Чотири броди - Стельмах Михайло

Тож хай стратенець і йде на страту.

Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю і з усіей сили вперіщив ним по широких плечах.

— За що?! — верескнув, вирячився Кошіль, проворно скочив "на землю, стиснув волохаті, схожі па їжаків, кулачища.

Данило вперіщив його і вдруге, і втретє.

— За те, що перехитрив сам себе і вже сочиш за добрими дюдьми. Зараз же повертай коні в крайс! Я тебе, волоцюго, здам своєму начальнику! — І знову шмагонув батогом.

Хома враз обм'як, опустив люшнюваті руки і забелькотав:

— Помилуйте, пане поліцаю. Напоумили дурного. Я ж думав та гадав якнайкраще догодити вам.

— Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай до крайсу! Бач, він за ким пантрує!

— Пане поліцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навіть, коли ваша ласка, відкупного дам.

— Відкупного?.. — ніби задумався. — Давай! Біс із тобою! Кошіль поліз до кишені, вийняв капшука, схожого на ті, що коливались на його обличчі, і простяг Данилу:

— Отут на добрий могорич вистачить. Бери мої сякі-такі заробітки на чужому молоці.

— Оце хай тобі буде наукою, щоб не падлючив і не верзякав на добрих людей. — Данило недбало засунув гаванець до кишені. — Коли ж ми хоч слово почуємо від тебе про Івана Гнатюка, то заздалегідь готуй торбу і суши сухарі.

— Отак і повинні ми відчувати твердість влади, — глибокодумно прорік Кошіль, тільки зараз збагнувши, в яку халепу він ускочив через свою дурість.

Данило скинув віжки і тлею з підручного воронця, вискочив на нього і насмішкувато сказав молоковозу:

— Передасте привіт Івану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.

Але Кошіль нічого не відповів на це, тепер усі його думки кружляли навколо одного: як йому замиритися зі старостою свого села, що он яких має захисників. Він тричі широко перехрестився на сонце, що грало між деревами, але й сонце ве змогло вибити з його погляду холодних сутінків.

То дібровами, то полями, то шляхом Данило до вечора відміряв, певне, з тридцять кілометрів і сміливо в'їхав у якесь село, розділене надвоє неширокою річечкою. Тут біля левадок стояли ошатні хатки, до кожної од річки тягнулося два рівчаки. Це здивувало Данила, і, зустрівши в березі жінку з шматтям ва коромислі, він запитав, що воно й до чого.

— У нас отак споконвіку заведено, — погойдуючи коромислом і станом, відповіла жінка. — Біля кожної хати маємо копанку, в ній тримаємо рибу; карасі, лини, коропи і в'юни є. А щоб для них завжди була чиста вода — то впускаємо і випускаємо її цими рівчаками. А ти ж звідки будеш, такий проворний?

— Здалеку, тіточко.

Та бачу, що здалеку, — буркнула, неприязно оглядаючи

його.

— По чому ж ви бачите?

— По твоїй ганчірочці, — тицьнула на поліцайську пов'язку.

— Хіба у вас таких нема?

— Таки нема. Кого позаписували у поліцію, усі порозбігалися, опрім придуркуватого Вавила, який од роду має босу голову. Кажуть, тепер звідкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?

— lie з цих, тіточко.

— А якщо з цих безчесників, — оглянулася жінка, — то скоріше ховай свою лахманину і вив'юнюйся звідси. Тут дармового поживку не знайдеш.

Данило засміявся од цієї мови, що була йому, як музика.

— Ти чого ж радієш? — здивувалася жінка і підозріло подивилась на нього: чи й цей заволока такий придурок, як їхній Вавило?

— Бо, видно, тут гарні люди живуть.

— Які не живуть, а в сірка очей не позичають, — гойднула коромислом і, вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пішла стежкою до своєї хати.

— Тіточко, а де ваш староста живе? Жінка зупинилась, рукою показала на левадку, обсаджену червонолозом.

— Ось бачиш вусаня в сіряку, що корову біля садочка пасе? Оце і є наш староста, Микола Андрієнко.

— Староста — і корову пасе?

— А він у нас не супостат і не грошолюб. І в скрутну годину не перешерстився, — сердито озвалася жінка.

Ведучи коня понад червонолозом, Данило підійшов до старости, який ще здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга років п'ятдесяти з обличчям кольору й сухості волоського горіха, на голові в нього красувався саморобний солом'яний бриль, і тому начальство було схоже на звичайного сільського пасічника. Цю схожість ще підкреслювали старі дуплянки й вулики, які стояли у невеличкому садку.

— Драстуйте, пане старосто, — вклонився не чину, а літам Давило.

— Драстуйте, пане поліцаю, — заскалив око старий, а в голосі його озвалася прихована насмішка.

— Як воно у вас, пане старосто?

— Нічого у нас, пане поліцаю, — і пустив пересміх по зморшках вусах.

Чого ж ви смієтесь?

— А як нe сміятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до нього на дурнічку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?

— Так ви ясновидець, пане старостої Старий нахмурився.

— Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такі пани, як ти і наїжджі лобурі, об'їли мене, наче гусінь. То як дуже голодний, іди, поки не пізно, шукай пристановиська і з'їжу.

— Куди ж мені накажете піти?

— Відпитай поліцая Вавила.

— До цього придурка?! — обурився Данило. Староста щось прикинув на всіх своїх зморшках, цікавіше глянув на непроханого гостя:

— А ти звідки знаєш, що він придурок?

— Так хто ж цього не знає?

— Он як, — ще щось прикинув чоловік, моргнув бровами і вусами. — Ану, давай свої документи.

