Двері навстіж - Шевчук Валерій
Саме такі тверезі думки шугали в його голівці, коли Валентина рішуче виперала його геть, зрештою двері рішуче розчинилися і так само рішуче зачинилися перед його носом.
Постояв перед ними, ніби намагався запам'ятати номера цієї квартири і ніяк не міг, а може, щоб думки, так нещадимо розігнані по його малолітражній голові, хоч якось упорядкувалися, а коли такий момент настав, подзвонив, натисши на ґудзика, від чого в квартирі приємно заграло.
Двері з таким розмахом розчинилися, ніби були на потужних пружинах.
— Чого ще? — рубнула Валентина.
— Я пунімаю, — сказав Костя, — в тебе тепера місячні і ти нервенна, а я твою квартірку до кінця й не оглянув. То може, прийти за пару днів?
— Ти дурний чи придурюєшся? — спитала Валентина, знову роблячи рисячі очі.
— Чого дурний? — сказав Костя. — Мені ж треба знать: стоїть на тобі женитися чи ні? По-моєму, це понятні речі. А квартірка в тебе...
Цього разу двері гримнули так, що зі стелі полетіли на Костю лусочки глини. Він засміявся, покрутив головою і сказав, бо мав погану звичку в екстремальних ситуаціях говорити з собою вголос:
— Да, цих баб не поймеш. Чи може, вона подумала, шо я тешу клинця на її красіві глаза? Більшого кащея безсмертного в жизні не стрічав! — Адю, кицька!
І він помахав у бік запечатаних дверей, в той час, як рот його скрививсь у мефістофельському оскалі.
У читача в цьому місці можуть виникнути сумніви: як це вчителька, більше, жінка знаного співака, поета й краєзнавця, яка напевне мала б мати свою інтелігентність, а отже, певний цивілізований рівень, зв'язалася з таким бовдуром, яким тут змальований Костя. І тут я, автор цього опусу, хочу знову нагадати, що бовдуром Костя не був, а тільки оболонкою чорта, який тимчасово в Костю вдягся, а чорти, по-перше, великі жартівники та й працюють не раз не за своєю волею, а ніби агенти вищої чорної сили. Хто ж був Костиною вищою темною силою? Відверто кажучи: не знаю — може, директор школи, а може, коли повірити підозрам у містичних здатностях самого Валентина Заклунного, то й він, але в останнє я не вірю, і то тому, що в цей день із ним діялися неймовірні речі, які напевне були не без утручання тієї темної сили: раз ледве не загинув в автомобільній катастрофі з іномаркою (результат — ґуля на голові), а друге —провалився, як ми докладно описали, при тому, обидва випадки з винятковим щасливим закінченням — чи ж вища темна сила може дозволити собі такі проколи? Одне певне: наявна тут якась вельми тонка, навіть вишукана гра. Одного можна зробити безапеляційного висновка: Валентин Заклунний сам не був темною силою, а темна сила гралася з ним, при тому вельми активно, бо й на тих двох випадках не зупинилася — Заклунному в той день випало пережити ще й третього, нещасливого, а там, де в одному ряді вилаш-товується потрійна низка повторів, про випадковість може говорити тільки по-дурному раціоналістична людина. Саме тому ми останній випадок того дня із Валентином Заклунним переносимо в тринадцятий розділок для нещастя нещасливе число.
13.
Дощ почався під вечір, принаймні після вечері, якою їх тут пригостили, де Валентин не так хотів, як мусив випити, щоб зняти стресову ситуацію, а окрім того став мимовільним героєм дня і кожен із місцевих бажав конче з ним кружлянути, відтак він наковтався немало, та й інші не відставали, навіть ексцентрична поетеса, яка сьогодні читала такі наївно-зворушливі любовні вірші (з раннього періоду), що й сама дивувалася, як по-ідіотичному вони звучать. Але публіка її віршами була захоплена й нагородила поетесу щедрими аплодисментами; вона ж після того відчула сплін, бо увіч пізнала, в яке архаїчне середовище потрапила. І їй стало так нецікаво, що завела за кулісами співчутливу розмову з Валентином Заклунним, поцікавившись, чи після падіння йому нічого не відходить?
— Помітила, що погано співав? — запитав Валентин.
— Нічого дивного, — сказала Антоніна Цеце. — Коли б я так гехнулась! Шкодую, Валентине Вальдемаровичу, що тоді до вас не стрибнула.
— Але ж ти двічі не віддаєшся? — зімружився Валентин.
— Щодо вас мене беруть сумніви, — печально сказала поетеса. — І через те, що відмовилася від того голого вечора з вами. Нє, то могло б бути прикольно!
— Моя жінка вже повернулася! — сказав добродушно Валентин. — Отже, поїзд пішов!
— Знаю, — поетеса звела на нього посивілі від спліну очиці. — Щось останнім часом мені тошно. Чули, які ідіотські вірші читала?
— По-моєму, хороші вірші, — сказав Валентин.
— То по-вашому я реґресую? — напружилася поетеса. — То мої ранні вірші.
— Бачиш, Антоніно, — сказав Валентин Заклунний тоном керівника літературної студії, тобто з усією педагогічною величністю. — Хорошими можуть бути вірші й раннього, й пізнього періодів.
— Ну, порівняли! — фуркнула Цеце. — Там же зовсім нема сексу!
— А що, хіба сексом вимірюється рівень поезії? —спитав Валентин.
— Аякже! Інакше для чого вони потрібні?! — категорично відказала поетеса...
