Двері навстіж - Шевчук Валерій

але ^к. — забекала Валентина, як злякане ягня.

— Знаю, — владно, як це вміє робити кожен директор, сказав її покійний коханець. — Маєш нового хаба-ля. Сідай, проведемо педагогічну нараду.

І тут побачила в своїй кімнаті довгого стола, за яким сиділи самі жінки, при чому не тільки вчительки її школи, серед них Софія і Галина Петрівни, але й чужі, яких уперше бачила.

— Це все мої коханки, — сказав директор школи, — з тамтешнього життя, і всі вони по-батькові Петрівни, бо за цим принципом я їх і добирав. Отже, скликав усіх на педагогічну раду; правда, на відміну від правил тамтешнього життя, пробуватиму у ліжку, а не на чолі столу, а це тому, що жодна з вас не віддалася мені в ліжку, а чи на канапі, чи таки на столі. Сідайте, Валентино Петрівно, ваше місце останнє, бо була в мене остання, на тобі я й околів, найбільше тебе й кохаю.

Валентина подибала негнучкими ногами до столу й сіла на стільця, єдиного тут не зайнятого, відтак у неї з лютою ненавистю вперлися погляди інших коханок директора школи.

— Отже, маєш нового хабаля, — сказав владно, як це чинив завжди, проводячи педагогічні ради, директор школи. — Як його звуть?

— Ко-ко-костя! — пролебеділа Валентина.

— Це, мабуть, такого вибрала, бо сама костя, го-го-го! — зареготав директор школи, але миттю обірвав сміх. — Але без жартів! Я написав наказа, і ми його затвердимо на цьому зібранні: мусиш хабаля негайно покинути, бо це квартирний авантюрист. Це перше питання повістки дня. Голосуємо, хто за?

Піднеслися одностайні руки: проти не було, тих, що утрималися, також.

— Але ж... але ж... — знову забекала Валентина.

— Жодних але ж!.. — ревнув директор школи. — Це наказ! Мушу охороняти моральний статус нестійких своїх коханок, бо добре знаю, що їх чекає в цьому моєму теперішньому світі за моральні переступи. Друге питання повістки дня! Маю когось забрати до себе, бо тут мені без жінки тяжко, звичка! — директор школи ніяково всміхнувся. — Як правило, забирають ту, котру найбільше люблять, а найбільша любов, це, як знаєте, коханка остання. Але не хочу бути несправедливим: кожна має на це право. Чи є добровольці?

Глуха тиша зависла за столом — добровольців увіч не було.

— Чи є пропозиції?

— Може б ви... ти, — сказала тремким голосом Софія Петрівна. — Забрав... забрали... свою жінку?

— Не годиться! — категорично мовив директор школи. — У неї троє дітей, і я був би паскудою, залишивши їх як сиріт.

— Про... пропоную... Валентину... Петрівну, — переривисто мовила Софія Петрівна й затравлено озирнулася. — Ви... ти... сказав... сказали — остання?

— Ця підходить, — владно кинув директор школи. — Але усі інші також. Пропоную жеребкування.

— Але ж... але ж... — пробекала змертвілими вустами Валентина.

— Ніяких але ж! — ревнув директор школи. — Со-фійко, нарізуй папірчики, ти тут старша, а на одному намалюй хреста. Хто його витягне — мій! Тягнути по порядку, в якому ставали моїми коханками. Остання —Валентина Петрівна.

Валентина полегшено зітхнула, хоч тут діставала сяку-таку пільгу. Софія Петрівна взяла шкільного зошита, вирвала з середини два аркушики і величезними, явно не з цього світу ножицями, почала старанно розрізати папірчики на рівні смужки. На одному так само старанно, ніби була не вчителька, а учениця, величезним, також не з цього світу, олівцем намалювала хреста із поперечкою навкосину, тобто православної конфесії, і почала скручувати папірці в ру-рочки — всі дивилися на дійство напруженими очима. Скрутивши папірчики, Софія Петрівна зняла із уже сивої голови старомодного капелюшка, кинула туди рурочки й завзято потрусила. Відтак поклала капелюшка посеред столу, і до нього почержно почали витягуватися руки, довшаючи в ту міру, якою визначалася віддаль кожної до капелюшка. Це супроводжувалося полегшеними зітханнями і бубонінням тих, котрим діставалися порожні папірчики. Зрештою залишився один, і всі аж звелися зі своїх стільців, адже напевне знали, що саме на ньому намальовано хреста, врешті саме така була воля директора школи.

— Тягни, лапочко! — солодко примружила очі Софія Петрівна.

— Не хочу! Не хочу! Не хочу! — розпачливо закричала Валентина, скочила з місця й кинулася у двері, що й досі стояли навстіж. Але в двері вискочити не встигла, бо до неї раптом витяглися дивно продовжені мацаки-руки коханок директора школи, і кожна по-своєму схопила її за одежу, тож за мить знову сиділа на своєму стільці, тільки дивилася на всіх виряченими очима.

— Тягни! — наказав директор школи.

І її рука, незалежно від її волі, потяглася до папірчика, і вже дві руки, також незалежно від її волі, того папірчика розгорнули. Хрест, звичайно, був тут, на що директор школи радісно ошкірився, а колишні його коханки заґелґотали, ніби гуси.

— Вона залишається, а решта вимітайтеся! — грубо наказав директор школи. — Геть! Геть! Геть! Розмовлятиму відтепер тільки з нею, а вас щоб очі мої не бачили!

І всі його коханки не так виміталися, як викочувалися, але повільно, ніби перебували в космічному кораблі і втратили земне тяжіння, отож подобали на скручених у колеса, за мить порозпрямляли тіла й поперетворювались у риб — неквапно одна за одною випливали з кімнати й віддалялись, маліючи.

