Чотири броди - Стельмах Михайло

Неначе на скарб, накидається на неї Магазаник, відчуваючи хижість у всьому тілі. Темним, з прихованим сонцем, докором дивиться— на нього рибина і задихається в його руках.

Біля очеретів стрепенулася, злетіла в небо качечка, за очеретами забулькав задоволений смішок:

— Пофортунило, пане старосто!

— Таки пофортунило, — розгинається Магазаник, спочатку ловить зором сірі пташині крила, а далі бруквоподібну голову махлюватого поліцая Торсшка, який стоїть на зчервоточеній кладці й переганяє від ікол до вилиць сміх і насмішку. Губи в нього лискучі, товсті і завжди смердять самогоном, бо при новій владі не вихмеляється Терошко.

— А тут, пане старосто, ще й більші є коропи. Аж десятифунтовики! — ліниво посміхається і ліниво вигойдується па кладці запияк.

— Десятифунтовики? — відчеплює Магазаник коропа, той памарно тріпоче всім золотом луски і лунко б'є хвостом по вогкому днищу човпа. — Ти ж звідки знаєш?

— Ловив тихцем у мирний час. Спіймаєш осмерком такого красюка — і мандруєш на підночівлю до своєї мандрьохи. А та вже знай діли, — ішоче Теришки, ишойдуючи кладку і живіт. Коли и напас такого?

— Тепер не ловиш?

— Зараз нема інтересу чекати її на гачок, бо можна й толом чи гранатою глушонути, уставиш запала — і рви! Премиле діло — вибиває усе до мачини. Як ви на цеє?

Магазаник обізлився:

— Я тобі, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди мені!

Але Терешко не дуже лякається погрози, а знову таки гигикає.

"Дурня й по сміху впізнаєш".

— Чи не думаєте, пане старосто, цей ставочок до своїх рук прибрати?

— Таки думаю.

— Тоді треба партизанську голову шукати, тепер вони саме в ціні, — продає щерблені зуби Терешко.

— А ти ж звідки такий веселий притетюрився? Знову маєш зальоти до якоїсь кивухи?

— Та ні, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять верст пішки за шматок кишки.

— Щось є нового?

— У крайсі чи... вообче? — нарочито втулює оте слівце, що вчепилось до Магазаникового Стьопочки.

— І вообче, і в крайсі.

Терешко п'ятірнею стирає з обличчя веселість, відстовбурчує варги.

— Біля дівочого броду Лаврін Гримич уже який день розкопує старосвітську могилу. А що ви думаєте? Знайшов таки у ній не тільки череп'я, а й золото і навіть личмани.

— Справді? — торопіє Магазаник, а в думках починає лаяти себе: "Ти, дурню, на коропці позаздрив, а хтось золото роздобуває".

— Справді. Сам бачив цю дивовижу.

— А які ж голови були на червінцях: нашого чи не нашого царя?

— Чужого, давнішого, з баранячими кучерями.

— Тоді на них і ціна повинна бути менша.

— То вже який купець трапиться. Заздрість тьмарить Магазанику вид.

— Чого ж це Лаврін золото добуває, а не в громадському господарстві працює? Чи він завдячне голові носить?

— Видать, чимсь піддобрився перед тим норовистим, що дуже хитро господарить. Запитав його про цс, а він і в'їв мене: "Лаврін з могил викопує добро, а дехто у могили закопує людей". То й поговоріть після цього ще ви з ним, наженіть розуму до голови.

— Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсі?

— Є нові бомаги гебітскомісара і начальника поліції Блюма про партизанів. Треба розклеїти в селі на видноті. Лишень боюся, щоб не вийшло посміховисько з паперів Блюма.

— Людям саме тепер до сміху, — наживлює Магазаник гачок. — Ану,почитай.

Терешко витирає рукою варги, нібито з них можна стерти горілчаний дух, виймає з командирської планшетки якісь папірці, підходить ближче до старости.

— Ось послухайте цю дивоглядію, — і заздалегідь починає давитися сміхом.

— Так смішно?

— А думаєте ні? То й читаю. "Звернення! З усією відповідальністю звертаємося до партизанів, що діють в нашій області, і закликаємо їх, поки не пізно, взятися за розум: здати зброю і здатися. За це ми даємо гарантію, що нікого не зачепимо, всіх влаштуємо на службу з великою оплатою. Окрім грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150 грамів масла, 4 яйця і по одному кілограму хліба. Начальник поліції Блюм".

— Га-га-га, — і Терешко так регоче, аж руками хапається за розбухлий на поліцайських харчах живіт.

— Ти чого хихочеш?

— А який же недоумок за чотири яйці підставить свою шкуру? І сам не знаю, як вішати цю срамоту.

Магазаник довго дивився на Терешка, а потім присадив його:

— Біда голові, коли нею верховодить язик. Ти сховай свій недомисел у такий закапелок, щоб і сам узавтра не знайшов. Почує хтось твоє варнякання — і аж захурчиш до гестапо в гості. Там уже буде не до сміху.

Веселощі змилися з мармизи поліцая, і вона затвердла, мов луб.

— Чого ж одразу вмовк?

— Та хіба ж я не знаю, кому що сказати? — видобуває Терешко

-догідливість підлизника. — І перед кимсь помовкую, бо тепер головне — день переднювати. А що пригледжуєте собі хутірець, то хвалю. Це маєтність! Взяти б її по старих обмежках у вербовий запліт, поставити хоромини, почистити запустілий садок, привезти вулики — і живи кумом королю: пасічникуй та на юшку запро. шуй гарних гостей. Я вам, коли схочете, запліт, наче вишиванку, вишню, — аж підстеляється хитрун. Магазаник посмутнів:

— Це все добре, Терошку, аби це війна.

