Перекоп - Гончар Олесь
Поб'ємо ми вас, що б там не було, а поб'ємо до цурки, якщо не здастесь! — сказав він з гордовитим радісним викликом і, перевівши погляд на вал, продовжував: — На що надієтесь? На укріплення оті? Неприступні, думаєте? Нема для нас неприступного!
— Чому? — мимовіль вихопилось у Дьяконова.
— Народ за нас. Сотня впаде, а піднімається тисяча! Дьяконов дивився на нього і почував, якою силою,
якою завзятою нездоланною вірою б'є від цього юнака. Майже босий, напівроздягнутий, грудьми стоїть один перед усіма військами "нового Вердена", і хоч беззбройний, а, видно, почуває себе дужчим за всіх отих, що на валу.
— Можна вбити мене, а ідею нашу, все, що отут,— він стукнув рукою там, де серце,— не вбити нікому!
Вечоріло вже, ще нижчим стало осіннє небо над Перекопом, коли парламентери під звуки сурм рушили кожен до своїх військ. Ішли й, приклавши сурми до вуст, на ходу сурмили сурмачі кожен у свій бік, і напруженим слухом прислухались до їхнього сурмління війська, намагаючись по тембру його розгадати, що воно значить. Може, й справді не поллється кров? Непотрібними стануть одразу ні колючі оці дроти, якими перевито все поле, ні закладені в землю фугаси, ні жерла гармат розставлених по валу батарей?
Усе далі один від одного парламентери, усе далі один від одного танучі в вечірній імлі сурмачі. Вже майже не видно їх у раннім осіннім смерканні, і звуки сурм ледве чути над великим перекопським ПОЛЄЗУЇ, де крізь вітер уже й не розбереш: чи сурмлять то ще, розходячись в різні боки сурмачі, трублячи кожен своєму війську свою сувору й тривожну правду, чи це сурмить та свище замість них пронизливий вітер, женучи поміж військами перекотиполе кудись у темні безодні Сиваша?
А коли звечоріло зовсім, зблиснули вогнем батареї з Турецького валу, і могутні прожектори, розтинаючи простір, сягнули з-під, хмар голубими мечами у глибінь принишклих, переповнених військами степів.
XXXIII
7 листопада, в третю річницю Жовтневої революції, у всіх присиваських запруджених військами селах і розкиданих у відкритім степу червоноармій-ських частинах відбувались летючі червоноармійські мітинги. Виступаючі одностайно давали клятву відзначити славну річницю новою перемогою, підняти червоний прапор над Кримом. Всюди у військах панувало піднесення.
І хоч бойові накази ще не були обнародувані, кожному бійцеві була ясна стратегія і напрямки наступних ударів: одні штурмуватимуть твердиню в лоб, інші брестимуть через Сиваш, в обхід,— третього шляху нема.
— Ми це Гниле море своїми тілами вистелимо, а Крим буде наш! — погрожуючи кулаком у напрямі Сиваша, запально вигукував на мітингу в Строганівці молодий боєць з перебинтованою рукою, котрий, як і багато інших поранених у ці дні, відмовився йти в лазарет.
Після мітингу до самого вечора в селі грали гармошки, лунали пісні, вирувало народне гуляння.
Оленчука з Фрунзе бачили в цей день над Сивашем. Спершу стояли біля узвозу — спуску до Сиваша, а потім під'їхала до них тачанка, сіли обидва в тачанку і поїхали понад Сивашем кудись у напрямі Владими-рівки.
Про що між ними могла бути мова, які були між ними таємниці, між простим таврійським чабаном і відомим усій країні полководцем червоних військ? Може, Оленчук ділився із своїм співрозмовником думками та згадками про своє життя, убоге радощами, багате горем, трудне й трудове життя простої людини. Може, навпаки, Фрунзе розповідав йому, Олен-чукові, про себе, про юність, що минала на барикадах та в царських тюрмах, про безсонні ночі в миколаївському каторжному централі, і заслання, і втечу потім через дрімучу тайгу...
Фрунзе був одним із тих нових народних полководців, що їх висунула революція і які, опинившись на найвищих постах, весь час пам'ятали, що передусім кожен із них комуніст, революціонер. Свою військову роботу Фрунзе не уявляв без найтіснішого контакту з трудовим населенням тих місць, де доводилось діяти його військам, у найскрутніший момент він шукав підтримки насамперед звідси, із рідного народного середовища. Так було на Східному, коли в критичну мить усе трудове населення тамтешніх губерній було піднято на захист Волги. Так було в Туркестані. Так і тут. Саме ця риса, властива не стільки полководцям, скільки революціонерам, і звела його в присиваськім селі з Оленчуком.
їдуть вони в тачанці понад осіннім Сивашем і, не думаючи про свою різницю у званнях та чинах, про умовну ту далеч, що нібито мусила відділяти селянина від полководця, почувають себе рівними, як людина з людиною, і серйозна, вдумлива тече між ними розмова.
Розповідав Оленчук, а Фрунзе більше слухав, лише зрідка перепитуючи то про те, то про інше з неквапливої Оленчукової сповіді.
