Перекоп - Гончар Олесь

Коли після запеклих боїв за плацдарм, крізь степи, що все літо й осінь кричали суцільним бойовищем, полки вперше підійшли сюди і сталево блиснули їм попереду оті он осінні води Перекопської затоки і стало видно вал, Яресько душею відчув, що звідси вороття не буде, що тут можна тільки вмерти або перемогти.

Клякнуть руки, дубіють ноги, кров застигає в жилах. Здається, що й земля тут мерзне, що і їй холодно. Весною тепла, у квітах, зараз вона аж тріскається, скута раннім сухим морозом. Пролітає сніг. Пригадались Яреськові чомусь квітучі степи ковилові, весняні, і ще гостріше відчув, як холод голками проймає його наскрізь. Чи довго ще мерзнути? Хоч би вже швидше атака!

Встануть і підуть вони сірим осіннім оцим степом, що стелиться туди он до моря, а туди — до самих Сивашів. Попоходив з чабанською гирлигою він по цьому степу — і в спеки гарячі, і в бурани осінні, коли перелітні птиці, замерзаючи в небі, падали просто на голови чабанам. Чорні бурі пригадав, коли з корогвами ходили удень, при сонці, а так, наче в присмерк. Тоскні висвисти сиваських вітрів, що стільки їх переслухав по отаких стійбищах чабанських, і ось знову коцюрбиться від стужі у ріднім степу, у своїй вітром підбитій шинелі. Та дарма! Холод? Перенесуть! Голод? Перетерплять. Адже це востаннє!

Хоч би вже швидше... Ніяка сила не спинить їх у цьому вирішальному штурмі. Неначе з усього світу зійшлися такі ж, як і він сам, гнані й безправні в минулому, а тепер готові все перенести ради іншого життя. Мужні сибіряки. Івановські ткачі. Червоні латиші, яких революція привела сюди від берегів Балтики. Китаєць, що побратався в боях з такими ж, як і він, полтавськими бідаками. Це все ті, в кого не було життя. Не тому, що вони його не любили, а тому, що їм по давали жити. Терпіли довго, але насточортіло, і ччмк.р ось піднялись, щоб здобути все, що належить людині, і ніщо їх не зупинить на цьому шляху.

Посинілі від холоду, вони, коли обстріл припиняється, схоплюються на ноги, починають грітися, хто як уміє. Той притупцьовує на місці, той, розганяючи в собі кров, б'є-махає руками, неначе крильми. Декотрі зовсім без шинелей — плечі прикриті мішковиною, на ногах — понамотуване ганчір'я...

Свище і свище вітер в Яреська над вухом. Чи вітер крізь кураїну свище, чи тоскно хтось наспівує поблизу? Ні, це хтось гострить залізо об залізо. Оглянувся — то, напнувшись свиткою, Левко Цимбал з Єрма-ковим гострять мовчки той сокиру, а той — лопату — рубати вночі колючий перекопський дріт. То тут, то там зрідка перемовляються бійці, обмінюються адресами між собою. Той, чуєш, з Уралу, той із Іванова, той із Чернігова... А чому ж китаєць сидить такий зажурений, ні з ким не обмінюється домашньою адресою?

— А тобі куди?—звертається Яресько до нього.

— Про мене, коли що,— обличчя китайця споважніло,— товаришу Леніну напиши.

І знову настає мовчанка.

Уже сутеніло, коли в розташування полку приїхав Фрунзе.

Здоровкаючись з Безбородовим, він раптом затримав його руку в своїй, пильно глянув йому в обличчя, мужнє, з глибоко запалими щоками, з сивиною на скронях...

— Ванюша?

— Товариш Арсеній? Вони міцно обнялися.

— Аж де довелося зустрітись,— з хвилюванням промовив Фрунзе.— Не близька дорога від івановських підвалів до твердинь Перекопу.

— Від перших барикад до штурму останньої цитаделі контрреволюції...

І одразу ж вони перейшли до справ насущних.

— Як бійці, товаришу Безбородое? Як настрій?

— Люди на взводі. Рвуться в бій.

— Багато обморожених?

— Процент невеликий, одначе є... Обносився народ. Бачите, в рубищах.

Для Фрунзе це не було несподіванкою. В інших частинах, де йому довелось побувати сьогодні, становище теж не краще. Всюди в руб'ї народ. Напівбосих бачив, обморожених, посинілих від холоду, як і оці. Навіть те, що є, й того підвезти ніяк. І все ж не чув ніде жодної скарги. Масово подають заяви в партію, горять бажанням негайно іти на штурм, щоб взяттям пере-копських укріплень порадувати своїх рідних в тилу, переможним боєм відзначити третю річницю революції.

Бійці обступили командувача тісним колом. Фрунзе дивився на них, і тепле братнє почуття переповнювало його.

— Як життя, товариші?

— Добре. Живем, не горюємо!

— Холоднувато ніби?

— Та бере. Якби дрижати не вміли, то вже позамерзали б.

І сміються. Зуб на зуб не попаде, а сміються. Дивно було чути сміх оцих напівбосих, погорблених холодом людей, що, пригортаючи до тіла гвинтівки, при-клацуючи зубами, шукають один біля одного затишку...

Що міг їм сказати командувач? Чим міг прикрити від лютого вітру, що тне, як бритвами, в цьому відкритому приморському степу?

