Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Бач!.. - в один голос:- значить наш дурить! Коли ж так, - не дiжде!..

На завтра, ще чуть стало сiрiти, зiбралися коло воло­стi та взяли старшину з собою i пiшли до пана в Красно­горку.

Прийшли; стали в дворi коло ганку - повнiсiнький двiр, нiгде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав пановi; обiщали навiть "на табак" лакеєвi, коли швиденько пановi скаже.

Василь Семенович ще спав i з лiжка почув щось за гомiн, за топiт. Вiн подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так вiн прожогом скочив з лiжка; звелiв подавати мерщiй убрання; випив нахватку стакан чаю i, не глядя на те, що жiнка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з ха­ти - червоний, сердитий...

Вiн догадався, що це недаром цiла пiщанська громада присунула, - та думав своєю смiливiстю зразу її осадити.

- Що вам треба, пiщани? - сказав вiн, хоч грiзно, але зде­р­жуючись.

Пiщани поздiймали шапки; кланяються.

- До вас, пане...

- Чого?

- За грiшми, пане...

- За якими грiшми? - скрикнув пан i глянув гостро на гро­маду.

- Що два роки служили, пане...

- Дураки! Ви ж повиннi були цi два роки служити...

Мовчать переднi, кланяються.

- Як повиннi? - обiзвався хтось зсередини. - За плату ж, то й служили...

- За яку плату?.. Закон велiв!

- Закон? - знову викрикує зсередини: - то ви самi на­ста­новили такий закон!..

- Хто там озивається? - питає пан. - Ану, виходь сюди, та побалакаємо...

- А чорта! давай грошi!

- Хто озивається, сякi-такi сини? - кричить уже на все го­рло пан. - Хто смiє бунтувати? - Та й пiдскакує до пере­днiх.

- Ми не бунтуємо, пане, - кажуть, кланяючись, пере­днi: - ми тiльки прийшли просити плати...

- Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. - уже нав­с­пра­вжки лаявся пан...

- Не цвiкай!.. годi... не боїмося!.. - знову зсередини.

- Хто там, сякi-такi?.. Давай менi того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то - я вас всiх у тюрму запру... на Сибiр попру!

- Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! да­вай лиш грошi!

- Кажiть: хто там озивається?.. - аж розлягається пан до переднiх.

Переднi мовчать; зступаються ближче один до одно­го, кланяються...

- Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хоче­те?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постiйте ж, я вас побунтую! - кричить пан, розпалившись, i з криком бiжить до себе в гор­ницi.

Громада на хвилину стихла, а потiм, немов набирала­ся духу, пройшов спершу глухий якийсь гомiн; далi – дуж­чий, дужчий, поки не перейшов у викрик...

- Що вiн нас страхає? Дума - злякалися?.. Минуло те!.. Да­вай плату!.. плату давай!!, рощот!!!

Крик, гук з усiх бокiв, на весь двiр, довго ще невгавав i долiтав у горницi страшним, диким галасом. Василь Се­ме­нович поблiд, як крейда. Його розбирала досада, злiсть; йому хотiлось кричати, лаяти, бити, - та страх брав своє... Вiн погнав його в горницi, а тепер не випу­скав надвiр. Жiнка Василя Семеновича ходила, як з хреста зня­та. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тi­льки з одної кiмнати у другу, та збоку нищечком пози­рали у на­двiрнi вiкна, нiби таїли свiй страх одно перед одним...

Громада не розходилась цiлий день: вигукувала та ви­крикувала аж до самого вечора... Так i простояли на ногах. Тiльки нiч погнала пiщан додому...

Василя Семеновича й нiч не вдержала. Перегодя трохи пiсля того, як пiшли пiщани, вiн звелiв запрягати конi, виносити важкий сундук з своєї спочивальнi - i вку­пi з жi­нкою покотив у Гетьманське...

На другий день - чуть зоря - вже були на ногах спра­в­ник, посередник Кривинський (що колись, за ви­борiв, був справником), послали гiнця в Котолупiвку по станового Ларченка, щоб їхав мерщiй в Пiски: "бунт!" Ла­рченка, як хто по потилицi лигнув: вiн стояв, наче чмелений, i якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помостi вимальовували його думки розгнiвано­го Василя Семено­вича, котрий тупає на його, Ларченка, но­гами за те, що "допустив" бунт у себе в станi... У головi станового думки каламутилися: то вiн прощався з котолу­пами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як вiн ви­їжджав з їх мiстечка; то йому прийшов на думку той ща­сливий день, коли вiн раз на обiдi вихваляв, як поет, Васи­ля Семеновича вiр­шами... Конi пiд'їхали пiд рундук: гая­тись було нiколи. Ларченко вскочив у санчата та, тiльки духу, попер у Пiски.

У пiщанськiй волостi сидiв уже посередник. Вiн при­їхав заранi, звелiв скликати громаду. Громада ще тiльки сходи­лась. Незабаром цiлi Пiски збiглися. Хто на громаду, а хто - на дивовижу.

Становий з посередником вийшли з волостi; стали на громаду гримати, далi страхати, потiм батькувати, а там - пiд­скакувати та репетувати на все горло, - аж пiна з ро­та летiла...

Громада собi гуде: - Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..

Нiчого не вдiяли нi становий, нi посередник, - тiльки дарма накричалися, та з тим i поїхали.

А пiщани слiдом за ними послали в Красногорку Васи­ля Деркача нишком довiдатись, чи дома пан? що там чут­но?

Деркач незабаром вернувся.

- Немає, - каже. - Учора звечора зiбрався та з панiєю й по­ї­хав... не сказав i куди.

-Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...

- Глядiть же! Не попускай, братця, свого! - викрику­вали пiщани, розходячись по домiвках. На диво козакам, а на злiсть жидовi, рiдко хто зайшов до його й у шинок.

Коли це, на ранок - летить у Пiски сам справник, ле­тить стряпчий, летить становий. Сказано - цiле "времен­не отдiленiє". Приїхав i посередник. А незабаром, слiдком за ними, вступила москалiв сила...Громада збилася в ку­пу, як овечки пiд дощ та лиху годину. Нiхто - нi пари з уст. Тiльки чутно важке зiтхання та якийсь тихий гул... Мо­­скалi за­йшли з бокiв - i кругом, як кiльцем, обложили гро­ма­ду.

Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?

- Ми не бунтуємо, добродiю... Ми свого просимо...

- Як свого?

- А так! за вiщо ж ми два роки служили?.. дурно??. - хтось подає голос зсередини.

- Хто там кричить? давай сюди! -