Чотири броди - Стельмах Михайло

— Я до своєї землянки одразу ж звикла. І вдень, і вночі ліси натрушують на неї свої шуми. Прокинешся від них — та й згадуєш і свої поля, і татарський брід, і калиновий вітер.

Данило посміхнувся:

— Ти зараз така, наче з калинового вітру вийшла.

— Гарна тобі? — запитала ніби з насмішкою і потягнулась до нього.

— Найкраща у світі.

— Не розкидайся так світами... Нам у землянку близнята півня кинули, не півня — віхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кидається на кожний згук лісової птиці,

Негадане тихий оклик:

— Стій! Руки вгору! — І одразу ж веселий сміх. З-за дерев, плече в плече, виходять зі зброєю в руках Роман і Василь, високі, статурні, буйночубі, вони йдуть між деревами, як боги лісу, а за ними двома стежинами сивіє оббита трава.

— От же вреднючі, неодмінно треба налякати! — удавано сурмониться Мирослава. — І хто вас навчив так маскуватись?

— Секрет партизанської фірми, — близнята щиро вітаються з Мирославом та Данилом. — От і ви прибилися до нас!

— Прибився, — хвилюється І навіть заздрить близнятам Данило. — Не проженете?

— Таке скажете в неділю! — щиро дивується Роман, якого Василі, чогось називає старшим. — Побудьте тут, я піду до Сагайдака, бо порядок є порядком. — Він легко зникає в тінях, в шумах, в деревах, а за ним іде Мирослава, бо навіть їй не можна стояти біля дозорця.

— У нас командир не терпить безладу, — пояснює Василь, придивляючись до лісу й дороги, яка вже навіть у коліях береться зіллям — давно, видно, не їздили по ній. — Спробував дехто сваволити, так потім пік раків перед усім загоном. А одного індивідуума, що дуже рвався до влади, вигнали з загону. І недарма — він уже примостився у церкві дячком. Святі книші, каже, черево не розривають. Що ви на таке скажете?

Данило прислухається і не прислухається до мови Василя, бо думки йдуть урозбрід, а хвилини тягнуться, ніби вічність. Здається, не дні, а роки він чекав цієї години зустрічі. А хіба не роки? Бо ще з дитинства, живучи романтикою книг і живих оповідей, не раз бачив себе партизаном. От і маєш тепер ділом підтвердити, на що здатний.

Між підкучерявленими дубами виринули Сагайдак і Чигирин. Забуваючи все, Данило на якусь мить задерев'янів, а потім бігцем кинувся до них і розгублено зупинився.

— Проворний! — приязно посміхається йому гриб-боровик, що зветься Чигирином.

— А він завжди був проворним, — так говорить Сагайдак, ніби вони вчора бачилися, й обіймав Данила. — Здоров, здоров, голубе.

— Добрий ранок вам! Добрий ранок! — переводить дух Данило і чує щем в очах. І до цього часу не потверділа його душа.

— Неначе зрадів? — лукавить Сагайдак і, підбадьорюючи, плескає його рукою по плечах, скидає з них якусь частку тривог. . — Зрадів, Зіновію Васильовичу. Так думалося про цю зустріч, так думалося знайти партизанів.

— От і знайшов — і партизанів, і... партизанку... Ти до нас в гості чи назовсім?

— Назовсім, якщо приймете.

— Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, — жартує — не жартує Сагайдак.

— Буду, Зіновію Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте.

Не поспішай, буде ще й пекло. Тепер воно не казк", — зідокупи брови командир. — Бив Марко чортів у пеклі, маємо бити. Що ж, ходімо до нашої оселі. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при мені.

— У нас ноги треба мати заячі, а душу орлину, — мружиться Чигирин.

У землянці всі триє сіли за стіл, застилений не скатертиною, а німецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов на ній і свій райцентр, і своє село, і ліси, і болото, в серцевині якого також була якась позначка. Чи не там, до колись уночі йому обізвалась журавлина сурма? Чим же зацікавило болото Сагайдака? Не знав чоловік, що там Стах Артеменко вже обладнав землянку для поранених партизанів. Сагайдак, глянувши на облізлу Данилову гвинтівку, несхвально похитав головою, а далі запитай:

— Як воював у армії? Яку маєш спеціальність?

— Моя спеціальність — підривати залізниці, станції, мости.

— Навіть мости?! — пожвавішав і ніби не повірив Сагайдак. — Ось саме над цим ми найбільше й мізкуємо, — поклав руку на плече Чигирина. — Та велику бідність маємо: вибухівки нема, детонаторів теж. Два поїзди сяк-так спустили в безвість голими руками.

— Як це руками? — не повірив Данило.

— Саморобними лапами позривали костилі, трохи розсунули рейки — от і вся наша техніка. Що ти скажеш на це? — Із надією подивився на Данила.

— Сказати можна тільки одне: цю техніку треба удосконалювати.

— Але як? — Чигирин аж підвівся з обземка, що правив за стілець. — Нема ж у нас ні грама вибухівки.

— Може, десь поблизу бачили авіабомбу, яка не вибухнула?

— Таке лихо знайдеться! — зрадів Чигирин. — Одна під самою дібровою хвоста показує. Тільки як ти доберешся до її нутрощів?

— Це діло немудре: викрутимо капсуль-детонатор, обшивку розгриземо зубилом, і тоді можна нарізати толу для саморобної міни.

— Оце так, — докрутив гадовою Чигирин. — А вода ж, падлюча, не може під зубилом вибухнути?

— І таке може бути — все в руці божій, — посміхнувся Данило.

— Він ще й посміхається, — і Чигирин витер рукою обличчя. — Аж у піт кинуло. Наша техніка була дуже відстала, а твоя — страшна.

