Перекоп - Гончар Олесь

Перекоп

Роман

ДРЕДНОУТИ НА ВИДНОКРУЗІ

І

— Якого чорта ви прийшли до нас, греки?

Чи це справді сказав хтось, чи всім тільки подумалось про це разом у сідлах? Ні, це таки сказав, обернувшись у бік моря, отой насумрений, з худим смаглявим обличчям фронтовик. Хижакувато згорбившись, сидить на ще не вичахлім після бігу коні, рука нервово стискає замість нагайки гіллячку дикої колючої маслини, зламаної десь на скаку.

Невеликий загін озброєних ревкомівців тісно збився на забрьоханих конях довкола нього, свого ватажка. Довгі вранішні тіні від коней, від погорблених у сідлах постатей непорушно лежать на степових кураях. Вологий вітер остуджує зарослі суворі обличчя. Верхівці мовчки дивляться у бік свого рідного тополиного порту, щойно обстріляного й зайнятого грецьким десантом. Знову десант. Знову в порту чути чужу мову, хазяйнують чужі люди. Кого вже тільки не бачив їхній порт за ці роки! Бачив зуавів, бенгальців, сенегальців, здоровезних чорношкірих марокканців, бачив французьку морську піхоту й цибатих англійських офіцерів, що, як додому, збігали тут по трапах на берег. Тепер ще ось греки, ці нещасні віслюки Антанти... Чого їх принесло сюди? Що їм тут треба на Україні?

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Самого порту не видно звідси, даленіють лише високі тополі над ним. Хто і коли їх посадив? Ще не було порту, а вони вже росли тут, шуміли край степу, на глухій рибальській косі.

Порт молодий, один з наймолодших портів українського Півдня. Перед самою війною відкрили його для себе степові мільйонери, овечі королі та "репані лендлорди" — хуторяни, і за короткий час, за кілька передвоєнних літ, дорогу в цей порт уже взнали баришники всього світу. Експортери, ділки, хліботорговці все літо товклися тут. Великі й малі торговельні судна під прапорами різних держав охоче завертали сюди.

Високі тополі — то було перше, що бачили іноземні капітани, наближаючись з моря через Каркинітську затоку до Хорлів. Ще не видно було берега, ще не видно було портових амбарів та рибальських халуп, а тополі вже височіли гуртиком на обрії, стрункі та гінкі, єдині в неосяжнім просторі між небом і морем. Здавалось, що ростуть вони не на суші, не на материку, а вигоняться вгору просто з морської синяви.

В морські біноклі розглядали їх капітани всього світу. Звідки оця жива тополина готика в краю степового безмежжя, в краю сивополинових українських прерій? Рослинність повсюди тут цупка та колюча і здебільшого — низькоросла від постійної боротьби з вітрами. Тільки тополі гордо височать над усім.

Тополі, тополі... Є щось тужливе в їхніх задумливих силуетах, є щось беззахисно дівоче в їхній тополиній стрункості. Мов дівчата-заробітчанки, прийшли крізь гарячі степи десь із півночі і в задумі стали на віддаленій рибальській косі високим дозором рідного краю. Щовесни вбираються в зелень, а щоосені знов роздягають їх до білокор'я пронизливі норди та ости... Ніжні пісенні дерева, де беруть вони силу, оту пружну міць протистояти вічним вітрам та буранам? Літо й зиму бринять, тужливо гудуть на відкритому березі, до самих верховіть обстріляні солоними бризками штормів.

Небо —

та море —

та похилені вітром тополі...

Це було все, що бачили іноземні капітани, наближаючись до цих берегів.

Одначе не стільки вабила їх зір жива краса українських тополь, скільки вабило те, що відкривалось їхнім очам потім, уже при вході до порту. Ряди величезних амбарів та лабазів тіснилися понад берегом; гори степового золота — налитої сонцем пшениці, що її не вміщали сховища, розлягались просто неба, золотились між тополями по всій території порту. Три могутніх мости-естакади були перекинуті з берега далеко в море, на глибінь, щоб зручніше було вантажитись океанським суднам.

З року в рік безконечними валками рухались сюди зі степових економій рипучі чумацькі мажари, навантажені відбірним експортним зерном та тюками тонкорунної вовни. В зашкарублих постолах, в перетлілих до рубців сорочках брели біля волячих ярем батраки, похмуро правлячи до моря степові багатства. Океанські судна не встигали поглинати щедру данину Таврії... Навряд чи мали десь в Індії або на африканських берегах перші завойовники-колонізатори такі неймовірні зиски, як мали їхні потомки отут, на світлому таврійському березі.

Радісна лихоманка трясла експортні контори. Відкривались відділення банків, день і ніч гуркотіли на естакадах вози та обливались чорним каторжанським потом вантажники, спотикаючись по трапах з семипудовими ковшами та лантухами на плечах.

Попогнув там молодого свого хребта, попопиряв задушними літніми ночами кленові ковші по трапах і оцей худолиций, що, насупившись, сидить зараз на коні,— ватажок загону. Дмитро Килигей звати його. З-під кущуватих брів — недобрий поблиск сірих очей. Під смаглявістю обличчя проступає нервова блідизка. Торік, за гетьманату, сидів він у херсонській цитаделі, в камері смертників, і звідти виніс оцю блідизну, і відтоді не гасне в очах його оцей жагучий лихоманковий блиск.

