Перекоп - Гончар Олесь

Якби не віхи, розставлені штурмовою колоною, то й самого, мабуть, уже проковтнули б чаклаки. В селі багато поранених, переправлених з того боку. Несуть і несуть їх на носилках через Сиваш. Мимовіль приглядається до них оленчук: чи не сина несуть? Знає, що пішов на Чон-гар, а виглядає звідси. Нема серед поранених і їих, що переводив: ні комісара Бронникова, ні путіловця, ні інших з комуністичних колон. Кажуть, що більшість із них полягла на дротах, а які поранені, то не хочуть повертатися в тил, зостаються на Литовському до останнього.

Небезпечним, згубним став зараз Сиваш, коли броди позникали під водою. Скільки йдеш,— тільки й чуєш у темряві тривожні крики людей, що, позастрявавши з гарматами та патронними повозками, силкуються біля них, витягують з трясовин коней. А там, ще глибше десь у темряві, теж мучаться люди. "Тону, братці! Рятуйте!"—скрикне якийсь і вже провалився, пішов у багнисту прірву, уже його нема. По силі вітру, що дедалі розгулюється, по тому, як напористо прибуває вода, бачив Оленчук, що це не край, що загроза не тільки не минула, а навпаки, з кожною годиною збільшуватиметься. Вже вибродячи з Сиваша, поділився своєю тривогою з телефоністами, сказав, щоб негайно доповіли в штаб, що справа кепська, мерщій треба рятувати броди. І ось тривога...

Тривога застала Оленчука босим, біля печі. Забовтаний, виморений далекою ходьбою, він саме просушувався біля вогню, коли в селі зчинилась оця, піднята ревкомом завірюха: всі на броди!

Маючи на руках довідку від командувача, до того ж тільки-но повернувшись з Литовського, Оленчук міг би залишитися вдома. Поранені бійці, що покотом лежали на соломі через усю хату і для яких дружина гріла і гріла воду в казанах, так і вважали, що господар не промине скористатися своїми провідницькими пільгами, але, на їхній подив, Оленчук, зачувши тривогу, теж став одразу збиратися.

— Куди, хазяїне?

— А туди,— він намотував на ноги ще вогкі онучі.— Чуєте: море прудити.

— Ви ж щойно повернулись... Обсушіться хоч, перегрійтеся в хаті.

— Ой, не кажіть, товаришу,— втрутилася Харити-на.— Ви ще його не знаєте. Хіба в таку ніч він всидить у хаті? Інший би отам щуром принишкнув, а цей...

— Годі, стара,— підвівся Іван.— Чия стежка, той мусить її й рятувати.

І вже рятує. Дубіючи в крижаній воді, забиває обухом кілля, розпоряджається, старшинує серед строганівців.

— Дядьку Іване, чи це не те дерево, що ви готували на крокви?

— Те саме. Давай, клади його сюди.

І кленове брусся, яке роками беріг для нової хати, лягає вподовж гаті на дно Сиваша.

Всі узбережні села вийшли цієї ночі гатити Сиваш. Розтягнувшись далеко в темряву, працюють пліч-о-пліч селяни й армійські сапери, риють вподовж бродів канави, нагортають дамбу з багнюки, втрамбовуючи її соломою, комишем, камінням... Робота ще в самому розпалі, а по незакінченій гаті, по настелених через Гниле море селянських хвіртках та дверях уже починає йти кавалерія в нічну розвітрену темряву, де живими віхами стоять через увесь Сиваш мовчазні зв'язківці, тримаючи провід в закоцюблих руках.

ХХХІХ

Зі степу насувається низом якась чорна туча. Ні, то не туча — рухається маса кінноти. Ось уже чути брязкіт уздечок, дзенькіт шабель. Темніші за ніч лопотять прапори. Стугонить від кінського тупоту степ. Розлютований вітер нещадно тіпає буйні, роками не миті махновські чуби.

Махновці теж ідуть на Сиваш*.

