Перекоп - Гончар Олесь
Весь його рівний відкритий простір, стелячись у далечінь, сліпуче біліє перед нами: росте сіль. Незадовго перед тим зігнало вітром воду в Азовське, швидко перекипіла на сонці ропа, і тепер в усі краї забіліло сіллю сиваське дно, лише де-не-де темніють по ньому плями таємничих морських прогноїн, ніколи не висихаючих чаклаків.
Тихо, пустельно, мов на краю світу. Ні птиці в повітрі, ні коника в траві. Ледь видніється на обрії смуга Литовського півострова, та далеко праворуч сяє на Перекопі високий обеліск — пам'ятник загиблим героям.
Серед цієї великої рівнини обеліск видно на весь край, і, куди б не дивився, поглядом знову звертаєшся до нього.
Повагом, спокійно, ніби про когось стороннього, розповідає Оленчук про себе, про своє життя.
Понад три десятиліття минуло відтоді, коли він з колоною червоних бійців вирушив через нічний розбаг-нений Сиваш в осінню розвітрену темряву, під прожектори Криму. Промайнули літа — незчувся й коли. Жив, трудився в колгоспі, городи та виноградники розводив — ото вони розкинулись понад Сивашем... А в цю війну знову випала йому щаслива доля послужити великому ділу народному: навесні 1944 року вдруге повів через Сиваш червоних бійців — полки 4-го Українського фронту — у тил фашистському війську...
— І тепер, коли все вже відшуміло, скажу вам по щирості: ті, як леви, йшли, а ці теж не гірше. Як сини на батьків, були схожими. Наче одна велика колона пішла вперед: то був початок її, а це продовження, і розриву між ними нема.
Обгорілий на вітрі, продублений сонцем, він сидить, сіґершись на гирлигу, і, мружачись, дивиться на Сиваш. Що він там бачить? Чи не оту штурмову безконечну колону, що пішла й пішла вперед, в мерехтливі, залиті сонцем простори?
— Отак і мені судилось... Разом з ними теж у велику історію зайшов.
Від села до нас прямує через вигін якийсь чоловік'.
— То хто?
Оленчук, глянувши в той бік, нахмурився.
— А то ж він і є, наш колишній голова... Не в миру я з ним, хоч і племінник він мені.
— Чого не в миру?
— Самі ось побачите,— буркнув Оленчук і відвернувся, не бажаючи навіть дивитись у той бік, звідки наближався племінник.— Після нас він у районі по різних хапсоюзах промишляв, а це й звідти викишкали, нової посади жде. Замість того, щоб вила в руки взяти, никає отак цілими днями... лободзвон.
— Як, як?
— Лободзвон!
Неквапливо ступаючи, підійшов племінник — чолов'яга гвардійського зросту, у запилюжених чоботях і в тій напіввійськовій формі, що її так полюбляють деякі працівники районного масштабу. Темний суконний кітель — дарма що спека — застебнуто на всі ґудзики. Обличчя в густій щетині, непривітне, холодне, з виразом якоїсь затаєної образи у глибоко посаджених сірих очах. Похмуро поздоровкавшись, племінник глянув на нас обох пильно і, як мені здалося, навіть з підозрою.
— Гомоните?
— Гомонимо.
Племінник присів збоку, і губи його раптом рухнулись в усмішці:
— Все дядько Іван на мене, мабуть, горне?
— Чого мені на тебе горнути,— спокійно заперечив Оленчук.— А що пустий ти чоловік — це я тобі казав і кажу.
Племінник, криво всміхнувшись, кивнув мені на Оленчука з критичною і трохи навіть зневажливою зверхністю: "Оце він, мовляв, у нас такий... Всіх критикує".
— Чому ж це я, по-вашому, дядьку Іване, пустий? — неквапом діставши коробку "Казбеку" і постукуючи по ній пальцем, запитав племінник.— Чи не тому, що позикою вас обкладав та гайку іноді прикручував? Так на те ж ми й керувати поставлені.