— Нелегко. Важко. А треба, товариші...

— Розумієм, Михаиле Васильовичу... В зиму затягувати ніяк не можна. Поспішити треба!

— Чуєте? Клекоче Литовський півострів. Ще з ночі там б'ються ваші товариші, щоб легше було вам штурмувати укріплення звідси, в лоб. Сподіваюсь, до ранку червоний прапор буде піднято на валу!

— Піднімемо, товаришу комфронту!

— Так і Леніну передайте: хай хоч грім з неба, а вал буде наш!

Уже прощаючись, Фрунзе знов підійшов до Безбо-родова.

— Ну, Ванюшо, бажаю успіху. З таким народом... нам ніщо не страшне.— І, звертаючись до бійців, голосно промовив: — До завтра! До перемоги, товариші!

XXXVII

Уночі, після об'їзду частин, командувач прибув до Строганівки в розташування 15-ї дивізії.

Край села над самим Сивашем приліпилась оббита вітрами мазанка. Гудуть голі акації, походжають у темряві, коцюрблячись від холоду, вартові. Раз у раз хряпають перекошені двері; всередині мазанки, як у вулику, гул голосів. Численні телефонні дроти,— тягнучись одні десь зі степу, інші знизу, із Сиваша,— сходяться жмутком біля освітленого віконця, зникають у ньому.

В хаті повно військових, очі в кожного червоні від безсонних ночей. Чадять каганці, долівка розбагнена сиваським мулом, нанесеним чобітьми штабників.

Фрунзе присів край столу, вислуховуючи інформацію начштабу про становище на Литовському півострові.

Становище тяжке. Противник насідає. Втрати величезні. З штурмових колон загинуло більше половини. Частини 15-ї і 52-ї дивізій, які вдень просунулись було вперед, зараз знову притиснуті до самого Сиваша. Не вистачає патронів, нема навіть прісної води для пиття. Ні патронних повозок, ні кухонь переправити на півострів не вдалося: усе грузне в болоті...

Ще не встиг начштабу закінчити свій рапорт, як на порозі несподівано виріс блідий, весь забрьоханий сиваською багнюкою боєць-телефоніст.

— Товариші... Море! Море затоплює нас! Фрунзе підвівся, окинув суворим поглядом телефоніста:

— Без паніки. Викладайте, в чім річ. Зв'язківець, видно, тільки зараз помітив Фрунзе.

— Вітер обернувся, товаришу командарм... Вода піднімається, заливає броди!

— Негайно туди. З'ясувати.— В супроводі працівників штабу Фрунзе вийшов з приміщення.

Сліпа темрява висвистує вітром. Як над кратером вулкана, червоніє небо над Перекопом. Лівіше десь на Литовському теж стоїть заграва: здається, горить Ка-раджанай. Сиващ тоне у мороці, не видно, є там вода чи нема, але по великій морській вільгості, якою задимає звідти, можна догадатись, що вода справді наближається.

— Спершу було по кісточки,— схвильовано розповідав на ходу телефоніст,— потім по коліна, а зараз декотрі вже по пояс стоять у воді, тримають провід на руках.

— Чому на руках?

— Вода солона, роз'їдає ізоляцію... Весь час доводиться тримати на собі.

Уявив Фрунзе, мовби сам себе поставивши на їхнє місце, як годинами стоять його телефоністи через весь Сиваш у прибуваючій крижаній воді, тримаючи в задубілих руках нитку провода, що єднає цей берег з отим, де б'ються його авангарди.

} У супроводі штабників Фрунзе спустився на дно Сиваша. Там, де вчора ще було сухо, зараз хлюпає вода. Десь у темряві, за комишами, чувся гомін, зривалася лайка. Артилеристи витягували загрузлу в багнюці гармату.

Фрунзе, взявши праворуч, незабаром вибрів з товаришами на ще не залитий піщаний островок. Тут було видно, як наступає вода. З кожним подувом вітру хвиля заходила все глибше на захід, водяні язики шурхотіли по мерзлому піску все далі й далі. Якщо так прибуватиме, на ранок вода покриє Сиваш до самого перешийка.

Тамуючи тривогу, штабники ждали, що скаже командувач. Кожному було ясно, чим це може скінчитись. Незабаром заллє всі броди, полки 15-ї, а потім і 52-ї будуть відрізаними по той бік на Литовському. Без патронів, без їжі, без води... Який же вихід запро-поцує комфронту? Може, дасть наказ рятуватись, поки не пізно, переправлятись через Гниле море назад?

— Ні, тільки вперед,— промовив Фрунзе, мовби розганяючи власні сумніви.

І тут же розпорядився: . — Підняти всіх жителів узбережжя для рятівних робіт на бродах. Викликати кавалерію! Кинути на Сиваш повстанську групу. Хай — поки ще можливо — негайно переправляються на той бік, на підтримку товаришам...

— Що передати 51-й?

— 51-й ще раз підтвердити наказ: негайно атакувати Турецький вал в лоб, взяти будь-якою ціною.

За кілька хвилин від штабу уже мчали її усіх напрямках верхівці, летіли по дротах, обшіїніпчи наступаюче море, накази командувача на Перекоп: "Сиваш заливає водою. Становище нкрай :і