Перекоп - Гончар Олесь

Правда революції на твоєму боці — це вона їх здолала, вона змусила їх іти штурмувати цей гиблий, ненависний їм Сиваш!"

Від Перекопу докочуються гарматні гули, все частіше змигують на Турецькім валу вогні батарей, гарячково нишпорять по степу та вгорі по звированих хмарах прожектори, наче вишукують і там бійців..* Значить, знову пішли на штурм. По всьому степу перекоп-ськім ідуть зараз хвиля за хвилею, тисячами живих тіл кидаються на колючі дроти...

— Товаришу комфронту! — покликали його.— Важливе донесення.

Фрунзе повернувся до штабу.

— Полки 51-ї і Ударна вогнева бригада,— доповідали йому звідти, з Перекопу,— під ураганним вогнем противника, несучи величезні втрати, прорвали всі 17 рядів дротяних загорож і навіть вилетіли в кількох місцях на вал. Проте закріпитись не встигли. Суцільним кулеметним вогнем, шаленою контратакою свіжих офіцерських частин були знову відкинуті назад. Залягли перед валом. 152-а бригада загинула майже вся. Більшість командирів та політпрацівників, що, ставши в цеп, вели атакуючих, полягли смертю героїв.

Фрунзе потемнів як ніч. Ціла бригада полягла, яких людей втрачає, а скільки ще їх поляже до ранку?' Кращими своїми синами жертвує в цю ніч партія, аби лиш не допустити ще однієї воєнної зими. Але що ж робити?

Важко зітхнувши, передав:

— Іти на третій штурм!

Непроглядна темрява степів перекопсь-ких, де під кожною кураїною жде поклику до атаки боєць, утретє розтинається суворим:

— На штурм!

Підіймаються, розгортаються в хвилю, йдуть.

Подавшись проти вітру вперед, напружуючи зір, вглядається Яресько в зловісну темряву перед собою. Що там у ній? Неприступна твердиня, кажуть? Безліч кулеметів на валу? Гармати з дредноутів? Що ж, він піде й на це. На гармати, на кулемети, на колючі дроти, якими там перевите все поле.

Постає в уяві згорьована мати, що з далеких Криничок ніби дивиться зараз на нього, як він піднявсь оце і йде, може, в свою останню атаку. Наче щось хоче сказати йому скорботний материн погляд. "Що ви кажете, мамо?"

Ідуть швидко, але команда — ще прискорити крок,

— Швидше! Швидше! — лунає в темряві голос комісара Безбородова.

Кожен розуміє, чому — швидше. Сиваш заливає водою! Товаришів їхніх відрізає на Литовському!

Ліворуч і праворуч свистять на вітрі багнети. Не видно в темряві Яреськові, скільки їх іде, але почуває, що їх іде безліч, що весь степ переповнений ними, тими, що йдуть штурмувати. Нема вже для них ні холоду, ні голоду, є тільки одне бажання негайного шаленого натиску: "Дайош вал!"

Почуття гордості проймає Яреська за ці невідпорні лави людські, наче він сам їх зібрав, сам підняв і сам веде штурмувати ненависну твердиню горя, глуму й знущань. З кожним кроком уперед росте своєю, силою, почуває, що навіть коли куля його прониже і рін упаде, то мертвий підніметься і мертвий ітиме вперед. Адже це йде він війною на саму неправду людську. На батрацтво своє гірке. На каховські невольничі ярмарки й на чорні бурі, що вдень заступають сонце!

Враз попереду все освітилося — від землі й до неба. Десятки прожекторів з валу вдарили промінням, засліплюючи наступаючі війська і зодночас освітлюючи їм дорогу. Довжелезні язики полум'я вирвались з батарей на валу. Важкі снаряди з гуркотом рвуть мерзлу землю. Купа вогню зметнулась перед самим Яреськом, осліпила нестерпним блиском, і вже з лютою силою відкинуло його кудись назадг уже його нема. Вбитий чи живий? Поранений чи контужений? Ще в голові дзведить, і все тіло немов не своє, а він уже, схопившись, підібравши свою чи чужу чиюсь гвинтівку, знову наздоганяє хвилю атакуючих, займає місце між товаришами в ряду.