Оленчук промовчав, тільки суха, густо поморщена шия його якось ніби ще дужче зморщилась і ввійшла в плечі.
— Керував... Ви спитайте, як він тут нами керував,— заговорив Оленчук після мовчанки.— В тридцятому — шмаркачем він ще тоді був — з залізною штричкою никав від хати до хати, і в моїй всі запічки переколу-пав, дошукуючись затаєного хліба. І це в Оленчука! Не так, скажеш?
Племінник пихнув димом цигарки.
— Було.
— День крізь день на всіх зборах тільки й трубить, бувало: "Завтра вранці — червоною валкою — вивеземо, громадяни..." А що вивозити? Горщик з квасолею у рідної тітки з-під печі вихопиэ і ото хоче його червоною валкою везти...
Племінник голосно, вимушено зареготав.
— Ну далі, далі, дядьку Йване... Кажіть ви, а потім я скажу.
Оленчук раптом круто обернувся до нього:
— Що ти про мене можеш сказати? Життя моє, все ось воно, як на долоні! А що шани в мені до тебе не було — так її й не буде!
— А я за вашою шаною не женусь...
— Ну звісно! Ти тільки шаною тих дорожиш, хто вище тебе сидить, а хто нижче... Що тобі Оленчук, що тобі інші, такі, як він?
— О, вже й накинулись. Ну чого ви? Що я вам, дядьку, такого лихого зробив?
Оленчук деякий час мовби прислухався до чогось далекого.
— Ти й сам, хлопче, не помічав, як часто глумивсь наді мною, в душу старому плював. Зі всієї країни до Оленчука школярі листи пишуть, полковники з Генерального штабу приїздять, а ти? Хіба не ти в тридцять третьому змусив мене жаливу їсти, а в тридцять сьомім ледве на той світ не загнав? Тільки про що спитаєш на зборах, уже тебе й на замітку: "Ну-ну, акуратніш запитуйте, дядьку!.." Акуратніш. Яку безладь не побачиш — мовчи. А хіба Ленін учив нас мовчати?
— Це все дядько на мене за те, що ми його свого часу від бригадирства відсторонили,— холодно осміхнувся колишній голова.— Чабаном до отари послали. Таж не пропали, дядьку?
— Отара не кара,— буркнув Оленчук.— Знаю тільки: навмисне в степ спровадили, щоб рідше на зборах бував.
— Чабан усім чабанам був,— насмішливо прискаливши око, вів далі племінник.— От тільки поточний момент дядько до ладу ніяк второпати не міг. Ти йому одне, а він усе тобі: "Ми з Фрунзе" та "Ми з Фрунзе...".
— А то хіба й не ми? — суворо запитав Оленчук.
— Ніхто не каже, дядьку, ви в нас вроді-ніби Суса-нін степовий, але ж відстань від вас і до командарма... Ні, нема, нема у вас розуміння дистанції між людьми. З великим полководцем, з пролетарським стратегом зовсім себе на рівній нозі почуваєте! ...Запанібрата...
Оленчук, видно, хотів чимось різким відповісти на це племінникові, але, глянувши на нього, зітхнув і похитав головою.
— Ех, ти... Дивлюсь оце на тебе, Миколо: і в школі ти вчивсь, і комсомол пройшов, а де твоя наука справжня, людська? Тучніше за всіх в долоні плескати — ото тільки й навчивсь.
— Долоні мої ви облиште,— вимовив племіцник сердито, ображено і покосився на мене так, ніби закликав у свідки.— А щодо труднощів усяких, то ми їх теж бачили.— Він підвівся насуплений.— І зараз все, що доручається, виконуєм і перевиконуєм.
Затоптавши цигарку, він, не прощаючись, рушив від нас в напрямі колгоспних городів, де, видно було, працювали жінки.
Віддалявся не озираючись. Темна постать його чітко виділялась на тлі Сиваша.
