Мартин Боруля - Іван Карпенко-Карий

Входе Омелько, в чо­бо­тях i в дра­нiм ко­бе­ня­ку.

Омелько. Та йдiть, бо Кул­кат не стоїть, аж ля­га.

Мартин. Ти б ще мi­шок дра­ний на­дiв на го­ло­ву. Вiн там осо­ро­мить па­ни­ча! На­дiнь ме­нi доб­рий ко­бе­няк!

Омелько. Та ви ж за ко­бе­няк нi­чо­го не ка­за­ли, а тiлько за чо­бо­ти! (На­бiк.) От на­ка­за­нiє гос­поднє з та­ким па­ном: зве­лiв на­дiть чо­бо­ти, а чiп­ляється за ко­бе­ня­ка. (Пi­шов.)

Мартин. Ну, те­пер з бо­гом! (Встає.) Про­щай. (Цi­лує Сте­па­на.) Слу­хай стар­ших, ви­пи­суй по­чер­ка, зав­чай бу­ма­ги на­пам'ять… трись, трись меж людьми - i з те­бе бу­дуть лю­де!

Палажка. Здо­ров'я бе­ре­жи, ша­нуй­ся, си­ну. (Цi­лує йо­го.) Мо­ли­ся бо­гу по книж­цi.

Степан. Про­щай­те, па­пiнька! Про­щай­те, ма­мiнька!!

Мартин. Кла­няй­ся ж там Каєта­ну Iва­но­ви­чу, Сви­ри­ду Пе­т­ро­ви­чу…

Виходять.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Кiмната у Бо­ру­лi.

ЯВА I

За сто­лом си­дять Мар­тин, Гер­ва­сiй i Мат­вiй.

Гервасiй. Так от яке дi­ло, па­не Мар­ти­не: ти знаєш, що я чо­ло­вiк не бiд­ний, Ми­ко­ла у ме­не один, то. й вiн не бу­де бi­ду­вать; а в те­бе од­на доч­ка… Мiй Ми­ко­ла i твоя Ма­ри­ся умiс­тi ви­рос­ли i по­лю­би­ли од­но дру­го­го, а ми з то­бою дав­нi при­яте­лi… То як ти ска­жеш: чи не по­же­ни­мо ми своїх дi­тей? Не­хай дав­ня на­ша при­язнь за­кiн­читься ве­сiл­лям на­ших дi­ток!..

Матвiй. I яз охо­тою по­тан­цюю на ве­сiл­лi сво­го хре­ще­ни­ка! Ану, Мар­ти­не, рi­шай­те, бо ме­нi вже й тан­цю­вать схо­тi­лось!

Мартин. Так-то так, при­яте­лю мiй, я знаю, що ти не бiд­ний, i, мо­же, справ­дi дi­ти на­шi люб­ляться, та не ви­па­да те­пер вiд­дать ме­нi Ма­ри­сю за тво­го Ми­ко­лу.

Гервасiй. Чо­го так?!

Мартин. Доч­ка моя дво­рян­ка, а твiй син… нi дво­ря­нин, нi чи­нов­ник… так не при­хо­диться дво­рян­цi йти за прос­то­го хлi­бо­ро­ба, я те­пер на та­кiй ли­нiї…

Гервасiй. Он що! Я те­бе, Мар­ти­не, не пiз­наю: по­ки ти не га­няв­ся за дво­рянст­вом, був чо­ло­вiк, як i всi лю­де; те­пер же десь те­бе вку­си­ла шля­хетська му­ха i так дво­рянст­во у те­бе зас­вер­бi­ло, що ти рiв­няєш се­бе з Кра­совським…

Мартин. Що ме­нi Кра­совський! Я сам урод­зо­ний шлях­тич! Кра­совський був безш­танько, i батько йо­го так са­мо си­дiв у Ша­дурсько­го на чин­шi, як i ми; а що вiн же­нив­ся на доч­цi Ша­дурсько­го i че­рез те зро­бив­ся дер­жав­цем, то це ще не ве­ли­ка жеч! I мiй Сте­пан, бог дасть, дос­лу­житься до чи­на та же­ниться на Три­дурськiй, i ми зов­сiм то­дi по­рiв­няємся з Кра­совським!

Гервасiй. Да­ле­ко хо­дить! Кра­совський вче­ний, лi­кар, Кра­совський дер­жа­вець, а ти на­ди­маєшся че­рез си­лу, щоб з ним по­рiв­няться, бун­дю­чиш­ся ду­тим дво­рянст­вом, з доб­ра-ди­ва пос­ва­рив­ся з ним, - вiр ме­нi, що як бу­деш отак роз­ду­вать свiй го­нор, то Кра­совський з'їсть те­бе!..

Мартин. По­да­виться, па­не Гер­ва­сiю, по­да­виться - я глев­кий!

Матвiй. Гля­дiть, щоб вiн вас не пiд­пiк, ха-ха-ха!

Гервасiй. Що ж ти те­пер зро­биш? От вiн не хо­че, щоб ти си­дiв на йо­го влас­нос­тi, - i ви­би­рай­ся! А сам не пi­деш - пiд ру­ки ви­ве­дуть, за но­ги ви­тяг­нуть, ви­ки­нуться за ме­жу зо всiм збiж­жям! Що там рiв­няться!..

Мартин. Ме­не ви­ки­нуть? Ме­не за но­ги ви­тяг­нуть з прап­ра­дi­дiвсько­го грун­ту?! О-о!.. Та хто пос­мiє? А стрiч­ний iск, а апе­ля­цiя? Я йо­го ще в ост­рог по­са­дю за обi­ду, я прав­ду су­дом од­шу­каю, я йо­му по­ка­жу, яке я бид­ло i яке те­ля мiй син!

