Мартин Боруля - Іван Карпенко-Карий

Палажка (до Гер­ва­сiя). За­ходьте ж, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич, пря­мо сю­ди.

Гервасiй. Мо­же б, по­пе­ре­ду ви йо­му ска­за­ли, щоб не стри­во­жить.

Палажка. Ну-ну, доб­ре, я ска­жу. (Пiш­ла.)

Гервасiй. А що ж, Сте­пан Мар­ти­но­вич, ско­ро сто­ло­на­ча­ль­ни­ком бу­деш?

Степан. Де там! Я вже не слу­жу, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич.

Гервасiй. Ну?!

Степан. За шта­том ос­тав­ся.

Гервасiй. О?! Чув, чув, - ме­нi ка­зав Кра­совський, що земсь­кий суд ска­су­ва­ли. Так ти, ви­хо­дить, лиш­нiй! - I на­що то­бi та служ­ба? Чи ба­га­то ж ти там брав жа­лу­ван­ня?

Степан. Два го­ди нi­чо­го не по­лу­чав, а оце на тре­тiй, по розк­лад­цi, два з по­ло­ви­ною у мi­сяць наз­на­чи­ли.

Гервасiй. Два з по­ло­ви­ною?! Гос­по­ди! Здо­ро­вий, мо­ло­дий чо­ло­вiк два го­ди дур­но си­дить, а на тре­тiй у мi­сяць по­лу­ча два з по­ло­ви­ною!!

Протасiй. Я ще, як слу­жив у по­кiй­но­го зем­ле­мi­ра, Ха­ри­то­на Ха­ри­то­но­ви­ча Ка­ца­вей­чен­ка, вiн жив у Трах­то­ми­ро­вi, на Дво­рянськiй ву­ли­цi, в бу­дин­ку… дай бог пам'ять… в бу­дин­ку гра­фа…

Гервасiй (ма­ха ру­кою на Про­та­сiя i пе­ре­би­ва йо­го). Пос­лу­хай ме­не, Сте­па­не, по­кинь ти дум­ку про чи­нов­ни­ка! Зов­сiм оду­рiв ста­рий: ро­бiт­ни­ко­вi пла­те на своїх хар­чах трид­цять руб­лiв, а си­на, за­мiсть то­го щоб прив­чать до ха­зяй­ст­ва, вiд­дав у служ­бу - бай­ди бить!.. Те­пер не тi ча­си, з твоєю на­укою да­ле­ко не зас­ко­чиш. I все то дво­рянст­во на­ро­би­ло. I батька тре­ба збить, щоб вiн з дво­рянської за­руб­ки зско­чив, бо все ха­зяй­ст­во пi­де пра­хом, а чи­нов­ни­ка з те­бе не бу­де…

Степан. Та я вже на­бив ру­ку, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич, де­якi бу­ма­ги i сам умiю пи­сать…

Протасiй. По­кiй­ний зем­ле­мiр Ка­ца­вей­чен­ко…

Гервасiй (не слу­ха Про­та­сiя, до Сте­па­на). Плюнь ти на це дi­ло! Батько ста­рий, сла­бий, а од­но­му си­но­вi, мав­ши доб­ре своє ха­зяй­ст­во, не варт ти­няться по кан­цi­ля­рi­ях i за два з по­ло­ви­ною в мi­сяць тра­тить здо­ров'я, зво­дить го­то­вi гро­шi на оде­жу, на хар­чi… Доб­ре, як дос­лу­жиш­ся до чо­го путнього; а як так i вмреш кан­це­ля­рис­том, а ха­зяй­ст­ва не нав­чиш­ся, не при­вик­неш, - що ж ро­бить пiд ста­рiсть? От i те­пер - за шта­том, як­би не бу­ло ха­зяй­ст­ва, що йо­го ро­бить? По­кинь, си­ну, бе­рись за пра­дi­дiвське ру­ко­мес­ло.