— Поки іншої не маємо.

— От і думай-думай, як переплисти Дунай, — трусонув сикнми кучерями Сагайдак і ніби з жалем поглянув аа Данила. — Уже наче й запахло вибухівкою. А де ж дістати детонаторів?

— Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася одна запалювальна трубка, саморобна.

— Як це саморобна? — пожвавішав Сагайдак.

— Ми так робили в себе: у детонатор вставляли шматок бікфордового шнура, для надійності стискували плоскогубцями, потім до бікфордввого шнура ще прив'язували шматочок дрядивляного. Ось погляньте, — і Данило вийняв з торбинки запалювальну трубку.

Сагайдак так узяв її, наче це була дорогоцінність, пильно оглянув, покрутив у руках і повернув Данилові.

— Що ж, помагай, доле, та бороди від недолі. Спасибі, що хоч це добро завалялось. Голодний?

— Ні.

— Тоді зразу ж по авіабомбу!

— Может хоч поснідаємо? Як це натщесерце їхати? — обурився Чигирин.

— Легше буде на коні й колеса.

— Тарас Бульба! Як їхати, то їхати. Що, Даниле Максимовичу, треба брати.з собою?

— Добрі коні, лопати, мотузки, плоскогубці, напилок, зубило і молоток. Здається, все, — радів Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу. Хоча, коли подумати, невелика це радість поратись біля бомби. І як про це сказати Мирославі? Воно б краще не говорити про таке: нащо відмикати її тривогу і сльози? А коли станеться із ним непоправне? Бо, може, сьогодні й диму не залишиться од тебе... От і жаль стало свого світу, свого віку.

Він знайшов Мирославу біля дівочої землянки.

"Як, любий?" — не голосом — очима запитала.

— Уси гаразд. Вже й ділечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:

— Нелегке?

— Щоб дуже, то не дуже... "Таки знайшов як сказати", — І рукою бережно торкнувся її стану. Та Мирослава щось відчула, голос її став по-материнськи низинним, як у годину їхнього першого прощання.

— Бережи себе, Данилку, бережи.

Постараюсь, — удав безжурність. — Як поважчали твої коси. Бо випала роса, — похитала головою Мирослава. — Роса війни.

Данило знову згадав своє:

— Отак вони й говорили про любов...

...Пo самий стабілізатор вгрузла в землю ота бомба, що цілилась реву, та впала недалеко від неї біля діброви. Данило й близнята покружляли коло неї і взялись за лопати. Чорнозем із зіллям полетіли навсебіч, оголюючи металеве тіло.

— Гладку масмо свинку, — поплескав рукою бомбу Василь.

— Летіла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? — жартус Роман і пильно дивиться на Данила.

А хіба він знає, що буде далі. Одначе втішає хлопців:

— На її начинці полетять у безвість вороги. — І припадає вухом до обшивки.

— Що ж вопа може сказати?

— Багато може сказати, якщо в ній лежить бісова машинка.

Василь блідне, а Роман посміхається. Чого б?

Коли бомбу разом звалили набік, Данило нагнав подалі від ями близнюків, а сам, стиснувши уста, примостивсь біля неї і заходився вивертати капсуль-детонатор. Тут у хід пішли напилок, зубило та плоскогубці. І хоч холодна, як смерть, була бомба, та він так упрів, що вся одежа стала вологою. Обеззброїти бомбу вдалося швидше, аніж сподівалися, і він почав її заарканювати мотуззям. Після цього Данило вискочив з ями, гукнув близнятам, щоб привели коні. Ті під'їхали на своїх червоногривцях, здали їх назад до бомби і проворно почали ув'язувати мотуззя, що тягнулось од неї до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу і, перекочуючи її по траві, натягнула до лісу. На галявині бомбу вивільнили від мотузків, Данило підійшов до воза, на якому сиділи Сагайдак і Чигирин, узяв з скриньки молоток і наказав.

— А тепер від'їжджайте подалі від нашої цяцьки.

— Тільки ж обережніше, хлопче, — благальне подивився на нього Чигирин.

— Буду старатися.

Данило підійшов до близнюків, які вже розсілися на бомбі, немов на колоді, і смалили саморобні цигарки.

— І ви, хлопці, подалі від цього нещастя.

— Як це подалі? — здивувався Роман. — А хто ж у вас буде молотобійцем?

— Я, — коротко відповів Данило.

— Та нащо вам стільки слави? Прийміть мене хоч поденщиком до неї, — і показує всі зуби.

— Іди, Романе, не мороч голови.

— От уже такого ніколи не сподівався од вас. Піду жалітись Мирославі.

Коли близнята підійшли до воза, де сиділи Сагайдак і Чигирин, Данило приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати її поперек, і злегка вдарив молотком. Зубило ковзнуло, а на залізі залишився шрам. "Мовчиш?" — прислухався до бомби. Ще удар, іще міцніший — і зубило пробиває цупку обшивку. Непевна посмішка затінявилась на обличчі незвичайного майстра. Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненіше діяли і молот, і зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що їм зараз дорожче від золота. За роботою Данило незчувся, як до нього підійшли Сагайдак, Чигирин і близнята.

— Як воно? — запіітав Сагайдак.

— Скоро з однієї бомби будете мати дві чаші з толом, — витер з чола краплистий піт, що аж сипався з нього.

Сагайдак навпочіпки присів біля бомби, знайшов на траві суху гілку, розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, підрівняв, а четвертим накрив їх і покосував па Данила.

— Догадуєшся, хлопче, куди вода тече?

— Вода, напевне, тече під міст, — у тон відповів Дапило.

— Догадливий! Так от, цей міст не дає мені спати.

— Усе чоловікові не дає спати, — осудливо загудів Чигирин.