Гервасiй. Ти ос­лiп од дво­рянст­ва! I по­ки ту прав­ду знай­деш, то все ха­зяй­ст­во про­фиськаєш i все-та­ки нi­чо­го не доб'єшся, i Кра­совський те­бе вип­ре звiд­цi­ля!

Мартин. Не дiж­де! Не будь я Мар­тин Бо­ру­ля! Мав би все ха­зяй­ст­во сплюнд­ру­вать, а до­ка­жу Кра­совсько­му, до­ка­жу, що я та­кий са­мий дво­ря­нин, як i вiн. (Б'є се­бе в гру­ди.) Урод­зо­ний шлях­тич Мар­тин, Ге­на­дiєв син, внук Мат­вiя Кар­до­ва, прав­нук Про­та­сiя Гер­ва­сiєва, Бо­ру­ля з си­ном Сте­па­ном, гер­ба Тшiв­дар!.. О, сток­роць дяб­лiв йо­го мам­цi i йо­го тат­ко­вi!

Гервасiй. Гай-гай! Та ще й зе­ле­ненький! Герб?.. А звiд­кi­ля, що оз­на­ча те сло­во Тшiв­дар, ти сам не знаєш.

Мартин. А на­що ме­нi знать? Герб - то єсть знак шля­хе­т­сь­ко­го дос­тоїнства!

Гервасiй. Де вже нам но­ситься з гер­ба­ми! Прав­да, що ми всi шлях­ти­чi i всi дво­ря­ни, тiльки щабльовi.

Матвiй. Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то, па­не Гер­ва­сiю, щабльовi?

Гервасiй. Та­кi, ви­хо­дить, ма­ленькi, що по­ви­па­да­ли крiзь щаб­лi своїх не вши­тих луб­ка­ми во­зiв i роз­гу­би­лись… Од­но сло­во, го­ло­пу­за шлях­та!

Матвiй. Ха-ха-ха!

Мартин. Може, ти й щабльовий, i го­ло­пу­зий шлях­тич, а я урод­зо­ний! Не вi­риш? У ме­не е ко­пiя з про­то­ко­лу де­пу­та­тсько­го соб­ра­нiя, ко­ли хо­чеш - по­ка­жу; Я i сам не знав, а те­пер до­вi­дав­ся, що прап­ра­дiд мiй був страж­ни­ком тамо­же­ного скар­бу i на йо­го бу­ма­гах пiд­пи­са­ний сам су­пе­ре­те­н­дент Се­вас­тян Под­левський… от що! I у Кра­совсько­го не кра­щi бу­ма­ги.

Гервасiй. Що там бу­ма­ги! Кра­с­овський на лi­ка­ря вив­чив­ся, то йо­му i шля­хетст­во прис­та­ло. Те­пер вiн їздить у ка­ля­сi, йо­го вже крiзь щаб­лi не про­тяг­неш, а бу­ма­ги - ть­фу! I в ме­не бу­ло їх до­во­лi, а тiлько я пе­ре­ко­нав­ся, що нам дво­рянст­во так ли­чить, як ко­ро­вi сiд­ло.

Мартин. Мо­же, ти й ко­ро­ва; а мiй прап­ра­дiд…

Гервасiй. Був, страж­ник? Чув! А мiй був пiд­ко­мо­рий!

Мартин. Твiй пiд ко­мо­рою тiлько си­дiв, то iн­ша жеч…

Гервасiй. А твiй сте­рiг тiєї са­мої, ко­мо­ри, де мiй си­дiв?.

Матвiй. Ха-ха-ха! Та бу­де, па­но­ве, а то ще по­лаєтесь: що там по ти­ту­лi - ко­ли не­ма нiц в шка­ту­лi!.. Кра­ще, па­не Мар­ти­не, вiд­дай­те Ма­ри­сю за Ми­ко­лу та зап'ємо мо­го­рич!

Мартин. Нi, па­не Дульський… У ме­не, сла­ва бо­гу, є i в шка­ту­лi… Я на дру­гiй ли­нiї…

Гервасiй. Вiн дво­ря­нин!

Мартин. Щоб ти знав!

Гервасiй. Го­ре з та­ки­ми дво­ря­на­ми! А по-моєму, хто вче­ну го­ло­ву; має, то дво­ря­нин, а вже як нег­ра­мот­нi дво­ря­не, то…

Мартин. Я нег­ра­мот­ний? Ви­ба­чай! То ти нег­ра­мот­ний, бо умiєш тiлько мо­лит­ви чи­тать, та й то по батькiвсько­му мо­лит­ве­ни­ку, а по чу­жо­му не втнеш!.. А я й ско­ро­пись роз­би­раю. Гер­ва­сiй. По батькiвсько­му мо­лит­ве­ни­ку теп­лi­ше мо­литься.

Матвiй. Ну, го­дi, па­но­ве, бо я ба­чу, що пос­ва­ри­тесь! Що там до ти­ту­лу, як­що не­має нi­чо­го в га­ман­цi!..

Гервасiй. I справ­дi! Як на­ше не в лад, то ми з своїм на­зад!.. Про­щай­те, па­не урод­зо­ний! Тiлько гля­дiть, щоб не чу­ха­ли­ся, як дво­рянст­во крiзь щаб­лi ви­па­де. (Iде.)

Мартин. Не жу­рись, у нас во­зи луб­ка­ми вши­тi!

Матвiй. От i не вга­дав: ду­мав мо­го­рич пить, а пiд­нес­ли ду­лю, - i нiс, здається, не свер­бiв.

Мартин. Чо­го ж, ми­лос­тi про­сю: