Двері навстіж - Шевчук Валерій

Загалом трагікомедія, як жанрова структура, не має кінчатися смертю когось із героїв, а наша перша дія цим таки закінчилася, однак прошу зважити, що помер другорядний герой, а головні лишаються живі й здорові, і я навіть можу пообіцяти, що такими вони й залишаться — не можу ж я переступати законів жанру. Окрім того смерть директора школи, як переконається читач, була зовсім не викиданням цього героя із дійства, а навпаки, йому простелено килимця для його продовження, тобто можна сказати, що він умер більше видимо, як фактично. Загалом, це трагедія зумовлює фатальну зав'язку (як це є в нашому випадку), так само й розв'язку (цього не буде), виставляє людей із сильними характерами (те, що Валентина була саме така, читач уже переконався, а щодо Валентина, то може трохи сумніватися, але нехай не поспішає з висновками), і ці сильні характери, прагнучи вищої мети, змагаються (те, що змагаються, факт, а от щодо вищої мети? Але ні, є й вища мета: кожен бік у цьому бою, — нагадаю, що в початках опису я порівняв цю історію до битви на плацу, — намагався взяти гору, отже, вища мета була і є), переборюють усілякі перешкоди і в цій боротьбі гинуть — трагікомедія рішуче відкидає такий понурий плин і останнього постулата (загибель у боротьбі) легковажно перекреслює. Коли ж у драмі автор хоче зробити часову переключку, то в ремарці пише: "Минуло два роки", чи скільки йому треба; у нашому випадку минуло таки два роки. За цей час Валентина, здається, ще більше вихудла, тобто мішок із кістками став ще більше мішком із кістками, окрім того зарплатню останнім часом платили нерегулярно, чоловік грошей їй не давав, оскільки йому не прала, не варила й не прибирала, правда, шляхетно оплачував квартиру, отож Валентина фінансово ледве дихала. Сам Заклунний навпаки, — потовщав майже вдвічі і коли б тепер йому випала нагода знову витягати з провалених склепів ексцентричних поетес, то він би у ту дірку не провалився б, а благополучно у ній би застряг — що б робила при цьому ексцентрична поетеса важко вгадати, бо жінок взагалі важко вгадати, а ексцентричних поетес тим паче; можливо б, вийшло так, що він став би корком для пляшки, в яку загнано біса чи, кажучи східним терміном, джина. Обставина, що Валентин ще більше розбух, не могла не лютити Валентину — це ніби значило, що той має гроші, обжирається й обпивається, а вона пухне з голоду, хоч насправді пух він, а вона всихала. Але іронія долі була в тому, що Валентин зовсім не пух з голоду, а нормально збільшував сальні відклади, ніби укріплював свою фортецю в обороні перед чорними кулями енергетичних плювків своєї дружини, а коли казати чесно й без насмішок, то він і сам не відав, чому товщав. Заробітки в нього були скромні, правда, напивався й наїдався на фуршетах, які ввійшли тепер у моду, а що був у місті людина знана, та ж бо співак, і поет, і краєзнавець, у кожному культурному заході, що відбувались у місті, обов'язково мав бути присутній, співав на ньому, або ж читав вірші, або ж виступав із лекціями, часом і платними, вів на радіо програму "Пізнай рідний край", одержував дещицю як керівник літературної студії, але тепер нерегулярно, писав до газет, їздив із концертними бригадами в райони, часом і на села, і сяк-так у цьому світі крутився, при цьому умудрившись припухати, хоч удома щось нашвидку собі наколочував, в їдальнях ковтав їжу цілком позбавлену поживних речовин, але не раз засідав у чоловічих компаніях місцевої інтелігенції, пив самогон, заїдав салом із хлібом, цибулею та часником (а поки Україна є Україною цих пожитків у ній ніколи не бракуватиме) і часом повертавсь додому не на двох, а на чотирьох, ніжно похрюкуючи, бо в ті моменти упоєння (слово треба читати в подвійному значенні) йому чомусь здавалося, що це він блукає із черговою поетесою на цвинтарних алеях.

Але тут треба маленьке пояснення: річ у тім, що в його студії поетеси довго не затримувалися, а змінювалися, як хлопці в армії, новим поповненням, бо поезія для певного типу дівчат — ніби вікова хвороба, отож дівчата на неї натхненно хворіли, а перехворівши, легковажно викидали ті дурниці із своїх милих голівок; відтак з-поміж поетес у пізнішому, зрілішому

віці залишаються тільки по-особливому звихнені. Отже, перебування в поетичній студії було для них етапом, як перед цим ясла, садочок, школа, технікум, чи вуз, чи спортивні секції; студія — теж свого роду секція. Ось що вельми пособляло Валентину Заклунному постійно триматися на плаву, тобто він постійно мав у кого закохуватися, а точніше кажучи, мав кого водити по цвинтарних алеях, мав кого садити на надмогильного каменя навпроти себе й читати власні вірші, мав кого, кажучи грубо, лапнути, а це й були живильні джерела його духу, тобто натхнення й творчості, отже, завжди залишався творчо активний і червонощокий, отож, нормально жив — ось, на мою думку, справжня причина того, що він роздимався. Валентина ж таких переваг не мала, а мусила товктися в обридливому вчительському колективчи-ку, де був тільки один чоловік, який викладав англійську мову, але такий невиразний, плохий, лякливий (до жінок лякливий) і чимось заклопотаний, що Валентина, як і її колежанки, були твердо переконані, що штани він носить символічно (цю символічну моду масово перейняли й жінки, щоб ще більше підкреслити символічність цієї одежі), і його причандалля, мабуть, давно перетворилось у суху ломачку. Новим же директором призначили жінку, яка носила офіційну зачіску колишніх партократис і незмінну уніформу з темного костюма та білої кофтини, глухо застебнутої під горлом. Валентина тепер часто дратувалася й верещала на учнів, а те диявольське плем'я, як тільки їм трапляється вересклива вчителька, найменше її слухається, і зовсім не бажає вчити її уроків.