*У вересні, коли врангелівцями були зайняті Олександрівськ, Синельникове та Гуляйполе, махновці, що розташувались у цей час в районі Старобільська, вирішили запропонувати Українському Радянському урядові свої послуги по боротьбі з Врангелем. Із Старобільське в Харків урядові була надіслана телеграма про бажання махновської армії припинити воєнні дії і укласти з Радянською владою угоду. Пропозиція була прийнята. Махновці в оперативному відношенні підпорядковувались червоному командуванню. Сім'ї махновців у пільгах прирівнювались до родин червоно-армійців. Згідно з угодою, махновська кіннота мусила взяти участь у штурмі Сиваша.

Хто з них забажав цього походу? Кого з них обрадував той лютий отаманський свист, умовний знак тривоги, що підняв їх з теплих хат і вивів ось, як на добровільну розправу, в нічне стугонливе поле? Ні батько Махно, що стрибає зараз на милицях у своїй гуляй-пільській столиці, ні Каретник, який їх зараз веде, ні самі хлопці — ніхто з них не хотів цього походу. Не хотіли — і все ж ідуть. Щось є на світі таке, опиратися чому понад їх сили. Як оту людину, що потрапила на саму бистрінь і — хоч як борсається — не в силі її перебороти, так і їх підхопило якимись могутніми вирами, якоюсь нездоланною течією і тягне-тягне кудись, тягне навіть туди, куди й не хотіли б! Чи не вперше, пригасивши в собі дух розхристаної вольниці, яка, крім своїх бажань, не рахувалась ні з чим, йдуть воювати за те, що їм не любе, йдуть штурмувати холодний осінній Сиваш, це безкрає Гниле море, де, може, й коней своїх потоплять і самі з головами підуть у трясовину...

Стужа осіння б'є їм в обличчя. Ніч розстилається перед ними, ніч, якій, здається, не буде кінця.

— Ей, Каретник, куди ми йдемо? Може, вернутись, поки не пізно?

— Вернутись? А куди?

"Куди-и-и?.." — розносить вітер над степом, над темною масою кінноти.

Через якийсь час уже в іншому місці чути перегук:

— Сотник Дерзкий, це твої, здається, краї?

— А що?

— Чортам та відьмам тут тільки жити... Вітрюга який...

— Ох, вітрюга!..

А сотнику Дерзкому, що їде, напнувши на себе волохату кавказьку бурку, і час від часу вдивляється в темряву, цей край постає в іншому образі — у сонці сліпучім, у весняному цвітінні, у сміливім та радіснім, як сама молодість, рейді на Хорли... Які то були дні! Як трясло степове повстанство "ішаків Антанти" за їхні продажні душі, в якому захваті ішли тоді — голіруч! — на дредноути, не підпускаючи їх до тополиного порту, до світлих таврійських берегів... Чому жаль йому зараз усього того, чому смуток і туга весь час млояться у грудях тупим нерозгаданим болем? Тисячу разів ризикував головою, а що здобув, крім однієї наповненої вітром бурки? Може, надаремне відсахнувся тоді брата при відступі з бронепоїздами на північ, може, брат вірнішу дорогу обрав? Як далеко розійшлися відтоді їхні дороги, а зараз ось ніби зближаються знов, на багнистому сходяться Сиваші: перечув уже, що брат Дмитро в складі 1-ї Кінної знову з'явився в рідних степах... Що сказав би батько, старий

Килигей, якби раптом побачив їх оце перед собою обох! Де був ти, а де ти? Доки шабля одного десь аж під Варшавою зблискувала, ти в Гуляйполі тим часом самогон дудлив та з п'яними повіями на тачанках катавсь!

Куди ж тепер? Вину спокутувати йдеш? Після гуляй-пільських гульбищ на вічну, може, купіль в невилазне багно Сиваша? А як перебредеш, то там, за Сивашем, що? Що далі очам відкриється? Кому — рай комуністичний, а кому — Крим з тютюном та винними складами?

