Перекоп - Гончар Олесь

Кричали за святую Русь, а виявились просто ландскнехтами, знеславленим військом, що з чужою зброєю в руках, з чужими радниками при штабах складали свої голови в боях за чуже... Скільки таких, як він, лежить зараз там на Перекопі, на Юшуні, де збиралися зимувати. Стримували до останнього, але яка сила могла стримати оті розвировані людські лави, що при світлі прожекторів неслися зі степу без числа, без ліку, в фанатичному своєму екстазі, мовби й справді охоплені отим містичним революційним ентузіазмом, що про нього зараз трубить Європа...

Один за одним відчалюють кораблі, виходять у відкрите море. Поступово віддаляються, тануть у холодній осінній імлі рідні, так безславно кинуті береги. Ніколи вже тобі не бачити їх. Для чого ж були роки, наповнені солдатчиною, окопами, кров'ю, за що згоряв ти серед спеки степових атак і гинув у ночах запеклих самовідданих штурмів? Щоб пилом розвіятись усім твоїм ілюзіям, щоб отак у безвість відповзали морем каравани твоїх приречених безпритульних кораблів? Що ж тепер? Цей холодний вітер осінній, куди він пожене твої кораблі, які гавані приймуть їх? Пустельні острови Егейського моря? Бельгійські шахти? Чи знов з гвинтівкою в іноземні легіони усмиряти непокірні племена десь серед африканських пустинь?

Чути, як хтось істерично ридає в гурті офіцерів. На нього не зважають. Усі проводжають очима рідні береги.

Прощай, прощай усе. З трюму передають, що застрелився якийсь юнкер, застрелився прапорщик з кубанців... Що ж, може, це вихід?

Присмерк спускається над морем. Зникли, розтанули береги. Не відходячи від борту, Дьяконов намацує в кишені револьвер. Рука сама підносить його до скроні...

Лунає ще один постріл.

ХШІ

Яресько з наступаючими військами дійшов лише до Сімферополя. Там довелося затриматись, роззброюючи махновців, а потім життя його й зовсім зробило крутий розворот: в числі кращих бійців-перекоп-ців Яреська було відібрано в Харків, у школу Червоних старшин.

Рано-вранці їде з хлопцями,, майбутніми курсантами, дорогою на Перекоп. На узбіччях дороги покинуті гармати, зарядні ящики з перерубаними посторонками, розбиті артилерією бронемашини... По полях вкриваються інеєм задубілі закривавлені трупи. На погонах у багатьох ще можна розібрати то "М", то "Д": марковці, дроздовці... В декого з рядових погони попришивані до шинелей дротом, щоб не зривали в паніці, коли червоні натиснуть...

Шляхом Перекопським без кінця рухаються червоні війська — ті сюди, ті туди. Кавалерія, обози, піші. В усіх, як і в Яреська, піднесений, радісний настрій. Зламано останню барикаду білого світу. Те, за що так довго билися, нарешті настало. Мир! Завойовано змогу мирно жити, не буде ще однієї воєнної зими. Як отоді на початку боїв, коли все небо співало жайворонками, і вони, таврійські повстанці, гуляли з Килигеєм по степах, викурюючи інтервентів, і була, здавалось, на світі тільки воля та весна,— так гарно було Яреськові на душі зараз. Наталка вже в Чаплинці, жде його. Він їде вчитися на командира. Тільки влаштується — і її в Харків забере. Яке просторе, велике життя відкривається попереду! Там, чуєш, пущено ще одну домну, там задимів трубами ще один завод... Незабаром ось і по селах щасливі матері зустрічатимуть бійців-пере-копців, що героями повернуться додому. Заживе народ! Терпко-радісне відчуття ранку життєвого, його безконечності обіймає, бадьорить Яреська.

На Перекопі, там, де дорога прорізує вал, червоно-армійська застава перевіряє проїжджих.

З підозрою вчепилися й до Яреська та його товаришів, під якими ледве плутають ноги ще забагнені сиваським болотом махновські коненята. Біля сідел у хлопців приторочені величезні папуші жовтого кримського тютюну — це, видно, найбільше насторожило бійців застави.

— Хто такі?

— А ви не бачите, хто? — Яресько торкнувсь рукою шолома з червоною зорею.

— А папуші?

— А що папуші? Далека дорога, то й запаслися. В Харків відбуваємо, в школу Червоних старшин.

Десь згори зненацька пролунав вимогливий голос:

— Хто старший?

Яресько задер голову і очам своїм не повірив: у довгій кавалерійській шинелі з малиновими петлицями на всі груди стояв на валу Дмитро Килигей. Ще більше почорнів, засмаг на вітрах, брови розкошлатились...

— Дмитре Ивановичу, не впізнали?

— О! — Кущуваті брови Килигея здригнулися в подиві.— Ану, мотай сюди!

Передавши коня товаришеві, Яресько за хвилину вже був на валу. Наче батько на сина, дивився Килигей на свого колишнього повстанця. Змінився, змужнів, лише по оцій усмішці, відкритій, сердечній, і впізнав.

— Яким побитом?

— Відібрали вчитися на краскома,— схвильований зустріччю, не міг приховати своєї радості Яресько.— А ви?

— А мене тут комендантом Перекопу поставили, махновців виловлювати.

— Ми з ними в Сімферополі теж клопоту набрались. Склади грабувати почали...

— Отож "борці за мрію". Безчинствують, мародерствують. У Саках комбрига Латиської зарізали. Ну, ми з ними ще поквитаємось...