— Дайош вал!

Весь освітлений, як удень, степ клекоче лавами наступаючих. Хвиля за хвилею йдуть за броньовиками, зблискують багнетами, скільки видно, скільки засягає в степову просторінь світло прожекторів. Передні хвилі вже досягли валу, вже десь там чути їхні несамовиті крики: "Дайош!" — і видно, як згори ллється на них струменями вогонь. Зненацька і з землі, наче із самих клекочучих надр її, виривається полум'я, каміння,— то перші атакуючі натрапили на закладені в землю перед валом фугаси... Туди, туди! Бачить Яресько, як, скидаючи на бігу шинель, кидається вперед комісар Безбородов, біжать бійці, зриває з себе шинель і Яресько, й легко стає йому, ніби вітром несе його вперед. Добігши до плетива колючих дротів, кидає на них шинель, і по ній перескакує далі, і знову натикається на дроти. Навкруги суцільне ревище, стогін, передсмертні крики і невщухаючі заклики: "Вперед!" Плутаючись у дротах, бійці рвуть їх багнетами, рубають лопатами, рвуть руками, зубами. У Яреська вже руки заюшені кров'ю, колючим дротом порізав їх до кісток, усе тіло, здається, порване на Ньому, пече, горить, але, прориваючись крізь дроти, по купах трупів, він разом з живими рветься все далі й далі.

Ось він уже на дні рову де з кожною хвилиною більше й більше набирається атакуючих. Звідси, з дна рову, стрімка стіна валу жахає своєю високістю, здається, йде вона, обледеніла, стрімка, угору до самих хмар.

Ще не встигли передихнути, як знову:

— Вперед, товариші!

Безбородов чи це хтось інший уже командує штурмовою хвилею, яку' привів сюди він? Кидаються дертись по крутизні на вал. Порізаними, липкими від крові руками Яресько хапається в темряві за мерзлу обледенілу землю, за якесь виступаюче каміння. Зривається, скочується назад, щоб одразу ж з іще більшою люттю кинутись на обледенілу стіну, здираючись по ній вище і вище. Вся стіна обліплена людом. То тут, то там спалахне короткий бій — атакуючі багнетами вибивають із гнізд валу противника. Поранені з передсмертним криком звалюються назад на дно рову, звідки назустріч їм піднімаються інші,— бійці різних рот, різних полків, всі перемішалися тут між собою. Хтось подає думку спробувати пробратись по дну рову праворуч. Десь же там вал цей кінчається і починається море, може, по морю вдасться вал обійти? Нашвидку підбирається група охочих і вже вирушає по дну рову туди, де мусить кінчатися вал і де він незабаром справді кінчається, але за ним починається інше — колючі дротяні загорожі, що тягнуться кудись далеко в темряву, в море. Бредуть. Море стає бійцям по пояс, а колючі дроти не кінчаються, вже крижана вода по груди, а в ній усе ще тягнуться в море колючі дроти. Не спиняючись, бредуть бійці, десь таки ж буде край цим укріпленням, треба їх обійти, щоб з моря, з тилу, кинутись на тих, що ведуть зараз вогонь з валу, стоячи біля численних його бійниць.

Усе вище забирається Яресько з атакуючими на вал. Чи буде коли-небудь край оцій обледенілій височизні? Де її вершина? Здається, до самих хмар сягає вона, але він вибереться й туди!

Ще з глибини степу йдуть і йдуть освітлені прожекторами хвилі атакуючих, ще все поле перед валом горить вогнем, кричить криками зависаючих на дротах, а десь згори, ніби з темряви самого неба, уже лунає, передаючись по фронту:

— Рота чотириста п'ятдесят п'ятого на валу!

