Двері навстіж - Шевчук Валерій

Але в цьому разі, коли вже майже вивів ексцентричну поетесу із цвинтаря, тій раптом запраглося збочити з алеї — щось загуркотіло і з глибин землі почулося чи ячання, чи нявчання: поетеса провалилася у склепа. Валентин, дабре знаючи секрети й таємниці згаданого цвинтаря, з того зовсім не вразився, ліг на землю і всунув ув отвора голову.

— Рук-ніг не поламала? — спитав співчутливо.

— Е, тут класно! — сказала ексцентрична поетеса. —Тільки темно. Киньте, Валентине Вальдемаровичу, сірники.

— Але ж у мене нема сірників, — скрушно сказав Валентин. — Я ж не курю!

— Як же звідси виберусь? — плаксиво спитала поетеса.

— Бачиш мене? — по-діловому спитав Заклунний.

— Та щось там стримить, — сказала поетеса.

— Спускаю руку, а ти хапайся! — наказав Валентин й опустив якомога руку.

Чути стало якісь стуки, грюки — очевидно, поетеса підстрибувала, але до руки так і не дотяглася, а може, чинила так спеціально.

— Заберіть мене звідси! — плаксиво обізвалася вона.

— Стривай, подумаю, — сказав Валентин і тяжко задумався, при тому так довго, що внизу знову заячало чи занявчало.

~ Спущусь до тебе ногами, — сказав Валентин Заклунний, — а ти хапайсь!

І він почав усовуватися в яму ногами, чекаючи, поки за черевики вхопляться делікатні руки поетеси. Але тут сталося несподіване, ніжні ручки вхопили його, але зовсім не за черевики, від чого Валентинові пальці самовільно розтислися (перед цим міцно трималися за вельми хиткого надгробка) і Заклунний погримотів, як лантушисько з салом, у безодню, де все щасливо завершилося, після чого поетеса цілком тепло, навіть ніжно сказала:

— Прикольно! Ні з ким так оригінально не любилася, Валентине Вальдемаровичу, як з вами! Вищий клас! Нє, ви не чувак!

Читача може зацікавити, як вони звідти вибралися? А дуже просто. Ексцентрична поетеса полізла по Валентину, як по стовпу, стала на плечі, підтяглася, вискочила на гору й пішла до сторожа цвинтаря, який прийшов із драбиною і, хоч кілька приступок драбини зламалося, Валентин з натугою із ями виліз, при тому хитре юне створіння ніжно називало його татком це щоб сторож не подумав, що вони коханці-збоченці і, розсерджений, у допомозі не відмовив. В своїх брехнях ексцентрична поетеса не врахувала того факту, що сторож Заклуннего чудово знав, вони тут разом випили не одну півлітру, а отже, знав також, що дослідник старовини любить водити сюди поетес і водив не раз і не одну.

Валентин Заклунний цвинтар любив. Сюди приходив не тільки з поетесами, а більше у хвилини поетичного розчулення й писав найніжніші любовні вірші, а після випадку із ексцентричною поетесою, цей настрій у нього посилився, отже, приходив сюди в часи, коли нерви розшарпувалися, а в осіб, котрі мають тонку душу, нерви не раз розшарпуються. Отож, коли Валентина Заклунна огріла його тим признанням про коханця (до речі, не назвавши його і не сповістивши, що той директор її школи), він, утримуючи позвер-ховний спокій, у нутрі спокійний не був — ураза його все-таки пекла, а меланхолійні думи кружляли в його голові, як діти на каруселі паркового майданчика для розваг. А думав він про те, що життя нестале, життя марнотне, як і цілий світ, що ніхто його в цьому світі не любить і не шанує, навіть не поважає, і це в той час, що намагався іншим зла не чинити; йому здавалося, що простір перед ним у клітинку, як шкільний зошит із математики, а довколішні намогильні пам'ятники перезираються поміж себе й шепочуться. Зупинився перед ямою, в яку провалилася ексцентрична поетеса і в якій відбув із нею гарячого любовного акта, і йому стало ще сумніше, але не тому, що відбув там гарячого акта, а що побачив біля дірки протоптану землю — в цю дірку, очевидно, взяли звичку лазити інші любителі гарячих почуттів. І він знову меланхолійно подумав: яке воно все ненадійне й плитке: й оці пристрасті з дружиною, і всі оці гарячі акти у склепах, і це повітря в клітинку, і все, все, навіть вірші його, які хоча й рушили у світ кількома тонюсінькими книжечками, але, здається, нікого по-особливому не зворушили, ані захопили, окрім його самого. І він там, на цвинтарі, сказав голосно:

— Допоможіть мені, душі з вічності! Всі про вас позабували в цьому світі, тільки я пам'ятаю! Тільки я написав про вас цілу книжку, і то була єдина моя книга, яку читачі розкупили. І не тинявся я з нею по вечорах та всіляких зібраннях, щоб якогось розпродати чи порозсовувати. Маєте бути мені хоч трошки вдячні, бо єдиний приятель ваш у цьому світі — це також я!

І пройшов цвинтарем якийсь особливий вітер, ніби натикано в нього гострих голок, і зарипів на близькому пам'ятнику давнєколишній залізний вінок, а по тому вітер знагла пропав і глуха, непорушна тиша зависла зусібіч.

— Дякую, душі із вічності! — патетично сказав співак, поет і краєзнавець Валентин Заклунний. — Тепер мені легше!

5.