— З дитинства ми, було, ростемо, як трава, мремо споловини, а коли підростаєм, цар охоче забриває нас у солдати, і ми стаємо вже тоді пластунами, гусарами, артилеристами, кавалергардами... Нам не жаліють "Георгіїв", нам не жаліють хвальби, але найдорожчого... волі-свободи... цього вибачайте. Бо для ярем наші шиї, кажуть, дуже підхожі... Так, було, засмикають, так затовчуть тебе, що навіть орють тобою, а ти тільки сопеш — ніби вже й не людина. А потім розігнешся, оглянешся — та ні, таки ж людина! А вийшли ми, строганівські, з козаків Січі Запорозької. Як роздавала землі Катерина, нам Гниле море оце віддала, і ми назвали його Сивашами, бо все воно сіллю сивіє, коли вітер із нього воду зжене. Ось тут і живем. Хату мою ви бачили — з лободи та з глини, ніби той чабанський курінь на самім березі Сиваша. Так і живем з роду в рід отут, на белебні над Гнилим морем. Вітром оплітаємось, небом укриваємось...
Як пісня, як дума тужлива, тече розповідь, а Фрунзе слухає, і вже не полководцем армій стає він тут у ці хвилини, а рядовим бійцем великої Ленінської партії, революціонером, що життя присвятив боротьбі за щастя народне. Тюрми, заслання, каторжні централи — все було задля цього. Пригадав останню свою зустріч з Іллічем у Кремлі. Зустрілись на сходах, Ілліч саме кудись поспішав. "Значить, їдете, молодий комфронту? Щасливо! Щасливо!" Міцно потиснув руку на прощання і, вже спускаючись по східцях, Ілліч ще раз обернувся, примруживсь: "Радьтесь з народом! Радьтесь частіше, прошу вас!.."
Це глибоко запало в душу, вкарбувалось у ній, як пам'ятка: "Радьтесь з народо м".
— А яким було наше життя, товаришу Фрунзе... Повезеш сіль, було, в Чаплинку або в Каховку, продаси, вип'єш добре — натовчеш комусь морду або тобі натовчуть... Оце і вся була наша радість. І чабанував по маєтках. І колодязі бив. І сіль збирав. З літа в літо ноги в ранах — бродиш, босий, в ропі по сологіих лиманах...
— Соляні промисли були тут?
— Головні промисли — це туди, далі, їх кримські мурзаки орендували. А ми в себе — більше ночами та потай, бо й за сіль стражники ганяли... Каторжний промисел. У спеку ропа, як у чані, кипить. Ноги тобі пороз'їдає, руки пороз'їдає, а ти все бродиш, лазиш ік) багнищах та лиманах, бо це твій хліб.
Ллється й ллється тужлива дума Оленчукова. і співзвучно їй озивається в душі Фрунзе все пережите в тюрмах, виношене на етапах, передумане на засланні. Ніколи не був у цих краях, не знав, як жили тут, збираючи сіль, оці люди — вигнанці на рідній землі, але, здається, й не знаючи їх, вже не раз він думав саме про них, про гірку їхню долю...
"Радьтесь, частіше радьтесь з народом".
Уже тут, на Південнім, одержав від Леніна телеграму: "Пам'ятайте, що треба, що б там не було, на плечах противника ввійти в Крим. Готуйтесь грунтовно, перевірте — чи вивчені всі переходи вбрід для взяття Криму..." Ленін, вождь світового пролетаріату, серед безлічі найважливіших справ непокоїть зараз там себе думками про те-, ЧИ вивчені броди через Сиваш... Одної червоноармійської рішучості,, готовності йти на трясовини та багнища Сиваша тут недостатньо. Тут треба поставити на службу революції всю силу народної мудрості, весь життєвий досвід таких ось, як він,— Фрунзе глянув на Оленчука.
— А у Владимирівці, в інших селах, як ви гадаєте, вдасться знайти нам провідників?
— За це не майте сумніву, Михаиле Васильовичу. Для Червоної Армії провідники всюди в нас знайдуться — від Чонгара й до Перекопу. Якби для білих довелося, то для тих у нас — нема. Торік, ще як тільки почали їм французи перші укріплення зводити на перешийках, цікавились їхні специ Сивашами теж. Перепитували селян: чи не замерзає, мовляв, узимку та чи є надійні броди, по яких можна було б військам пройти... Знизують плечима наші, чухають потилиці: хто зна...
— Таємницю не видали, значить? — посміхнувся Фрунзе.
— Для синів своїх, для свого, для народного війська таємницю люди берегли.
— Виходить, багато хто знає?
— Старі люди,розказують, що броди ці сиваські ще запорожці знали. Від них, мабуть, і нам у спадщину перейшло, 3 коліна в коліно передавалось, аж поки не дожило до сьогоднішнього дня, щоб синам нашим, щоб війську народному послужити... Так що в провідниках, Михаиле Васильовичу, недостачі не буде.
— Але провідником ми не кожного візьмемо. Тут нам потрібні люди особливо надійні,— і, близько нахилившись до Оленчука, Фрунзе запитав: — Знаєте, кого поведете?
Оленчук здвигнув плечем:
— Бійців, звісно...
— Не просто бійців. Довіряємо вам найдорожче, що в нас є: цвіт Червоної Армії. Найкращих поведёте, штурмову колону комуністів.
Оленчук помовчав.
— Що ж, товаришу Фрунзе, що вам дороге, те й нам дороге. Як і ви, ми теж твердо за Леніна стоїмо. Вперше, можна сказати, рідної влади зазнали і "щастя людських, прав", як ото в "Інтернаціоналі", співається.
Усе далі й далі в степ котиться понад Сивашем тачанка. Вода зійшла, і Гниле море оголилося
