Двері навстіж - Шевчук Валерій

При цьому Сірокапка настирливо читав свої страшилища скрізь, де випадало; байдуже, в яку аудиторію потрапляв, — чи міських снобів, чи свинарок; сноби при цьому робили розумні обличчя, а свинарки по-материнському жаліли неборачка, вважаючи, що він, бідолаха, від тих наук надвере-дився, і саме тому часом пускали сльозу, з чого Сірокапка взяв тверде переконання, що його вірші універсально впливають на публіку, а на простий народ особливо, бо простий народ не є зіпсований цивілізацією.

Між головою філії та ексцентричною поетесою, ще коли формувалася бригада, відбулася характерна розмова, яка, певню мірою, відбиває будні літературного середовища.

— Антоніно! — строго сказав голова. — Я тебе візьму, коли даси слово, що не читатимеш безсоромних творів.

Поетеса зітхнула, закотила очі під лоба, даруючи заскорузлість своєму шефу, і спитала янголячим голоском:

— А про любов можна?

— Про любов можна, — сказав тим-таки тоном голова. — Але не про злягання!

— А хіба любов не веде до злягання і народження дітей? — наївно спитала ексцентрична поетеса, і це також було сказано таким янголячим голосом, що голова аж язика в роті забув. Але йому треба було зберегти величність свого становища, тож сказав:

— Антоніно! Ти чудово знаєш, про що я кажу. Не забувай: район — це район і там звикли дивитись на ці речі інакше.

— Хіба на районі, — по-великоміському сказала поетеса, — не злягаються й не народжують дітей? І взагалі, не розумію, який смисл у любові без злягання?

— Тоді я тебе не візьму, поки не зрозумієш, — уже жорсткіше сказав голова філії.

— По-моєму, ви мене вже взяли, — манірно смикнула плечиком ексцентрична поетеса. — Але більше і в голову собі не кладіть!

Голова філії затравлено роззирнувся, чи ніхто не почув того одкриття і зашипів цілком грубо:

— Заткни губу, Тоню! Заткни, бо я тебе на гарматний постріл не допущу до літератури!

— По-моєму, я вже допущена, — сказала манірно поетеса. — Готую до видання другу книжку.

— Але в Спілку не потрапиш, — грізно сказав голова філії.

Ексцентрична поетеса знову закотила очка під лоба і тяжко зітхнула.

— Отже, можна читати тільки про першу стадію любові? — покірно спитала вона.

— Тільки про першу! — категорично прорік голова філії.

— Гаразд! — сказала, скрививши губку, поетеса. — Хай буде по-вашому, хоча по-моему...

— Буде не по-твоему, а як скажу я! — майже викрикнув голова філії.

Отже, між ними також була своя історія, але автор цього опусу її не розслідуватиме, принаймні тут, бо основної теми вона не стосується, адже основна тема й герой — це те, що діялося із Валентином Заклунним та й сам Валентин. Решта — актори другорядних ролей, навіть сам його величність голова філії.

Вони троє, Валентин, Антоніна Цеце і Сірокапка їхали в мікроавтобусику і вели всілякі дорожні теревені, коли ж рапаом мікроавтобусика завело, щось у передньому склі мигнуло, шофер зробив героїчне зусилля вивернутися, завищали гальма, і мікроавтобу-сик з'їхав у кювет, на щастя, тут невисокий. Ними сильно струснуло, а Валентином підкинуло так, що він гримнув маківкою об дах. Ексцентрична поетеса, як їй і належало, дико заверещала, а Сірокапка на своєму сидінні ані зворухнувся, ніби був до нього прикований, а його сіре обличчя залишилося безпристрасне. Вони повилазили із машини, і тільки тут шофер оповів, що винувата в цьому якась іномарка, котра із жінкою-шофером мчалася назустріч, і що він ледве від неї вивернувся. В шофера тремтіли руки й голос, а Валентин Заклунний обмацував черепа, на тім'ї почала виростати ґуля.

