Чотири броди - Стельмах Михайло

Чуєш?

І Данило справді почув, як недалеко відчахнулась, загупала плодами гілка. А старий і далі туманів біля нього:

— Ти ж з війни вирвався?

— З війни.

— А про моїх дітей і внуків нема ні слуху, ні переслуху. Такого кровопролиття, як тепер, і за ординців не було, — на очі навернулись старечі сльози, і він поніс їх з крихтами місяця до каплиці, де всі ночі стереже постарілих богів, які б мали стерегти, остерігати й застерігати людей. Скрипнули перестоян! двері каплиці, і Данила наскрізь прорізав тяжкий не то стогін, не то схлип:

— Діточки мої, діти, де ж ви тепер?

То не боги тужили, а людина, яка вік звікувала з мовчазними богами...

Зазіленою цвинтарною дорогою, на яку від могил повідбивалися здрібнілі півники і м'ята, Данило пішов до прицвинтарної левади, на яку самопаш пустив коня. Але що це? Недалеко від його воронця стовбичив у високій шапці якийсь огрядний чолов'яга. "Звідки ти взявся такий проворний!" І вихопив з кишені пістоль.

Чоловік обернувся до нього, підняв руку і тихо прогудів;

— Не бійтесь, Даниле Максимовичу. Це я — Волошин.

— Полікарп Андрійович? — здивувався Данило.

— Еге ж, еге ж, — закивав головою дебеляк і якось нерівна пішов до Данила, нерішуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати руку чи тримати її при собі. І такою тугою були накупані його очі, що навіть при місяці тяжко було дивитись у них. Яке ж горе так мучить тебе, чоловіче?

Данило добре знав Полікарпа Волошина, який у тридцятому році попав під розкуркулення. Збираючись до Сибіру, він по-хазяйськи відібрав найкраще зерно, умовив милогубу карооку дружину не їхати з ним, та й подався туди, де теж є люди і земля. Обробляти ж її він умів з дитинства. От чи буде тільки в холодині родити гречка?

А в тридцять шостому році Волошин повернувся з далеких країв; там також не дармували його руки, і він з гарними докуменами приїхав до своєї Гані, на коси якої вже ліг осінній ганець.

Другого дня, ще вдосвіта, чоловік прийшов до Данила, вийняв з кишені піджака чистеньку пілочку, в яку були загорнуті його характеристики, і, не сідаючи, запитав:

— Чи приймете до колгоспу, чи деінде шукати роботу?

— А що ви з тіткою Ганею надумались робити?

Волошин невесело усміхнувся в достиглі перехилені вуса:

— Не хочу сповзати з землі, не хочу на ній і перекотиполем стати. Якщо не бажаєте, щоб із усіма в гурті робив, то я можу в смолокурні чманіти, можу й рибу в ставках доглядати — до неї в мене легка рука.

— Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. І тоді засіпались і вії, і повіки, і вуса в чоловіка. Він зітхнув і вже розкуто запитав:

— То вірите мені?

— Вірю, Полікарпе Андрійовичу.

— Спасибі ж за віру! — розчулився чоловік. — Колись я не мав її до людей, а тільки до зерна і до худобини, то й сам, вважайте, був напівхудобиною... От хоч які тяжкі були мої останні роки, а не проклинаю їх, бо поміж людьми почав знаходити віру...

Ці слова надовго запам'ятав Данило. А Волошин ніде не підвів ні його, ні людей...

Це було "тоді". А що тепер тебе змучило?

— До матері ходили? — негадано запитав Волоігіин і, скинувши шапку, повів посивілою головою на цвинтар.

— До матері, — здригнувся Данило.

— І досі пам'ятаю її голос, — вона ж із моєю Ганею дівувала. Разом співали "Розлилися води на чотири броди". А тепер розлилася кров на усі броди.

— Що з вами, Полікарпе Андрійовичу?

— Зрадливість долі, — тоскно зітхнув чоловік. — Послухаєте?

— Говоріть.