Ще хлопцем прийшов він із степової Чаплинки на роботу в Хорли, так уже потім і не розлучався з гірким вантажницьким хлібом, тут і оженився на дочці портового вантажника. На фронті служив у кавалерії, добув лаври "георгія" за солдатську доблесть, а повернувшись з румунського фронту додому, першим взявся з товаришами наводити нові порядки, створювати ревком. Як собі, вірять йому товариші: з тих він, що голову дасть відрубати, аби лиш революція жила! Ходили в народі чутки, що це саме він, оцей Килигей, був причинцем смерті степової мільйонерки Софії Фальцфейн, одним своїм виглядом нібито відправив стару лиходійку на той світ, коли, обвішаний бомбами, заявився до неї в гості з товаришами фронтовиками саме в той час, як вона, зібравшись тікати за море, в оточенні приживалок, ждала з моря погоди в оцих ось Хорлах.

Мінялися влади. Круті повороти робило життя. Гетьман Павло Скоропадський не знайшов з Килигеєм спільної мови: мурована цитадель стала між ними. З камери смертників Килигея звільнили повсталі херсонські робітники. Після повернення з в'язниці був у Хорлах головою ревкому, і ось тепер довелося, кинувши і ревком, і жінку, і дітей, опинитися на становищі бездомного — з жменькою товаришів "у чистому полі.

Трапилося все зненацька: ледь зажеврівся світанок — посипалося скло з вікон рибальських халуп, один за одним загрякали в порту важкі снаряди; ще люди не отямились, як кілька темно-сірих сталевих акул уже мчали з моря на порт, перекликаючись тривожними гудками сирен.

Грецькі міноноски!

Чого вони прийшли сюди?

Що їм тут треба?

Налитий люттю погляд Килигея з-під кущуватих брів спрямований у бік порту. Щелепи міцно зімкнуті, перекошені мовби назавжди люттю чи болем. Не може він думати спокійно про тих, що зараз хазяйнують отам, у його рідному порту. Віслюки! Холопи капіталу! Зайди непрохані! Женуть їх у двері, а вони лізуть у вікно. Тільки виперли їх з Херсона, а вони вже ось вдерлись в Хорли. Налетіли, зняли пальбу, розвалили ударом снаряда ревком.

Куди ж тепер?

Випроставшись у сідлі, Килигей, озирнувся навкруги. В степу — березнева відлига. Рівнина й рівнина, як безкраїй артилерійський полігон. Торішні кураї, протряхаючи на вітрі та сонці, поволі бурішають, стають схожими на клубки окопного колючого дроту. Ось вітром зірвало з кореня один із таких клубків, і вже став він перекотиполем, покотився, підстрибуючи, степом все далі й далі.

Товариші ждуть команди.

Килигей, змахнувши колючим оцупком маслини, круто повернув коня на північ, на Чаплинський тракт. — За мною!

Змішана з снігом багнюка, розлітаючись, застріляла з-під копит.

Дедалі меншими стають верхівці в степу. Тільки небо над ними — розпросторене, підняте провесінню — залишається по-степовому величезним.

II

На околиці Чаплинки — озброєна вилами дядьківська застава. Шлях при в'їзді в село захаращують підняті барикадою борони, грізно шкіряться перекинутим вгору залізним зуб'ям — не проскочить ніяка кіннота. Селяни в кудлатих чабанських шапках товпляться край дороги, вкривають брезентом дерев'яного воза з піднятим, наведеним кудись у бік моря дишлом,

— Ну що, Дмитре, схоже здалеку на шестидюймовку? Злякається хранцуз?

Килигей з Недобрим усміхом оглядає дядьківську "шестидюймовку".

— Не так їх треба лякати.

Серед дозорних застави — його, Килигеїв, батько. Сухий, легкий, мов джигіт, незважаючи на свої сімдесят років. Зір — як в орла: сам втягує нитку у вушко. Поздоровкавшись із сином, спиняється поглядом на змилених, тремтячих конях:

— Чого це гнали так?

— Прикрутило, тату,— синове обличчя потемніло.— Гості в Хорлах! Непрохані гості...

— Котрі ж саме?

— Греки..,

Старого наче жаливою хто стьобнув:

— А нащо ж пустили?

Син мовчки витримав колючий, докірливий батьків погляд. Старий солдат, батько й досі — ще з японської — зберіг унтерську бравість: весь — як пружина. Після смерті старої живе при меншому синові Антонові, що недавно привіз невісткою батькові в хату якусь севастопольську кралю, ледве чи не адміральську дочку. Старий визнав її, проте сорочки сам собі пере, не дозволяючи невістці ходити за собою.

— А у вас що це тут? — звертається до селян Килигеїв друг, бородатий матрос Артюшенко.— Боронами обіклались, вози витягли на позицію...

— Вони на нас жерлами дредноутів, а ми на них хоч оцим,— киває не підняте дишло старший застави — велетень фронтовик у обстрьопаній шинелі з обпаленими полами.

— Порішили, що хоч пропадем, а вовків у кошару не пустимо! — каже Явтух Судар, корчомакуватий, зарослий, як ведмідь.— Кадети налітали оце з Перекопу, хотіли людей набрати, та дулю взяли.

— В шию витурили ми їхню комісію з села,— втручаються в розмову інші.— Вже, думаєм, як іти на їхню мобілізацію, то краще самим себе мобілізувати.

— Тепер вся наша Чаплинка,— пояснює старий Килигей синові,— вважай, що мобілізована...

— Проти кого?

— Проти біляків, і проти француза, і проти грека...

— Тоді нам з вами по дорозі.

Дядьки розтягують борони вбік, звільняють дорогу перед кіньми.

— Карателів ждемо,— кивнувши у бік Перекопу, пояснює Дмитрові батько.— Гарби петель з манільських канатів нібито вже приготовано на нас там, щоб вішати всіх підряд.

— Ну, та й ми не дрімаємо,— зауважив Явтух Судар,— розіслали гінців по селах, б'ємо на сполох.