Степан. Та… во­но… я й сам ба­чу те­пер… я не вiд то­го… не знаю, як батько…

Гервасiй. От я з ним по­ба­ла­каю.

Степан. Те­пер не ка­жiть, Гер­ва­сiй Сте­па­но­вич, бо, бо­ро­ни бо­же, ще гiр­ше зас­лаб­не…

Гервасiй. Я знаю, ко­ли ска­зать, тiлько не по­ту­рай батько­вi, не шу­кай дво­рянст­ва, усе бу­де га­разд.

Палажка (з две­рей). Iдiть, Гер­ва­сiй Се­ме­но­вич!

Гервасiй iде.

Зрадiв ста­рий, аж на­че ожив тро­хи!

Гервасiй i Па­лаж­ка пiш­ли.

ЯВА V

Протасiй, Ми­ко­ла i Сте­пан.

Протасiй. Стьопа!

Микола. Iдiть, я вам роз­ка­жу.

Микола i Сте­пан бе­руть стiльцi i сi­да­ють ко­ло Про­та­сiя. От Гер­ва­сiй ка­же, що два з по­ло­ви­ною ма­ло, а як я у по­кiй­но­го зем­ле­мi­ра Ка­ца­вей­чен­ка брав пiв­то­ра! Прав­да, раз у раз в ко­ман­ди­ров­ках, то на йо­го хар­чах… Раз, знаєте, поїха­ли ме­жу­вать зем­лю до Гу­ба­чевських-Но­са­чiв… Во­ни жи­ли то­дi всi вмiс­тi у Се­мик­ра­тах… а батько їх, - нiх­то з вас не знав батька? Вiн лiт п'ятде­сят то­му як умер, не зна­ли?.. Нi, нi, не зна­ли… Пе­ре­рi­зав со­бi гор­ло брит­вою… Вiн був жо­на­тий на Свер­бих­вос­то­вiй, - там лу­ка­ва бу­ла жiн­ка, бо­ро­ни бо­же вся­ко­го хре­ще­но­го вiд та­кої!.. Змо­ло­ду кру­ти­ла хвос­та з ула­на­ми… Не­да­ле­ко вiд них сто­яв уланський повк, так во­на од­но­го ула­на… от за­був, як йо­го фа­ми­лiя… на умi вер­титься… так якось чи на пти­цю, чи на ло­ша ски­дається… так ок­ру­ти­ла, що вiн по­ки­нув служ­бу i пе­реїхав до неї у се­ло нi­би уп­рав­ля­ющий i по­чав зап­рав­лять… Гi! Гi! А сам Гу­ба­чевський-Но­сач тут же жи­ве i нi­чо­го не ка­же… За­пер­ся со­бi в своїм ка­бi­не­тi i на­че йо­го не­ма… Гi! Гi!.. Так му­жи­кам ста­ло жаль па­на, вiн, по­кiй­ний, доб­рий чо­ло­вiк був, i та­ки улан той… от за­був фа­ми-лiю… обi­жав їх. Зас­ту­ка­ли му­жи­ки то­го ула­на… Ксьока­чевський! А бо­дай те­бе, так-так, Ксьока­чевський! Я ж ка­жу, що на ло­ша ски­дається, - ксьо, ксьо, Ксьока­чевський! Зас­ту­ка­ли на то­ку, зв'яза­ли i од­ве­ли в стан! Ота­ке бу­ло… А пiд ста­рiсть, як уже по­ча­ло вiд ста­рої Гу­ба­чевської трух­ля­вим де­ре­вом од­го­нить, во­на до­би­ва­лась вiд ста­ро­го Гу­ба­чевсько­го-Но­са­ча лю­бо­вi… все спi­ва­ла йо­му: горн, го­ри, моя лам­па­да… Гi! Гi! I до то­го йо­го до­ве­ла, що вiн пе­ре­рi­зав со­бi гор­ло брит­вою. Так з'їха­лись нас­лiд­ни­ки, i тре­ба бу­ло роз­ме­жу­вать зем­лю. Ка­ца­вей­чен­ко по­кiй­ний - царст­во йо­му не­бес­не - й ка­же ме­нi: бе­ри аст­ро­ля­бiю - поїде­мо! А дощ як iз вiд­ра…

Виводять Мар­ти­на пiд ру­ки Гер­ва­сiй i Па­лаж­ка, Ма­ри­ся йде за ни­ми.

