Двері навстіж - Шевчук Валерій

І все це зліталося й сідало біля цвинтаря, власне тільки живі істоти з летючого місива, бо сміття й підхоплені речі полетіли далі. Живі ж істоти склали юрбу, яку й було зігнано вихором, щоб стали слухачами незвичайного хору із мерців, в число хористів директор школи, керівник цього хору, суворо відібрав тільки тих, які дістали честь бути описаними в меморіальній книжечці Валентина Заклунного під назвою "Таємниці старого цвинтаря"; при цьому навіки залишиться в таємниці, в який спосіб у цю компанію потрапив сам директор школи, адже був похований на іншому цвинтарі. Але як там не було, саме він вручив кожному із мерв'яків по примірнику тієї книжиці, наказавши тримати в тому місці, де в тлінному житті в них билися серця. Відтак вилаштувалися, стали урочисті і на вимашний знак директора школи, який перед цим вийняв камертона і вивірив мелодію, дружно заспівали "Де лад у сімействі, там мир і тишина", — а зігнана юрба у такт заплескала в долоні, від чого в сонних Валентина та Валентини Заклунних з'явилося по зворушеній крапельці: в нього біля правого, а в неї біля лівого ока. І саме в цю мить вони подумали індивідуальні думки: вона про те, що вже ніколи не заводитиме коханців, хіба при особливій оказії, бо крім прикрощів це нічого не приносить; а він про те, що одна із запланованих акцій, якщо зберігатиметься в його домі такий ідеальний мир, таки не відбудеться — отой голий вечір, про якого вони майже твердо домовилися із ексцентричною поетесою. А може, й відбудеться, меланхолійно подумав Валентин Заклунний, бо жінка подібна до вина: щоб бути добрим, і смачним, і поживним йому треба належно бути приготованим, але ще ретельніше збереженим, і має воно втримуватися в чистоті й ладі, без сторонніх домішок, бо коли такі сторонні домішки у вино потрапляють, воно починає грати й киснути, а скисле вино, скільки б не додавав до нього цукру, вже ніколи кислим бути не перестане. Отож, печальний вітерець завіявся в сонну душу Валентина Заклунного і він помислив: хіба можна виміряти настроєм сьогоднішнього дня настрої завтрашні, не кажучи вже про позавтрашні? Адже ми нічогісінько в цьому світі не знаємо й не розуміємо, бо коли гадаємо, що це не так, нас і справді треба пожаліти, бо всі ми, бідолашки, гідні жалю. А ще більше гідні жалю через те, що шукаємо співчуття не в добрих і милих жінок, а в ексцентричних поетес, а що останнім може спасти в голову і як вони поведуться наступної години, не зможе нам, бідолашним, сказати навіть покійний директор школи, який зумів організувати із мертв'яків старого цвинтаря такого досконалого хора. Відтак мусимо тяжко задуматися: а хто керує тим хором, співаками якого мусимо бути й ми, коли не тепер, то колись?

1999 р.