— Рота чотириста п'ятдесят шостого на валу!

— Ударники на валу!

І так через увесь перешийок, крізь гуркіт битви аж до штабної мазанки командарма, що всю ніч світиться віконцями з розвітреної темряви над Сивашем.

Штабні працівники стоять довкола Фрунзе, доки він напружено слухає донесення звідти.

— Так... так... так,— промовляє він, вислухуючи 51-у, і втомлене обличчя його дедалі світлішає. Ось уже трубка падає йому з рук, він аж похитнувся, ніби падаючи з стільця, але за мить рвучко піднявся, помолоділий.

— Товариші, поздоровляю вас, голос його зривався від хвилювання,— передаси всім... полкам иа Литовський півострів... селянам на броди... товаришу Леніну передати: ворота Криму розчахнуто. Плани Антанти бито. На Перекопськім валу піднято червоний прапор!

XIII

Звістка про падіння Перекопу приголомшила весь світ. Неприступний білий Верден, який, сподівались, зможе триматись роками, упав протягом трьох діб.

Події після цього розвиватимуться з навальною швидкістю. В наступні дні 30-а Іркутська прорве чон-гарські укріплення, ворога буде збито з юшунських позицій, і в прорив ринуться героїчні полки Першої Кінної та інших з'єднань червоної кінноти, які поженуть здеморалізовані білі війська шляхами Криму до південних портів.

Чорна паніка охопить відступаючих, вони побіжать у безтямі, хаотично, втративши волю до опору, кидаючи зброю, зриваючи з себе погони. Буде віддано наказ топити в морі все — техніку, артилерію, обози, коней, і полетять з кримських урвищ у Чорне море нікому не потрібні тепер автомобілі, величезні обози разом з кіньми, грізна антантівська артилерія. Козаки в портах пристрілюватимуть своїх коней.

Так, зрештою, настане той день, коли капітан Дьяко-нов, опинившись на борту одного з численних, переповнених розгромленими військами кораблів, бачитиме, як уже похапцем прибирають трапи, ці останні містки, що єднали його з берегом рідної землі.

Повалений, агонізуючий Крим, краще б не бачити його! Розгублено офіцерський гонор по кримських дорогах, скинуто в море грізну артилерію, з розчавленими душами підбирають вас на борт похмурі кораблі. Бродять по всьому узбережжю змучені, багато днів не розсідлувані коні, тоскно іржать до тих, що, кинувши їх, знайшли собі останнє пристановище на суднах. Численні судна, незабаром вони відчалять і підуть холодним осіннім морем невідомо куди. Далеко не всіх могли вмістити кораблі. Сірі стовпища озлоблених, зневірених лицарів білої ідеї вирують по берегу, у збуреному відчаї посилають своєму вождеві прокляття. Дьяконов чує всі ці прокльони, адресовані тому, хто був його кумиром, і вже й сам не знаходить у своєму спустошеному серці нічого, крім тупоговідчаю, зневіри у всьому й прокляття. Крах. Потерпіли крах усі його пориви, його відданість, його беззавітне служіння тому, кому так вірив і хто його так жорстоко ошукав. Чи міг думати, що все так трагічно скінчиться, коли в бурхливому натовпі офіцерства, підхоплений хвилею білої істерії, зустрічав ось на цій же пристані нового, щойно прибулого з Туреччини обранця! Ось він, думалось, той, хто воскресить у військах білу ідею, очистить її від тої ганьби, від злочинів, якими вона заплямувала себе в руках Антона Денікіна. І що ж? Ким він виявився, цей їхній новий диктатор? Рубаючи голови денікін-ській камарильї, не помічав, як з-під ніг у нього ще буйніше росте уже своя, врангелівська, камарилья, цей смертоносний мікроб найманих приречених армій.