То я вам пос­лi до­ка­жу. Це ду­же цi­ка­во.

ЯВА VI

Мартин, Гер­ва­сiй, Про­та­сiй, Па­лаж­ка, Ма­ри­ся, Ми­ко­ла i Сте­пан. Мар­ти­на са­дов­лять на стiльцi. Вiн жов­тий - вiд ро­з­лит­тя жов­чi.

Мартин. Здрас­туй­те!.. Ба­чи­те, як пе­ре­вiв­ся Бо­ру­ля!

Гервасiй. Пос­лу­хай же ме­не. Мар­ти­не, я то­бi доб­ра зи­чу. За­раз i поз­до­ров­шаєш.

Мартин. Нi… ще поїду в го­род, по­ве­зу всi дво­рянськi бу­ма­ги Каєта­ну Iва­но­ви­чу…

Гервасiй. Зно­ву за своє! Ма­ло то­бi ли­ха че­рез те хи­мер­не дво­рянст­во?

Мартин. Бу­маг же, бу­маг ба­га­то… П'ять лiт дi­ло йшло… зов­сiм бу­ло приз­на­ли, соп­ри­чис­ли­ли… i не ут­вер­ди­ли! I че­рез що? Пус­тяк! Ска­за­но у бу­ма­зi, що не так хва­ми­лiя сто­їть: у но­вих бу­ма­гах - Бо­ру­ля, а у ста­рих - Бе­ру­ля!.. Бо­дай то­му пи­са­ре­вi ру­ки на­зад ло­пат­ка­ми по­вик­ру­чу­ва­ло, що на­пи­сав - Бе­ру­ля… Я i сам не знаю, хто я: чи Бо­ру­ля, чи Бе­ру­ля… Мо­же, й Бе­ру­ля!.. Та так i по­ки­нуть? Жаль жи­вий бе­ре ме­не за сер­це… А мо­же, ще Каєтан Iва­но­вич…

Гервасiй. Ви­тяг­не з те­бе яку сот­ню або й двi.

Мартин. А як до­ка­же, що Бо­ру­ля й Бе­ру­ля - од­на­ко­во?

Гервасiй. Чом же вiн i до­сi не до­ка­зав? По­вiр ме­нi, Мар­ти­не, нi­чо­го з цього не бу­де, тiлько ха­зяй­ст­во зве­деш, дi­тей стар­ця­ми зро­биш i сам у бiд­нос­тi пом­реш. Чо­го ж ти хо­чеш?

Мартин. Дво­рянст­ва…

Гервасiй. Нi, тор­би! Во­но ж те­бе в хво­ро­бу уг­на­ло, глянь на се­бе… во­но те­бе пос­ва­ри­ло з Кра­совським i зо мною, - всi бi­ди твої вiд нього!.. Ха­зяй­ст­во лед­ве жи­ве, а дво­рянст­во без ро­зу­му i без на­уки хлi­ба не дасть. Пос­лу­хай ме­не: спа­ли всi бу­ма­ги, щоб i не свер­бi­ло, бо ти сла­бий на дво­рянст­во i ум­реш, вiд цiєї хво­ро­би.

Мартин. А як ут­вер­дять?.. Мо­же, хоч пiс­ля смер­тi ут­вер­дять…

Гервасiй. Ну, ро­би як хо­чеш!

Палажка. Ста­рий, зглянься на нас, пос­лу­хай Гер­ва­сiя, на­що нам те дво­рянст­во, як ти пом­реш, а ми без хлi­ба ос­та­не­м­ся…

Марися. Рiд­ний мiй, до­ро­гий тат… па­пiнька! Нам не тре­ба