Данило видобув обидва папірці, які забрав у поліцая, простягнув їх старості, той дістав з кишені старенькі окуляри, натягнув їх на ніс і став схожим на дятла, що оглядає перед працею стовбур дерева.

— "Особиста виказка", — по складах читає староста, далі зупиняється і витріщується на гостя: — Так оце ти будеш Харитоном Заїкою?

Данило завагався: а що, коли цей Заїка накоїв усякого і про це чули тут?

— Кажи, пане поліцаю, — вже наказує староста. — Це ти Харитон Заїка?

— Я.

І враз староста розреготався, хапаючись руками за живіт. Пересміявшись, він знову витріщився на Данила:

— Ти, хлопче, не мороч мені голови і нижчеспиння заразом. Усіх Заїків я знаю як облуплених. Кажи по правді: хто ти будеш, як твоє прізвище і чого прителіпався на своєму відгульні? Коли за душею старого, то можеш брати її — не заплачу перед вами, песиголовцями.

— Що ви, діду! — по-синівськи поклав свої руки на руки старого. — Живіть побільше, бо ви, бачу, людина!

— А хто ж будеш ти? Кажи справжнє прізвище!

— Зовуть мене Данилом Бондаренком...

— Данилом Бондаренком? — не повірив староста. — Знову обморочити збираєшся?

— Справді, я — Бондаренко.

— А як тебе величають по батькові?

— Максимовичем.

— Стривай, стривай! Ти часом не той садівник, про якого в газеті писали перед самою війною?

— Отой самий.

— Чого ж ти зледащів так? — глянув на поліцайську пов'язку.

— Хіба ви не бачите, що горе заставило?

— Напевне, так, — погодився старий. — То ось ти який, коли не брешеш! А які в твоєму саду були зимові сорти яблук?

— Нащо це вам?

— Кажи, коли питають старші.

— Кальвіль сніговий, золотий ренет, щетина, ренет Симирепка, тиролька, джонатан, пепін лондонський. Досить вам?

— А оце ж яке? — махнув рукою на розложисту яблуню.

— Штрейфлінг.

— А яке яблуко може лежати два роки?

— Ренет шампанський.

— Що правда, то правда, — і староста віддав Данилові "виказку". — А куди ж Харитона подів?

— Завів до лісу і відпустив. Казав, що піде до брата в партизани.

— Може й піти, бо в поліції опинився не з власної охоти, а з примусу і страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?

— Додому.

— Одчайдух ти при чужих документах і коні, — і староста пустив посмішку по вусах. — Що ж, пане поліцаю, ходімо до мено на вечерю.

— Так вас же, пане старосто, об'їли різні, наче гусінь? Пан для пана не старався б, а пасічник для садовода завжди постарається. Ось ми зараз із копанки карася і в'юна витягнемо, на заїдок меду внесемо, нагодуємо тебе та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах стоїш. — І старий підвів його до чималої копанки, де росло й татарське зілля, і очерет, і через два рівчаки , авречнщалася вода.

XIX

І • ось довгожданий татарський брід з осколком місяця всередині, і мовчазний присілок, що вткнувся в нерівний берег, як немовля у материнські груди, і тривога пташиного граю у небі, і тихе схлипування пригорблених верб, і дрімота вербових човнів, припнутих до прикорнів.

Кінь зупинився, час зупинився, тільки в грудях так гупає серце, наче хоче розбудити приспані оселі.

Чого ти? Чого? Пора б уже огрубіти, корою взятися, та не береться воно корою, і навіть у таку годину його бентежить сон цього забутого присілка, півсон ріки і дрімота звичайних човнів, що з берега на берег перевозили його дитинство, а потім кохання. Де воно і що з ним тепер?

Данило зіскакує з коня на зарость червоної таволги, прислухається до ночі, до берегів, до хат-білянок, в одній з яких, певне, спочиває Мирослава. І знову нижче хмар сумує клекотливий пташиний грай, а йому з глибини присілка подає голос самотня сурма. То озивається туга підбитого журавля, який другий рік живе в Ярослава Гримича. Серпень — пора перельоту — найтяжчий для птаха місяць. А людині тепер стали тяжкими усі місяці. Усі!

Скинулась риба на течії, тенькнула душа, хоч він так поспішав сюди: і до тієї вишні, під якою спочиває матір, і до тієї оселі, де дозрівають пшеничні коси його Мирослави, і до тих людей, з якими маєш бути завжди разом...

Найперше він добрався до цвинтаря, бо чув провину, що не вклонився пам'яті матері, йдучи на війну. Він знайшов те дерево, яке виросло в узголов'ї рідної, і тільки торкнувся рукою до нього, як на землю посипались перестиглі вишні. І птиця не склювала їх — напевне, і її поменшало у війну.

З-за дерев, розгортаючи туман, вийшов пригорблений, облитий сивиною прицвинтарний сторож, який піввіку стрічав домовини і жив поміж могилами і хрестами у старій, схожій на печерицю, капличці, від років осіли її плечі, а хрест похилився. Сторож не впізнав Данила, бо в цій божевільній коловерті часу осмерк його розум. Придивляючись побілілими очима до подорожнього, скорботно запитав:

— Ти, чоловіче, не з тутешніх?

— З тутешніх, діду.

— А я щось не пізнаю тебе. Старих усіх пізнаю, а на молодих не вистачає пам'яті. .

— Чого ж ви, діду, дома не домуєте?

— Як же мені домувати, коли стара ось тут під барвінком спочиває, а всіх синів і внуків забрала війна. То й маєш у хаті одні плачі невісток. Може, нарвеш собі яблук чи груш? Зародило їх у цьому році, аж гілля ломиться.