— Воно б краще на моє подвір'я повернути, щоб ніякий дідько, з отих, кого язик брехнею годує, не навинувся.

І хоч як вони тихо добиралися до зашпоришеного подвір'я Волошина, їх таки почула тітка Ганя, вийшла з хати, пізнала Данила, кигикнула чайкою і кинулась до нього з розпростертими руками.

— Данилку, дитино! Живий?!

— Живий, тітко Ганю.

— То ходімо до хати. Який же ти виморений... Та все одно живий. А ми живем і не живем... Розказував тобі? — сльозами глянула на чоловіка.

— Цить, стара. Оце зараз усе, як на духу, повім. Дай тільки в хату зайти.

В оселі тітка Ганя одразу кинулась до печі, а Полікари Андрійович нелегко почав свою розповідь:

— Не знаю, чи й будеш тепер їсти у мене, коли скажу, що я став аж головою громадського господарства.

— Чого це вас туди занесло? — насторожився Данило.

— Нова влада мені, як розкуркуленому, довірила це господарство. Я всіляко огинався та віднікувався, але люди почали вмовляти, бо ж можуть якогось ідола привезти. І таки вневолили мене. То й жпву тепер, наче з мене колії душу вибрали.

— І як же вії господарюєте?

— Що можна було заховати — пішло в заховання, а хліб і худобу тихцем роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав з свиноферми. Ні одного свинячого хвоста це дістапось людожерам. Захотіла нова влада навернути мене до худобства, але нічого з цього не вийде, то, певно, на шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радості мало: що скажуть мені наші, коли повернуться? Ось це уїдання найбільше й мучить. Бачиш, в яку марність часу вскочила моя дурна голова, — і знову зітхнув. — Скажи по правді: вже судиш мене?

— Ні, Полікарпе Андрійовичу... Тільки не забудьте вдів і сиріт.

— Він, Данплку, їм найпершим хліб завіз. У тебе ж науку проходив, — озвалася тітка Ганя, ставлячи на стіл тарілки. Проти місяця на її віях бриніли сльози.

Данило прихилився до неї, поцілував у щоку.

— Спасибі, дитино, — жінка скорбно усміхнулася і рукою витерла очі...

Кінь по коліна зайшов у брід, м'яко почав перебирати губами підсвічену воду, потім заіржав, і тоді з того берега на оболоні теж озвалося іржання; його смуток ніби підхльоснув воронця, розбиваючи хвильки і хмари в них, він пішов, пішов, пішов уперед, потім, витягаючії пшю та зітхаючи, мов людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до очей: згадав бій біля річки і як її перепливали осідлані коні, що пережили вершників. А тим часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стріпнув гривою, захопив у неї пасмо місяця і з іржанням помчав до свого товариства.

Біля старої, з випаленою душею верби Данило побачив неприв'язаного човника, потягнув його до води, тут же знайшов кілок, яким рибалки припинають сіті, відгрібся і тихо-тихо, ніби у сні, поплив до того берега, до свого кохання, до своєї Мирослави.

А може, й справді він впливав у сон? Бо велику чародійну силу перетворень мають наші вечірні ріки і броди, коли в них тоне й не тоне місяць, коли в таємничих ямбах очеретів затихає птиця, коли шматки туманів, неначе діди, не знають, де знайти пристановище, коли біля невигадливих прибережних осель, відділяючи

412-413!!!

— Ой, як це страшно, — зітхнула Мирослава. — Ми будемо серед сіюїх, а ти серед чужих. — І враз сполохано підвелась: — Ніби Хічі-і> приходив сюди.

— Напевне, мій дідусі..

— Так чого ж він поставив чоботята на призьбі?

— Мирославе, не бійся, це я, — Данило так тихо озвався, що й сам не почув свого голосу.

— Ой! — водночас зойкнули Мирослава і Ярина, шарпнулись до дверей і зунидились. — Хто це?

— Нe пізнали? — хоче посміхнутись Данило, та щось і посмішку, і голос зчавило йому.