Випадало, що в тій баталії, яку почала Валентина з Валентином, вона безнадійно програвала — ось чому між її костомаччя не раз закипала смола, і це тим більше, що в суспільній опінії (адже всі знали, як вона ставиться до чоловіка) симпатії та співчуття були, навіть у жінок, не на її, а на його боці, бо саме він бачився страждущим. Про це залюбки розповідав усім сам Валентин Заклунний, особливо в чоловічих компаніях або й коли прогулювався з черговою юною поетесою на цвинтарних алеях: перших він веселив, подаючи все гротесково-іронічно, а других розжалоблював, через це вони не дуже й сердилися, коли він їх трохи почіпував — треба ж людині поспівчувати! Окрім того, кожна з них набувала своєрідного досвіду, як можна нехтувати своїми майбутніми чоловіками.

Усе це маємо знати, щоб зрозуміти, чому Валентина, сидівши в такому безгрошів'ї, якось під літо, одержавши зарплатню за кілька місяців і відпускні, зважилася на путівку до будинку відпочинку: починала відчувати, що коли так триватиме далі, вона, йдучи на роботу в школу, чи тоді, коли надимала жилля, горлаючи на дияволят у класі, раптом не втримає в купі своїх костомах і ті з грімкотом розсипляться чи на хіднику, чи перед класом. Була ще одна причина, не менш важлива: коханець у середовищі, в якому оберталася, не траплявся, а це, здається, — єдина річ, принаймні жінка свято в те вірила, якою може припекти такому стоїчно-невразливому телепню, як її чоловік, і не тільки припекти, а й порушити потугу його сальної самооборони, тобто те сало, яким обіклався, простромити і якось дістати до живого тіла. Чому була так у тому впевнена? А тому, що вважала (цілком хибно, скажемо), що коли в неї був роман із директором школи, то він за нею все-таки стежив, адже знав, хто її коханець, і коли той помер, і так далі — повторюємо, сама вона, сповіщаючи Валентинові про коханця ані імені, ані місця роботи його не подавала, а коли про те сповістила, то він, тобто Валентин Заклунний увіч був тим уражений — це справді так, ми це описували. Виходячи з реальних фактів, Валентин про жінчиного коханця вже знав, а вразився від іншого: зламалася остання його квола сподіванка — це плітки й нічого серйозного там не відбувалося; перша інформація надійшла про те, що директор школи його жінку тільки обмацав, а той обмацував усіх, кого міг і не дуже те таїв. Про те ж, що Валентина з директором школи злягається, довідався пізніше, вже після жінчиного признання, а що його квола сподіванка була зламана раніш, те його й не вразило, був до того належно підготований. Категоричний читач у цьому місці міг би банально запитати: "А чому вони при таких стосунках не розлучилися?" А тому, поясню від себе, що перебували в стані війни, тобто вели бої з перемінним успіхом одне супроти одного, а коли ведуться бої, то один бік хоче захопити територію другого, а не втекти від нього. Розлучення — це й була б утеча, а поки що про втечу не гадав ані він, ані вона — баталія велася завзята і непримиренна.

Отже, Валентина, кажучи військовим терміном, удалася до військових хитрощів, десь так, як учинили скіфи, коли на них напали перси; покинула плаца і віддалилася, щоб укріпити розхитані костомахи, які грозилися розпастися, а заодно повиглядати собі коханця, який був їй потрібний не для того, щоб задовольнити власну хіть (такого не бажала), а щоб пропекти тією голкою сальні захистні покрови свого чоловіка. Таким чином експозиція склалася така, що Валентин на цілого місяця дістав у розпорядження власну квартиру і туди занадилися гулящі представники міського світу мистецтв, хворі на зеленого змія, який поселився в їхньому нутрі, і які зовсім не бажали його звідти проганяти. Відтак через тиждень хата Валентина Заклунного перетворилась у розгепаного смітника, в бедлам, розгардіяш, звалище мотлоху й непотребу. Отож, коли одного ясносвітного ранку, якими отвережує нас Господь, Валентин Заклунний прокинувся, тобто розплющив одне око, другого ще не розплющував, бо закисло, то те одне око вжахнулося, від чого розплющилося, власне, роздерлося, й друге око, і це друге так само вжахнулося, а може, ще й більше, і він шумко сів на ліжкові, а коли видихнув із себе пари самогону, цибулі й часнику, змішаних із салом, то став бридкий сам собі; а коли спробував видати руладу зі свого солов'їного горла, то почувся риплячий хрип, і це жахнуло його чи не найбільше.

Так завершився отой далеко не духовний бенкет, яким Валентин Заклунний відзначив тимчасове зникнення із дому своєї жінки; після того взявся за розум, тобто обхопив руками голову й спробував того розу-ма обмацати, але його пальці, цього разу духовні, потрапили на саму твань.