Оце й була причина того, що вона напилася. Сірокапка напився з причини іншої: поета раптом заїло, що його незрозумілі вірші публіка не зрозуміла, бо навіть освистала його й реготала в найпатетичні-ших місцях. До речі й раніше траплялося не раз, що публіка його гостро не сприймала, але брав це за знак особливої вивищеності своєї поезії, недоступної юрбі, отже, та нещасна, простацька публіка своїм осудом ніби підіймала його на крилах власної величі.
— Вони всі тут викопні, — сказав зневажливо Сірокапка і з суму за тим, що всі тут викопні, на кошти тих викопних обпився, а коли це з ним траплялося, то ставав сірий, як земля, вирячував очі і дико ними поводив: при цьому язика йому заклинювало і не міг зв'язати й двох слів, а на лисині, як на чудотворній, з'являлися великі краплі, які більшали, більшали, а тоді стікали по гладкій поверхні за вуха, за шию й на лоба до брів, через що Сірокапка мусив весь час свою мироточиву голову втирати, при тому, як казали лихі довкола літературні язики (очевидно, хтось це перевіряв), ті краплі на Сірокапчиній лисині складалися з 96-відсоткового спирту, відтак поет являв собою викінчений зразок вічного самогонного апарата: міг, сп'янівши, зібрати з черепа краплі (треба було тільки придумати як: наприклад, поклавши голову в мисочку), розвести наполовину водою, випити і знову стати п'яним, а з того з'явилися б нові краплі і так далі до повного алкогольного задоволення.
У такому стані вони вихилиталися з якоїсь їдаль-ної інституції, де було спеціальне приміщення для начальства та прийому гостей, і на них звалився дощ, який ішов уже, здається, давненько, бо довкола зібралися ситі та єхидні калюжі, схожі на розплесканих жаб, готових на них стрибнути, хоч і були розплескані.
— Ой, що діється? — зойкнула поетеса. — Можна, Валентине Вальдемаровичу, до вас під пахву?
І тут уперше за свою історію перебування в поетах Сірокапка виявив еротичну ініціативу, зважмо, випивши, мав, як правило, нерухомого язика:
— А під мою пахву не хочеш? — спитав, ошкірившись.
— Нє, — спокійно озвалася поетеса. — А знаєте чому? Сірокапка вирячився і страшно крутнув очима.
— Бо у вас, Сірокапчику, пахви нема. От! Сірокапка миттю згасив еротичний пал і знову став
сірий, як земля, а Валентин Заклунний, узявши під пахву Антоніну Цеце, голосно й лунко зареготав, тоді як поетеса під його пахвою тоненько, як цвіркун підхихикувала.
Ввалилися до мікроавтобусика, голова філії з начальником відділу культури вже чмухнули начальницьким легковиком; Сірокапка скромно сів за шофером, випростався і його очі погасли, як гаснуть фари — в такий спосіб западав у напівсонний, напівпоетичний транс, в якому, здається, й народжував незрозумілі вірші — вони складалися, як дрова в кринички, в його лисій мироточивій голові; голова при цьому мироточити продовжувала, а цінний вар із неї нераціонально пропадав. Валентин Заклунний з Антоніною Цеце під пахвою, поетеса звідти й не вилазила, сіли в глибині авта, і коли машина рушила, поетеса сакраментально сповістила, висунувши милого носика з-під пахви, що мала б охоту віддатися йому тут, просто в машині, бо Сірокапка непритомний, а шофер зайнятий, але цього не зробить, бо чим більше думає, тим певніше переконується, що організувати із ним інтимного вечора голими з читанням віршів —не так уже й банально, як їй здалося першого разу. А що подібна практика була в комуністичного начальства, їй на те начхати, бо тоталітарна епоха минула, а тепер часи інші. Окрім того їй цвяшком в'їлась у голову думка: чи не є архаїчним забобоном віддаватися чоловікові лише раз, чому з рештою не двічі, хіба це прикольно? Вона ж, екцентрична поетеса, не терпить тільки банальності, а зараз тут, у машині, йому не віддасться, бо хоче зберегти себе для нього на того чудового голого вечора.
— Хороша назва, правда? Голий вечір. Я так назву свою третю книжку!
— Якщо її напишеш, — сказав Валентин Заклунний.
— Напишу! — переконано сказала Антоніна Цеце. —Я вирішила стати великою поетесою, а великі поетеси пишуть багато книжок.
— Ну, це сумнівний висновок, — мовив Валентин Заклунний й почав легенько пощіпувати пиптика лівої грудки поетеси, від чого та важко задихала.
А за вікном ішов дощ, ляпав і тарабанив у шибки, так само ляпали й тарабанили об шибки лисої голови поета Сірокапки мертві й мокрі слова, що стулялися у незрозумілі вірші; асфальт мокро блищав, а де були калюжі, гостро спалахував, ніби з них на мить виростала загадкова чорна постать, одягнена у костюма для підводного плавання; з мороку виривалися фари, осліплюючи, й пропадали; інколи фари били в заднє скло — і вони ніби на корабля потрапили, який мотається у штормових хвилях. Антоніна Цеце ніжно ласкала Валентина Заклунного маленькою ручкою, і вони розхитувалися в любасній розкоші.
І саме тоді щось і сталося з машиною, здається, й іномарок із чортицею за кермом їм не трапилося; здається, і шофер був тверезий, але машину раптом занесло, при тому в той мент, коли в'їхала на якогось малого містка, і автобусик ударивсь об перила того містка і зваливсь у рівчака під ним, відтак і перекинувся. Щось хряснуло, заскреготало, дико заверещала ексцентрична поетеса, і на цьому пам'ять Валентина Заклунного перестала записувати події, бо запав у чорного морока.