— Отак воно й складається,— дивлячись племінникові вслід, промовив Оленчук після паузи.— Один як добрий сівач по життю пройде, а інший мов тінь промайне: ніякої за ним признаки.
І вже погляд його був знов у далечі Сиваша, і думка теж, видно, витала там.
Того ж дня ми поїхали з Оленчуком на Перекоп.
Бура перекопська рівнина, лежить вона між морями, як величезний, вигорілий на сонці полігон. Пашить спекою земля, пропалена, порита норами, густо начинена смертоносним залізом осколків. Безлюдно, безвітряно, мертво. Чадний дух воєн ще й досі наче стоїть тут повсюди, не розвіяний, не вивітрений за роки.
Земля вічних побоїщ... Не раз могутні армії сходились тут у смертельних поєдинках, не раз історія ставила на Перекопі свої терези. Похмуро тягнеться через увесь перешийок Турецький вал, віє від нього диханням століть. Хто й коли насипав його серед цього рівного степу, чия титанічна каторжна праця безплідно залягла в ньому? Римський воїн у міднім шоломі, і розбійний турок, і дикий татарин з сагайдаком стояли в різні часи на цьому валу. Потім старий приречений світ обрав його своєю останньою барикадою.
Неподалік валу нас зустрічає давній друг Оленчука — рослий літній латиш на скрипучім протезі, охоронець перекопського обеліска. Учасник штурму Перекопу, він, вийшовши на пенсію, вирішив назавжди поселитися тут і вже багато років живе отак на відлюдді, ревниво охороняючи перекопський обеліск, найбільшу святиню свого життя.
Йдемо утрьох по тих місцях, де точились запеклі бої, лилася кров. Ледве помітні окопи, зарослі бур'яном вирви, перегоріла земля вперемішку з залізом осколків та патронних гільз. Скільки не йдеш, все валяються вони під ногами, стирчать іа землі, потемнілі від часу, з'їдені іржею, нелегко вже й розібрати — чиї? З якої війни?
Тиша — первісна, непорушна. Аж не віриться, що колись тут строчили кулемети, йшли лави за лавами атакуючі, лунало могутнє: "Дайош Крим!"
Полин, солончаки, жорства. Сухі будяки в червоних шапках.
Оленчук повагом бреде поміж бур'янами, оглядає перед собою бурий вигорілий степ.
— Повесні все тут цвітом береться... Дикі тюльпани червоним та білим цвітуть. Є така в нас прикмета чабанська: де падали білі — там розпускаються білі, а де полягли червоні — там зацвітають червоні.
Я уявляю собі цей степ весною, в квітуванні диких тюльпанів, коли, скільки зглянеш, на цім неосяжнім просторі горять і горять їхні налиті сонцем чашечки... Так, тільки цей степ, що бачив стільки воєн, міг породити цю сумовиту чабанську легенду.
— А звідти он, з флангу, ми були для них відкриті,— каже латиш, вказуючи на застиглі край степу води чорноморської затоки.— Звідти нас безперервно обстрілювали військові кораблі Антанти.
Йдемо все далі в степ. Гаряче повітря обпікає груди. Сонце в зеніті мовби плавиться, стікає на землю зливою вогнистого проміння.
Серед безгоміння й спеки раптом схопився вихор-смерч величезної сили і, закрутивши до неба пилюку, пішов десь на Армянськ.
— Ото й курку підхопить, а то й теля і, як у трубу, потягне вгору,— пояснює Оленчук.— Сатанинська сила.
Пройшов, пролетів вихор — і знову тиша. Потріскують під ногами кермек, солянка, барвінок. Обвіяна сухим духом степів земля перешийка все ширше розгортається перед нами.
— Всю оцю землю,— звертається до мене з поясненням латиш,— ми тепер панорамною звемо.
— Чому панорамною?
Латиш глянуз на Оленчука, мовби питаючи в друга дозволу розголосити якусь спільну важливу таємницю.
— Таку ми думку ось з Іваном Івановичем багато літ уже виношуєм...
