Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- Що-то - мати! - через скiльки часу глухо промовила ба­ба... - її зневажають, з хати виганяють рiднi дiти, а їй усе-таки шкода!..

Нi сусiда, нi онука нiчого не одмовили, тiльки ще сумнi­шi стали.

Мотря майнула аж у волость. Чiпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкi, залi­зом перевитi вiконця, - та плаче-плаче... "Хоч би мої очi його побачили! Хоч би менi одно слово вiд його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?.."

Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...

- Голова приказував - нiкого не пiдпускати, не то що... аж поки не приїде становий...

- Я на одну хвилину, мiй голубе! - молить Мотря.

- Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пiшла додому, сумнiша, нiж сюди прийшла. Давили її жалiснi сльози; жалiла вона й на голову, i на пана, жалiла i на соцького; жалiла на увесь мир - на панiв, що давлять мужик­iв, на мужикiв, що пруться в пани... Материне серце закле­котало прокльонами на весь свiт! Жаль у матери­нiм серцi не має спину, не знає угаву...

А Чiпцi з товариством - байдуже! У чорнiй завели жа­рти.

- От, не знали де виспатись! I тихо й безпечно... Спи собi, - соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...

- Якби сюди горiлки з пiввiдра, - одказує Матня, - то хоч би й довiку сидiти...Попивав би потроху, заїдав варени­ками та спав...

- Де б же ти взяв? - питає Пацюк.

- Голова б принiс... вiн з людей надрав, а нам - оддав!

- Сподiвайся, поки опухнеш з голоду й холоду, - увер­нув Лушня.

- А справдi холодно... От би погрiться! - знову за своє Мат­ня.

- Грiйся - в тiсної баби!

- Цур їй!.. Якби горiлка... То й баби не треба!

- А менi якби дiвчина, - каже Лушня.

- То й я б до тебе пристав у прийми, - шуткує Пацюк.

- А знаєте що, братця? - не слухаючи їх розмови, каже Чiпка. - Як тiльки розв'яжемось з цим дiлом, у першу ж нiч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що вiн не хто-небудь, а наш брат Савка – тi­льки що наздирав з бiдоти, дукачем став... Тепер, бач, у па­ни лiзе, кирпу гне...

- Добре! їй-богу, добре! - провадять усi в один голос. - Як липку, облупимо... Та й писаря завряд...

- А то - дивись пак: хотiв мене в'язати! - Я тебе, - кажу, - сучого сина, як зв'яжу, то й довiку не розв'яжешся!

- Та ну-бо... так i сказав?

- Їй-богу! А за що ж вiн мене в'язати сiкається? Ти спершу докажи, що я там був, а тодi вже - й на вiрьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, - кажу, - хто там перший бу­де: чи безневинний бiдак, чи багатир, що сирiтське доб­ро заїдає.

- Що ж вiн? - питав Лушня.

- Мовчить, пуздрата собака, мов не до його рiч...

- Ну, а розкажи нам, - обiзвався Пацюк, - як ти впо­рав­ся з сторожем... то теж чоловiк ручий.

- Чiпка став широко розказувати, як вiн полiз у комо­ру, як наткнувся на сторожа, як борюкався пiд коморою, поки той не захарчав...

- То ти таки добре його попом'яв?.. - пита Лушня.

- Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насiв, то тiльки стогне, - вже й не кричить, як спершу, а тiльки сто­гне...

- От i пропав чоловiк! - каже Пацюк.

- Хай не лiзе, куди не слiд! - одказав Матня за Чiпку.

- I то правда, - закiнчив рiч Лушня та й зiтхнув. Усi замовкли. Мовчав i Чiпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чiпку. Становий да­вай його розпитувати.

- Знать - не знаю, вiдать - не вiдаю! Я, - каже, - чотири днi вже й з хати не виходив.

Покликали других. I тi те ж саме: - не знаємо, вперше чуємо!

Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок дверi. Становий поїхав, а їх звелiв ще крiпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.

Сидять хлопцi день, сидять другий, сидять i третiй. їсти їм дають... чого ще? Лежать собi, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а iнодi й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.

- Чого ти, Якиме, журишся? - питають його. - Та хай увесь мир зiйдеться та доказує, то й то нiчого не вдiє: не були й не знаємо нiчого... от i все!

- Та не в тiм, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертий день, як горiлка в ротi була... аж уха попухли...

Смiх та регiт пiднявся в чорнiй вiд такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:

- Смiються?! I якого бiса їм смiшно?! Хiба не правда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбiльшки... А їм смiшно!!

Чiпка аж за живiт береться та регоче: "О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо смiху! О-ох, ох!"

Матня одвернувся вiд товариства, насунув шапку на очi, лiг черевом униз на долiвцi...

Цiлий тиждень просидiли хлопцi в чорнiй, аж поки з города не приїхав слiдователь та не повипускав.

- Глядiть же, хлопцi, не забувайте!.. - гукнув Чiпка з до­ро­ги, прямуючи з чорної до свого двору.

- Добре... не забудемо! - вiдгукують тi, окриваючись в улицi, що вела напрямки в шинок.

На другий день голосила по селу чутка, що прош-лої ночi якiсь страшидла, в бiлих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобi, як у песиголов­цiв, убрались до голови в хатину, де вiн спав i куди нi­коли нiкого не пускав; зв'язали головi руки й ноги, накрили ко­жухом, забрали велику силу грошей - та й бу­ли такi...

Загвалтувало село вiд краю до краю: пiшли суди та пересуди та поговiрка... Настала робота язикам - i де­белим чоловiчим, а надто гострим та довгим жiночим...

- Це, видно, господь його карає за безневиннi сльози! - як