Над Перекопом не вщуха канонада. Небо то пригасне, то знов спалахне, як над пеклом, як над розверзйутим кратером вулкана. Могутні прожектори то впираються у хмари, то нечутно промацують Сиваш. Свище вітер, і коні, запрудивши степ, наче самі — всупереч волі верхівців — тисячотупітно мчать у ті багнисті простори, далі за якими — невідомо що...

— Товаришу комфронту, повстанська група прибула!

У підкреслено чіткому, фельдфебельському рапорті чується насмішка. Фрунзе уважно розглядає прибулих. При тьмавому світлі, що йде з вікон штабної хатини, видно виступаючі з темряви запінені кінські морди, що гризуть і гризуть вудила, намагаючись виплюнути їх. Угорі з темряви де-де проглядають непривітні, сторожко недовірливі, здебільшого молоді обличчя. Чуби, рясна зброя, блиск шкірянок, напнуті вітром бурки — так оце вона і є, ота неприкаяна, куркульська вольниця, ніким ще не прибрана до рук степова махновська стихія?

Той, що привів групу, віддавши рапорт, так і продовжує сидіти в сідлі. Один з ватажків, права рука Махна.

Папаха хвацько заломлена набік. Покручуючи вус, жде, яким буде наказ, і в півтемряві здається, що губи його весь час ховають під вусами розумну глумливу усмішку.

Звертаючись до нього, Фрунзе чітко викладає завдання. Негайно — поки ще можна, поки не зовсім затопило броди — всій групі йти через Сиваш на той бік...

Передні вдають, що за вітром не розчули:

— Куди, куди?

Фрунзе повторює голосніше:

— На Сиваш!

І, як від пострілу, разом збурунилося все:

— Що ми там не бачили?

— Ми стихія!

— Нас сюди революційна мечта привела, а ви нас на Гниле море загнати?

— Не буде цього, не буде!

Гомін пішов у темряву. Лайка, матюччя...

— Чуєте? На море женуть!

— Женуть, де море найглибше!

— З кіньми, з тачанками на трясовину!

— На прогноїни!

З темряви, з вітряниці накочується обурений протестуючий гвалт:

— Потопити хочуть!

— Дурних знайшли!

— Своїх спершу хай пошлють!

Фрунзе ждав цього. Стримуючи себе, повідомив, що кращі його частини вже там, що вони другу добу вже б'ються на Литовському.

Махновці на мить притихли. Нарешті котрийсь знайшовся:

— То піші!

І знову загули в темряві:

— Пішим можна! А кіннота через Сиваш не пройде! Фрунзе передбачив і це.

— Півгодини тому,— твердо заперечив він,— через Сиваш пішла сьома кавалерійська. Пішла і пройшла. Чи, може, в них коні не такі, як у вас?

Цього вже, видно, ні Каретник, ні інші верховоди не сподівались. Сьома кавалерійська пішла, отже, Сиваш для кінноти проходимий, відбалакуватись їм більше нічим... Фрунзе тим часом ще енергійніше наполіг:

— Востаннє пропоную, вибирайте: або ламаєм угоду, або... на Сиваш!

Запала раптова тиша. Темні дула кулеметів, принишклих на тачанках, дивилися з темряви просто на Фрунзе. Чути було, як лопоче вітер башликами та полотнищами анархістських приспущених прапорів. Потім разом люто рвонулися вгору оскалені, роздерті вудилами кінські морди, і, пересилюючи вітер, розкотисто, безшабашно пролунала серед ночі команда:

— Прямо на море — арш!

З важким тупотом проноситься мимо Фрунзе гуляй-пільська вольниця, щезає, ніби назавжди провалюється в темний таємничий пад Сиваша...

"Чим, якою силою ти змусив їх іти? — напружено дивиться Фрунзе махновській кінноті вслід.— Сталевою волею своєю? Але воля в них теж така, що й вудила перегризе! Не цим ти їх узяв, не цим...