Валентина Заклунна на похорони директора школи пішла. Мала дві спонуки: явну й потаємну. Явна: довідатися, чи не виникла в когось підозра, що директор школи помер при акті з нею і чи не ведеться щоло нього якесь слідство. Причина потаємна чисто індивідуальна: побачити законну жінку директора школи, ту, яку він так віддано любив. Адже, зійшовшись із директором школи, провела певні звіди й дізналася: директор мав романи з кількома жінками, але завжди поривав із коханками, а не з жінкою. Знову-таки, коли б на похорони не пішла, це в когось могло б викликати нездоровий інтерес: чому? Які не були стосунки між учителями, але на всілякі оказії: святкування, відзнаки, похорони приходили всі. До речі, ніколи не бачила вона на людях директора школи із жінкою, тим більше на шкільких оказіях. Загалом Валентина мала чіпкий аналітичний розум і в події, яка з нею трапилася, не хотіла пропустити ані дрібниці. На покійного директора школи намагалася не дивитися, бо коли це пару разів мимохіть сталося, відчула дивне обважніння в усьому тілі, ніби в тіло її вникав особливий вітер, в якого натикано гострих голок, і невідь-чому чула, як треться об кам'яного обеліска залізний вінок. Отже, боялася, та ще й як боялася, хоч із закам'янілої машкари її обличчя цього не міг би добачити ніхто — повипинане костомашшя, затягнуте сірою шкірою та й усе! Але вловила погляда найбільшої пліткарки з-поміж учительок Софії Петрівни, саме тієї, яку мусив утримувати за спідницю чорт, коли директор уперше вимацував Валентинині знадності. То був погляд собаки-шукача: трохи веселий, трохи іронічний, а більше пильно-вивідчий. Але Валентину так просто на гачка взяти нелегко, тож не відвела погляда, не сховалася винувато у юрбі, а рушила просто на Софію Петрівну, як танк, зупинилася біля неї, шморгнула і вдарила поглядом, наче списом:

— Співчуваю вам, Софіє Петрівно, — ніжно й улесливо сказала. — Кажуть, ви були йому другом!

Це вийшло, як удар у недозволене місце, долішня щелепа Софії Петрівни відпала й провисла, адже Софія Петрівна певний час таки справді була в коханках у директора школи, але, здається, давно. Отже, одна небезпека й вельми значна, була локалізована, почер-жно Валентина вступала в балачки з іншими присутніми, мило цікавлячись причиною смерті директора школи, і всі воднодуш сповістили, що той помер від удару на серце, так показав розтин, що було цілковитою правдою. Побачила й дружину директора школи; маленьку, досить підтоптану, але з прегарними очима — тонула у чорному крепі, і Валентина серцем пізнала, що смерть невіджалована втрата тільки для цієї жінки. Спостереження заспокоїли її, і вона вирішила не їхати на цвинтаря, але тут з'явилася, ніби з-під землі виросла, Софія Петрівна, взяла її під руку й повела до автобусу, сказавши, що не годиться тікати, адже всі вони один, міцно спаяний організм, і в цьому заслуга передусім директора школи, а в горі їм належить триматися разом. Валентина зрозуміла, що це був удар у відповідь, тому прийняла його покірливо, одне тільки тривожило її мозка: звідкіля ота втикацька Софія Петрівна довідалася, що вона хоче втекти, адже ще й з місця не зрушила. Зрештою, підкорившись волі колежанки, Валентина ніби пішла з нею на мирову, при цьому її погляд знову впав на винесеного в двір директора школи і знову вколов вітер, а тіло ніби налилося важкою водою, бо цього разу здалося, що покійник їй підморгнув.

Отже, на цвинтаря вона поїхала, ясна річ, на того, якого в тоталітарні часи назвали "Дружба народів", але коли ближчі шідходили й цілували покійника в лоба, до речі, серед них і Софія Петрівна, Валентина того не вчинила, бо тут, на цвинтарі, її обійняв той-таки панічний жах, якого відчула, тримаючи на собі залізне тіло померлого директора школи, а з могили не віяв, а дув на неї отой крижаний із колючками вітер, аж стріпувалися крайки її одежі, і це в той час, коли в інших одежа залишалася незрушна. Але всі були надто зайняті актом похорон і не звернули на те уваги, навіть Софія Петрівна, яка в цей момент саме цілувала колишнього коханця, отже, пробувала в стані глибокого сентименту, а не вивідчої служби, і Валентина зібрала всю силу, аби вийти із того розтрусу, що їй, зрештою й удалося.

Ще більша несподіванка чекала її вдома. Валентин Заклунний, коли жінка зайшла до коридору, виступив зі своєї кімнати, здається, ще більш роздутий від того разу, коли дивилася на нього востаннє, але спокійний, як Бог.

— Мої тобі співчуття, — по-джентельменському сказав він. — То, може, коли твій коханець помер, перестанеш казитися і знову житимемо в мирі?

Тоді-то вона не стрималася й обклала чоловіка такими епітетами, що ті були товщиною в його сальний покрив. Відтак розплакалася, але не кинулася немічно йому на груди, а скажено гримнула дверима; Валентин же Заклунний довго стояв у коридорці, покліпуючи, і туго намагався збагнути: що так розгнівало його жінку? Те, що він знав, хто був її коханцем? Але це всі знали й донесли йому, здається, відразу по тому, як директор школи вивірив місцезнаходження Валентининих знаднощів. То чого, питається, закипати і влаштовувати такі непристойні сцени? Ні, таких речей Валентин Заклунний, як співак, поет і краєзнавець, зрозуміти не міг.

6.

Така перша дія цієї трагікомедії, а що теперішні драми, як правило, складаються із двох дій, то приступимо до другої. Це автор робить спеціально, щоб захопленому цим дійством театральному режисерові (коли такий знайдеться) було легше перемонтувати матеріал на п'єсу, сам автор зі своїми творами не раз таке проробляв.