— Сильно вдарилися? — співчутливо спитала поетеса.

— Та нічо! Заживе, як на собаці! — героїчно сказав Валентин Заклунний, але голос його також тремтів.

— Покажіть голову! — сказала повелительно ексцентрична поетеса. І це була зворушлива сцена, яку пізніше поетеса опише у вірші, додавши до неї еротичних ексцез; адже він був величезний, а вона маленька і, щоб обдивилася голову, мусив ставати на коліна, а її пальці ніжно поблукали по його тімені, як у піаністки по клавішах. І збоку це виглядало б і справді еротично: ніби лантух із салом сповідався у гріхах перед горобеням, а горобеня йому лагідно гріхи пробачало, звільняючи його душу для набуття нових.

— Ґуля є! — сказала ексцентрична поетеса і чмокнула в ту ґулю, як дитину. — Тепер легше?

— О, тепер моя ґуля набралася еротичного соку! —сказав Валентин, і вони засміялися. Не сміявся при цьому Сірокапка, бо він взагалі ніколи не сміявся, а також шофер, якому було не до жартів: обходив машину й пильно її обзирав.

— Здається, обійшлося! — сказав нарешті. — Що, викотимо!

І вони дружно на автобусика налягли й на дорогу викотили, власне це зробив сам Заклунний, бо Сірокапка тільки тримався, а шофер був утлий. Після того згаяли з півгодини, бо машина не хотіла заводитися: шофер вискакував вряди-годи назовні; копавсь у моторі, і від тих маніпуляцій і руки, й обличчя стали в нього, як у негра; поетеса при цьому сіла біля Валентина і ніжно гладила йому коліно; і Валентин не був би співаком та поетом, коли б сказав, що це йому неприємно; до речі, він ніколи не сподівався, що в Антоніни Цеце заховано стільки ніжності, бо власна Валентинова жінка ніколи його так не балувала.

— Все гаразд! — сказав нарешті шофер, і мотор завівся. Витер брудні руки об не менш брудну шмату, а обличчя так і не витирав, через що їх дорогою ще й зупинив інспектор ДАІ, бо йому здалося, що за кермом негр, а в інспекторів цієї інституції прищеплено нездорового інтереса до іноземців, з яких можна злупити куди більше, як із бідашних своїх. Але тому довелося розчаруватися, особливо, коли шофер оповів йому плаксивим голосом про іномарку й жінку за кермом, неґречно вилаявши всіх жінок на світі; ексцентрична поетеса при цьому вклала губки в широке Ва-лентинове вухо і сказала тихо: "Цей шофер — жоно-жер! Я б йому із задоволенням відрізала...", — але закінчити фразу не встигла, бо шофер ускочив ув авто, звів мотора й вони рушили.

— Оце як починає нещастити, так і буде, — сказав фатально шофер-жоножер, в якого фатально посмикувалася щока.

Однак до районного містечка доїхали щасливо. Ми недаремно так докладно описуємо цю поїздку; зрештою, вищезгадане резюме шофера-жоножера, в якого зібралася щось відрізати ексцентрична поетеса, про щастя й нещастя в дорозі, стало ніби печаткою до того, що в той день відбулося — це й справді була дорога випробувань для Валентина Заклунного, що увіч сталося не без участі нечистої сили, але поки що він нічого лихого не думав, хоч ґуля йому ще й досі набрякала, незважаючи на психо-терапічні заходи ексцентричної поетеси.