Валентина ж сиділа за столом, тужно обхопивши руками голову, отож могла не так бачити те чудо, як уявляти, в той час, як директор школи, й досі лежачи в її ліжку, колупався шпичкою у зубах, надумуючи, що чинити далі.

— Відпустіть мене, прошу! — тужно сказала Валентина.

Директор школи недбало віджбурнув шпичку і здивовано видивився на коханку.

— Не хочеш, щоб забрав тебе? — зчудовано спитав. — Я ж тобі виказав величезну честь, ті інші аж скавчали, щоб їх вибрати, а я вибрав тебе. Не мели дурниць і отямся! — додав директорським голосом. — І будь певна, зараз ще тебе не візьму. Маю деякі завади і справи!

І хоч Валентина була вельми уражена тим, що дісталася мертв'якові, жінкою залишалася, відтак делікатно поцікавилася, які ще в нього, директора школи, завади і справи!

— Справи такі! — мовив по-діловому директор школи. — Перша: відігнати від тебе шлюбного авантюриста. До речі, як його звуть?

— Я вже казала, — інфантильно мовила Валентина. — Костя!

— А-а, костя вибрала Костю, го-го-го! — зареготав директор школи, але і як того разу миттю став серйозний. — Прізвище?

— Смердяков!

— Фу! Валю! — скривився директор школи. — Ніяк не можу збагнути цих жінок, — загарячився він. — Та за одне прізвище від нього треба тікати світ за очі. Смердяков! Фу!

— Іншого не траплялося! — кволо озвалася Валентина.

— Гаразд! — кинув поглядом директор школи. —Справа друга: Прибрати зі світу Валентина Заклунного!

— Але ж навіщо?! — здивовано вигукнула Валентина.

— А тому, кохана, — вкрадливо і єхидно заговорив директор школи, — що він стоїть мені на дорозі. А ще тому, люба, — вже цілком єхидно сказав директор, —що це умова, аби міг узяти тебе. І втретє, тому, мила моя, — його голос був насичений єлеєм, але більш отрутним, як масним, — що пекельна розвідка мені сповістила, що ти й досі його, вибач мені, любиш. Бо коли б не захотіла його смерті, то я не зміг би ані його забрати, ані тебе. А ще пекельна розвідка донесла мені, що зі мною ти зв'язалася не з любові, а щоб допекти йому. Оце мені й заважає, дуже заважає! Бо коли б ти мене любила, я б тебе без проблеми сюди забрав.

— Зрозуміло, — самими вустами сказала Валентина, і в її голові, наче в тісному просторі, куди позалітали, чи їх позаганяли птахи, почали мотатися, битися об стінки, верещати, а радше квікати, якісь пів-думки чи й чвертьдумки — уламки мислительної енергії. Але ні до чого путнього не додумалася; не забуваймо, що це був сон, а в снах люди ніколи не можуть ні до чого путнього додуматися, а ще й потрапивши в екстримальну ситуацію. Отож відклала обдумати все на потім, а тимчасом мала потурбуватися, як би вислизнути чи вискочити з цього сну, тобто перехитрити клятого директора школи, котрий так безцеремонно заліз до її ліжка. І очі її зупинилися на ножицях, що сталево блищали серед столу, де й досі валявся покинутий старомодний капелюшок Софії Петрівни, біля нього — зошит, порозрізувані папірчики, всі порожні і тільки на одному, ближчому до неї, на-мальвано хреста. І їй прийшла до мозку проста й реальна думка, що можна взяти ножиці й перерізати пуповину сну, тоді він і обірветься, директор школи пропаде, а вона вигулькне, як риба з ополонки, в нормальний білий світ.

— Ти це учиниш, — спокійно сказав директор школи, світячи білосніжними зубами. — Але снершу маєш мені віддатися, бо я тут жахливо на баб зголоднів.

— Ні! — істерично заверещала Валентина Заклунна. — Не хочу!

— Жіноче "ні", — по-менторському сказав директор школи, — це більше "так", хоч часом справді значить і "ні" — це по-перше, кохана. Другий артикул.

Вас, жінок, завжди тягне на екзотику: під якогось Смердякова, наприклад, негра, товстуна, почвару і теде, то чому б тобі не полюбитися з мертв'яком, тим більше, що в нас усі підготовчі акти перейдено. Роздягайсь!

І, хоч вона й справді того не хотіла, ще й кричала: "Ні!" — не для того, щоб партнера збудити, а таки справді жахалася, руки її мимоволі підхопили краї сукні і стягли її через голову, в той час очі директора школи почали розгорятися, як живе полум'я. Відтак незалежно від власної волі скинула майку, бо жіночих сорочок та й стаників не носила, й опинилась у мереживних цілком символічних трусиках, яких і скидати не треба, бо почали на тілі опливатися, а коли Заклунна дійшла до ліжка, вони зникли самі від себе. Лягла біля нього, скрушно видихла повітря, заплющила очі й приречено подумала, що коли віддасться йому, то може й не прокинутися. Тому зібралась у грудку, зціпилася, а коли в неї почав заходити крижаний стрижень, уявила, що її права рука — це і є ножиці, якими розрізають пуповину сну, відтак витягла ту руку й клацнула лезами. І пуповина сну перерізалася, а вона опинилася на дні річки чи ставка, відштовхнулася ногами і, ніби гарматний набій, стрімко помчала по довгому холодному тунелеві-стволі, скеровуючись до малого круглячка отвору, густо осяяного сонцем. Відтак вибухла свідомістю у білий світ, тобто опинилася у власному ліжку, покрита потом, і перше, що вчинила: покосувала очима.