Вони повільно йшли по вершині валу. З дзвоном розповзались під ногами кучугури вистріляних задимлених гільз. Пащі розвернутих бліндажів шкірились бетоном, оголеним металевим пруттям. Всюди в безладді валялись уламки зброї, порожні пляшки, консервні банки та трупи зарослих, покритих інеєм офіцерів у закривавлених англійських шинелях. Неподалік селяни присиваських сіл вже розбирали укріплення валу на паливо та на будівлі: такий мали дозвіл від командування.

— На совість потрудились інженери Антанти,— промовив Килигей, з силою відгинаючи вбік оголений сталевий прут, що заважав їм пройти.— Все своє вміння застосували, все в них було пристріляно та розміряно, в одному тільки промахнулись...

— В чому?

— Не врахували, на що здатен народ, коли він за права свої піднявсь.

Наблизившись до північного краю валу, Килигей кивнув кудись униз:

— Ба, які он індики!

Яресько теж глянув туди. Там на самому дні рову поміж купами колючого дроту під охороною черво-ноармійських багнетів юрмились затримані махновці. У червоних башликах, у чорних кавказьких бурках, вони й справді були схожі на індиків.

— Коли ви їх стільки?

— Та оце вранці вже. З годину тому.

Яреськові стало раптом якось не по собі. Відчув, що чийсь недобрий погляд обмацує його. Що таке? З дна рову, з гурту махновців на нього пильно, похмуро дивився Дерзкий.

— І цей тут?

— Та отож і його по-свійськи заарканив... Порозди-мало всіх від барахла, що вже й не підлетять. Через барахло не встигли й за своїм вожаком випорснути.

— А були такі, що й випорснули?

— Переді мною, кажуть, прослизнуло їх тут через перешийок чимало. Пристроїлись уночі до наших обозів і — доганяй їх тепер.

Ніби відчувши, що про них іде мова, махновці поглипували на них знизу неприязно, звіркувато, немов із клітки. Курили. Декотрі зрідка пересміювались невесело між собою, видно, перекидаючись похмурими жартами. І знов опускали голови в задумі. Про що думали вони зараз, збившись під Килигеєвим конвоєм на дні колючого перекопського рову? Про те, мабуть,, що не доведеться вже їм гуляти по степах у невловимих тачанках, як отим, що встигли проскочити через перешийок знов на Україну, до свого гуляйпільського батька.

В одну з найглухіших осінніх ночей, вислизнувши з Гуляйполя крізь кільце червоних військ під викраденим чужим паролем, піде він у свій останній розбійницький рейд. Рік ще кружлятиме він по різних губерніях, поки в серпні наступного року не проб'ється з жменькою своїх найзапекліших до румунського кордону, щоб схилити буйні свої чуби на милість румунського короля. На цьому не кінчиться їхня путь. Бачитиме ще їх Сахара, оці чорні махновські тачанки, на межі африканських пустель гасатимуть вони, вкриваючи себе ганьбою служби по іноземних легіонах, під чужим небом б'ючись... За кого? За що?

— А це, Яреську, запам'ятай...

Уже вони обидва — Килигей і Яресько — були поглядами там, де перед ними стелилася вдалеч безкрая перекопська рівнина. Вперше спокійним було таврійське небо, яке ще кілька днів тому свистіло снарядами, кулями та шрапнеллю. Спокійно, непорушно лежать по степу полеглі герої. Купами висять на дротах. Десь там і комісар Безбородов, і Левко Цимбал, і тисячі інших... Як поривались вперед, так і висять у вічнім пориві, замерзлі, задубілі на колючих дротах. Кінця не видно розкиданим по полю сірим шинелям. Скільки їх тут? Мабуть, за всі три революції російські не проливалося крові стільки, скільки пролилося її за три доби тут, під Перекопом. Свідомо, майже на вірну смерть ішли вперед штурмовики-комуністи — різальники дроту, гранатометники, які мусили прокласти дорогу іншим. Не злічити, скільки їх тут полягло. Ті, що підіймались їм на зміну, бачили їхню смерть, але це їх не страшило. Не тому не страшило, що не дорогим було їм життя, а тому, що бажання перемогти було в них сильнішим за смерть. Ішли на багна Сиваша, брели в темряві у солоних крижаних лиманах, безконечними штурмовими лавами рвалися вперед по твердій, шматованій снарядами землі перешийка. Ніхто їх не гнав, ніхто не заставляв — самі шукали атаки, щоб згорати у ній, шукали дроту, щоб перегризати його, ступали на фугаси, щоб злітати на них у повітря, беручи штурмом обледенілий, неприступний вал! Був вій для них мовби останньою перепоною на шляху до чогось незвіданого, неймовірно прекрасного. "За щастя народне..."

Безкрає перекопське бойовище під небом осіннім з безліччю полеглих товаришів, назавжди закам'янілих у штурмі,— все це, зараз побачене з валу, крізь ціле життя пронесе Яресько в своєму серці.

ПАНОРАМНА ЗЕМЛЯ

(ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ)

Велике тут небо над людиною. І чи не воно своїм вічним простором схиляє людину на роздуми, чи не тому якась сувора мудра задума все життя стоїть в очах степових чабанів?

Саме вона, оця задума, вразила мене в погляді Оленчука, коли, готуючись до роботи над книгою про Перекоп, я поїхав у Строганівку і там уперше зустрівся з ним.

Був літній погожий ранок. Ми сиділи з Оленчуком на березі Сиваша, поблизу того самого місця, звідки він в далеку осінню ніч 1920 року вирушив у свою історичну путь, ведучи через Сиваш штурмову колону комунарів.

— Отут шикувалась вночі колона... Туди он спускались... А далі — то все була темрява, баговиння, морок...

Яскравий день сліпить очі. Сухо на Сиваші.