їх привезли до облупленого будинку культури, який чомусь пах не культурою, а скипидаром, ще до того, як зібралася публіка. Директор цього закладу пояснив, що грошей нема й будинок майже в аварійному стані, при чому трагічно заявив, що надій поліпшити цей стан жодних (очевидно з горя і вживав замість самогону скипидар); Валентин Заклунний при цьому попросив показати йому залу й сцену, бо, коли співав, завжди оглядав місце виступу — мав забобона, якого поділяють деякі співаки: на сцені треба знайти точку, з якої звук іде в залу найліпше. Отож директор дому культури, від якого невиносно несло скипидаром, повів його до обшарпаної зали, стільці тут були пообдирані, поламані, пописані, а підлога не милася, мабуть, років з десять. Але на такі дрібниці Валентин Заклунний мало зважав, йому випадало виступати в місцях гірших. Тож вийшов на сцену, залишивши директора (й того скипидарного запаха) в залі, як слухача, піднявся на сцену, але спершу зацікавився вікном, яке стриміло з лівого боку — щоб зосередитись, у те вікно й зирнув. І йому раптом увіч здалося, що саме в цей час до дверей його квартири в рідному місті підходить чорт, одягнений у жевжика з вусиками й малою борідкою і що цей чорт підняв руку, щоб натиснути на кнопку дзвінка. Почулися кроки, двері відчинилися і в них постала усміхнена Валентина Заклунна, а чорт, ніби вода, прослизнув у двері навстіж і почав із Валентиною палко обніматися, обціловуючи її кощаве лице:

— Як я за тобою заскучив! — улесливо шептав жевжик. — Не розказати, як за тобою заскучив! То що, покажеш свою квартиру?

І це так різко привиділося й причулося Валентину Заклунному, що він аж головою замотав, ніби кінь.

— У дворі в нас також нелад, — сказав із залу директор будинку культури, і скипидарна хвиля долетіла аж до Валентина. — Щось там побачили? — спитав із інтересом.

— Нічого! — буркнув Заклунний і рушив на сцену.

Потрібне собі місце він вимітив одразу, бо відчував такі місця нутром, рушив туди, похитався на ногах, але тільки пустив руладу, як підлога під ним раптом розверзлася, і та рулада прозвучала, як розпачливий зойк. Затріщали дошки, і співак та ще й поет почав падати в чорну отхлань. І десь там, унизу, в темені, звалив усі свої сто двадцять кілограмів на якийсь зігнилий і потрощений мотлох, заревівши з тієї отхлані на всю силу могутніх легень. Здається, на хвилю втратив тямку, а коли опам'ятався, в отвора згори зазирали до нього якісь обличчя, щось кричали чи гукали перелякано, він же лежав на спині і лупав очима, бо все сталося надто раптово й блискавично.

— Ви там живі? — горлопанив директор будинку культури, наливаючи яму тим-таки запахом скипидару.

— Живий! — сказав Валентин цілком розважливо.

— Нічого не поламали? — горлав директор, ніби був певний, що Валентин не тільки все поламав, а передусім позабивав вуха.

— Зараз побачимо, — сказав Валентин і став рачки. Руки його спирались у якесь шмаття, тож тільки

тепер збагнув, що йому пощастило, бо впав, здається, на протрухлі спортивні мати, які бозна для чого склав саме тут якийсь невідомий Валентиновий доб-рочинник, ніби передчував цю оказію.

— Нічого не поламали? — знову заверещав директор, видуваючи з себе неможливі хвилі скипидарного паху, бо поки що Валентин мовчав.

Заклунний, пихтячи, звівся на ноги, похитався, щось десь боліло, але поламаний не був.

— Все гаразд, — сказав. — Але як звідси вибратися?

— Посидіть, я мотнусь за драбиною! — крикнуп директор і зник.

І тільки тепер Валентин утямив, що там, у дірці, було тільки одне бличчя, хоча коли розплющився після падіння увіч бачив принаймні зо три.

Затупотіли спішні кроки, і поки притупотіли сюди, сповіщені директором, ексцентрична поетеса, поет Сірокапка і якісь працівники цього закладу (голови філії та керівника обласного відділу культури не було, вони в цей час засідали, тобто випивали і під'їдали, в районного начальства) Валентин Заклунний устиг зміркувати, що це падіння чимось нагадує те, коли на його улюбленому цвинтарі провалилася ексцентрична поетеса, а за нею й він; зрештою, тут і там пахло однаково: стервом та цвіллю із скипидарним віддихом, але відчуття були неоднакі, там значно приємніші.