— Даниле! Данилку! — скрикнула Мирослава і, не то сміючись, не та идачучи, кинулась до нього.

— Негадане, проте ефектно, — в'їла своєю театральністю Яринка, засміялась, підіймла привітатись до Данила, а потім процитувала відповідну репліку: — Мавр зробив свое діло, — мавр може піти, — та й вислизнула з хати, невідомо чого витираючи рукою вії.

Данила обіймає Мирославу, підводить її ближче до місяця.

— Ти? — і сам розуміє,, що важко задати дурніше запитання.

— Я, Данилку, — посміхається, і зітхає, і схлипує заразом Мирослава. — Прийшов?

— Прийшов. Скільки думалося про цю хвилинку, — відіймав її на руки, притуляє до себе.

— А скільки днів і ночей я виглядала тебе і коло хати, і коло броду.

— Але де ти ходиш течами? Так перелякала.

— Справді? — тихо, по-дитячи засміялась Мирослава. — Тебе і перелякала?

— Авжеж. То. де блукаєш ночами та ще з карабіном?

— Ми щойно э партизанського" загону Сагайдака. Пусти па землю — тобі важко.

— Так ти партизанка?!

— А чого здивувався?

— Якось не думав вад ним.

— Тої саме життя подумало.

— Що хтось, окрім вас, є з жіноцтва?

— Поки; що нема, та й Яринка йде від вас. Нам окрему землянку обладнали, піч із.залізної бочки поставили, а в гільзах снарядів горить вогонь і стоять квіти... Даниле, рідний! Ніяк не віраться. Схуд, зблід. Певне, був поранений?

— Та був.

— І куди? — зойкнула Мирослава.

— В одне щасливе місце — недалеко від серця.

— Він ще й сміється.

— Бо вж минулося. А як ти почуваєш себе? — заіштав, бентежачись, думаючи ііро ту таїну, якою тривожиться кожний батько, якщо віп батько.

— Ми добре почуваємо себе,— і уткнулась головою у його груди.

— Спасибі, мила, спасибі, люба,— цілує її, цілує пшеничний сніп, що тепер пахне не матіолою, а лісолі і днмом.

На якусь хвилю вона завмерла біля нього, а потім, стрепенувшись, глянула у вікно.

— Це ж, Данилку, нам скоро треба в ліси. Я прийшла по одежу й чобітки.

— Мене візьмеш із собою?

— Аякже! Сагайдак буде радий.

— Ти звідки знаєш?

— Бо він кілька разів питав і говорив про тебе. Ти ж маєш якусь зброю, бо в нас без неї не приймають у загін.

— Отак і говорили вони нро любов,— сумно посміхнувся Данило.

—-Що ж поробиш, коханий, коли війна... Збирайся, Данилку, бо вже прокидається калиновий вітер...

— Їв броді качки розкльовують ніч,— повторив оті слова, якими часто Мирослава стрічала їхні світанки...

XX

Ранковий ліс, ранкові клубки шумів, ранковий плач роси, що в передосіння пахне вином, і перший вибух сонця на косах Мирослави, і калатання серця: а як його зустрінуть отут? В неспокої сходиться і розходиться коловерть думок, вони то підіймають тебе на крилах, то жалять, немов шершні.

— Хвилюєшся? — догадується Мирослава, що турбує Данила, і злегенька притискається до нього плечем, у яке в'ївся ремінь карабіна.

— Непокоюсь.

— Усе, коханий, буде гаразд, — освітила його таким поглядом, якого, певне, і в світі немає, поправила зброю. Ось тобі й тендітна вербичка з карабіном на плечі, ось тобі твоя вірна доля.

— Коли б то на гаразди пішло, — невесело підсміюється над собою, а в думках то стрічається з Сагайдаком, то стинається з ворогом, бо ж для цього і в снах, і наяву поспішав сюди. Тут не пожаліє себе, не пожаліє й фашиста, будь проклятий він!

— Уже й підходимо до своєї домівки! — зупинилася, обернулась до нього Мирослава.