— О! А вам чого сушити голову війною, коли німці вже хваляться, що Москву забрали? Це нам, шуцполіцаям, гірше, бо жандармський мотовзвод на партизанів ганяє, наче солоних зайців. Оце ж на тому тижні так довелося тікати, що мало п'ят не розгубіїїі, зажурився Торешко, і зажурився хміль у ного вирлах.

І хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою краплиною, яка до решти розмила сумніви Магазаника. Таки нема вже в світі сили, що перемогла б німецьке військо... Бач, воно аж на Індію націлилось!.. А що з нами буде потім?

Ох ці думки на драбині. Магазанику вже й рибу ловити розхотілось: ніде тепер не подінешся від пекельного часу. Він ще раз поглянув на хутірець, на отаву, що почала проростати холоднечею, зітхнув. Завчасу б сюди перебратись. Так навіть старості не дадуть такої дармовизни. Тепер тільки за душі наділяють землю. Магазаник кидає погляд у далину, де тополі вростають у небо і вечориться земля, прикидає: чи завидна йти додому, чи дочекатися темені — і прибитись до якоїсь спокусниці. Догнав не догнав, та побігти можна.

— А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебітскомісара, — хоче якось піддобритись Терешко і знову лізе до планшетки.

— Читай, коли маєш охоту.

Поліцай виймає зім'ятий папірець, прокашлюється, наморщує лоба:

"Параграф перший. Кожний бургомайстр, — тобто староста села, — зобов'язаний заарештувати через місцеву поліцію та передати поліції СД кожну чоловічу особу з чужої місцевості.

Параграф другий. Всім місцевим особам забороняється давати притулок чи переховувати чоловічих осіб з чужих місцевостей.

Параграф третій. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловіча особа перебуває без дозволу, всю сім'ю, що дає таким притулок, буде покарано смертю.

Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра — старости села, який не послідує негайно зобов'язанню пункту параграфа один".

— Утішив, — насупився Магазаник.

— Утіхи тут мало, — погодився Терешко, — та в голові цей папірець треба тримати, бо чужі чоловічі особи в нас таки є.

— А де їх тепер нема?

— І це правда, — морщиться Терешко І лізе рукою до потилиці, а згодом вклоняється: — То й бувайте.

— Куди ж ти? На дзвіницю?

— Та пі — до своєї лискухи. На відпочинок, бо ж через дурну голову три ночі поспіль не спав.

До ставочка з лопатою на плечі підійшов Стах Артеменко. Він хоче оминути старосту й поліцая, але Магазаник, щось подумаиши, вилазить з човна і зупиняє чоловіка:

— Звідки, Сташе?

— Звідки ж? Картоплю копав до змору.

— Спою?

— Та ні, громадського господарства, — зітхнув чоловік. У зіницях старости спалахує підозра:

— Слухай, а чому тебе червоні не взяли до армії? Стах здивовано витріщується на старосту:

— Хіба ж ви не знаєте?

Магазаник недовірливо дивиться на чоловікаї

— Не знаю, а думаю різне.

— Вольному воля, а спасенному рай.

— Так чому?

— А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? — злішає Стах. — Ось за цю тюрму і не стало мені довір'я. Ще є запитання?

— Тоді, виходить, ти мені навіть повинен дякувати за минуле, — заспокоюється староста. — Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я?

Стах щось буркнув, обернувся і швидко пішов до села. Розсердився. Тільки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозі з'являються з лопатами й кошиками жінки, що теж копали картоплю. Магазаник байдуже поглядає на них, і негадано переляк і подив прошили його. Чи не привиділось? Він кліпнув віями раз і вдруге, кинув брови на середину чола, та видиво не відійшло — в гурті з жінками чогось ішла Марія, тримаючи за руку Оленку. Як і чого вони з'явилися тут? Староста кидає вудлище і швидко, не спускаючи погляду з Марії, прямує до жінок.

— Добрий вечір вам.

— Кому добрий, а нам ні, — обізвався зсередини чийсь голос.

— Закінчили копати? — все хоче перехопити очі Марії і нарешті перехоплює зелені ножі презирства та зненависті. Аж моторошно стало: де стільки може взятися злоби в таких знадливих зіницях?

Він зупинився край дороги, а жінки, сторонячись його, мовчки пішли полем, що вже вбиралося в осмеркові шати. Мав колись чоловік любощі, а тепер має тільки ненависть. У препаскудному настрої він підходить до човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й шпарко мете у звечоріле село. Оце можна було б навідатись до Лавріна, та хто знає, що чекає в отій хаті, з якої в партизани подалися близнюки. Ще ніс у ніс зустрінешся з ними.

Велике його село, та нема де подіти себе, свої гризоти і чаріт, нема з ким притовкти їх горілкою чи любощами. Ніхто раніше не міг так заспокоїти пою, як Басилина, що за останні роки стала йому порадницею і одрадницею. Але після того вечора в лісі вона сторониться його і теж під віями тримає одну злість. Та пора вже іюро;іумі гис.я.

У селі, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та задвірками скрадається до кутка, де живе Василина, і все думає, як власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посміхнеться, кине коропа на лаву і скаже:

— Вибачай, Василино, коли й досі гніваєшся за дурне слово. А я прийшов иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цілий вік не бачив.

— У старій грубі чорти палять? — насмішкувато поведе зором вона, розпогодиться, заклекоче знабним сміхом, зашелестить спідницями і гарячими устами розтопить сум'яття і тривоги...