все од­но що жи­вим ляг­ти у до­мо­ви­ну!.. Знов же, не пос­лу­хать батька, то прий­деться з ним пос­ва­риться! А тим ча­сом ти, по­кiр­на во­лi сво­го батька, пi­деш за дру­го­го, то­дi уд­воє тяж­ча моя му­ка бу­де: я по­те­ряю i батько­ву лас­ку, i те­бе!.. О, чом я не дво­ря­нин?!

Марися. Ти ме­не лю­биш?

Микола. Ум­ру без те­бе!

Марися. I я люб­лю те­бе так са­мо i нi на ко­го не про­мi­няю. Слу­хай же ме­не. Ко­ри­ся батько­вi свой­ому, та тiлько сва­тать Юльку не спi­ши! Про­си йо­го, щоб пi­дож­дав, по­ки її ти сам не роз­пiз­наєш, - вiн те­бе лю­бить i зго­диться! А я чим ча­сом роз­див­люсь, прис­лу­ха­юсь i роз­мiр­кую, що ро­бить.

Микола (ки­дається до неї). Ма­ри­сю! Ти мiй ро­зум, моє сер­це, мої очi! Дай по­цi­лую те­бе за по­ра­ду!

Марися. Те­пер нам не до то­го! Iди до­до­му кра­ще, щоб нас тут не зус­пi­ли, - то­дi й за­мi­ри на­шi роз­ле­тяться…

Микола. Iду, iду, Ма­ри­ноч­ко моя! А вве­че­рi ж ми зiй­де­мось зно­ву?

Марися. Жди ме­не пiд яб­лунею у сад­ку.

Микола. О, ко­ли б мер­щiй зай­шло сьогод­ня сон­це!

(Пi­шов).

ЯВА IV

Марися, по­тiм Па­лаж­ка.

Марися (одна). Так от яке зус­пi­ло ме­не