Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

вiн навiть згоджувався з ним у думцi, хоч i пере­чив у словах... А слова тi - як та завiрюха, ври­ва­ли­ся про­жогом у душу, перевертали в головi думки, розбуркували в серцi почуття. Грицько бачив: Чiпка хоч кого пiдхилить пiд себе - i боявся... боявся за Христю: йо­му нiкому не хо­тiлося оддати свою добру, свою любу Хрис­тю!.. Часом темної, довгої ночi Грицько не спав i на волосину: все придумував та пригадував, що б його пе­ред жiнкою вивести таке, щоб звихнути Чiпчину правду... Ду­мав - та не надумав, а тiльки бiльше та бiльше мучив­ся...

Аж ось тепер - скiльки поговору! Грицько зрадiв, кинув­ся на його, та давай подiлятися з Христею.

- Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? - вскочи­вши в хату на другий день пiсля крадiжки в пана, питає вiн жiнки.

- Про якого праведника?

- А про Чiпку?.. Ти чула, як вiн тут за правду розпи­нався, а он що вийшло?!.

- Що ж там таке?

- Пана обiкрав... сторожа прибив... чого доброго, досi боговi й душу вiддав...

- Невже?!. - дивлячись пильно на його мутними очи­ма, скрикнула Христя - i пополотнiла, оторопiла.

- Їй-богу!.. Тепер у чорнiй сидить... Он воно якi люди бу­вають! Подумай: на крадiжку, на душогубство пусти­вся?!!

- Господи! мати божа! який тепер свiт настав... - ледве вимовила Христя та й перехрестилася... - Та хiба воно й то­дi не видно було, що з його добра вже не ждати, - закi­н­чи­ла вона.

Грицьковi це - все одно, що по губах медом. Пiсля цього давай вiн ще гiрше розписувати Чiпку перед Хри­стею, немов самого лютого ворога, а не колишнього сво­го то­вариша.

Як Чiпку випустили з чорної, Грицько перший принiс Хрис­тi звiстку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибреха­вся! Як стали гомонiти по селу про голову й писаря, Гри­цько уп'ять перший сповiстив про це Христю i Хрис­том богом присягався, що те дiло не втiкало Чiпчиних рук.

- А моє серце ще тодi щось недобре вiщувало, - од­казала на його присягу Христя. - Знаєш що, Грицьку? Чи не вiддати б нам його жита? Ще - чого доброго - коли-не­будь уночi прийде та й зарiже за жито!

- Ото, хай бог милує! - похопивсь Грицько. - Нi, вiн, Хри­сте, не такий уже, щоб за те, що сам вiддав, та й зарi­зати.

- А коли при нуждi та п'яний?

- Вiн швидше прийде правити грошей... Отодi, як при­йде, я йому й вiддам жито... Та й то навряд!

Отак собi побалакали - i в Грицька наче од серця одляг­ло. "Ну, - сам собi мiркує: - тепер уже не вернеться те... не так я його пiдцюкнув!"

Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дуж­че хапалася за свою думку... «Коли такий чоловiк отаке робить, що ж уже другi???»

XX

НА ВОЛI

Воля для чоловiка вiльного - чарiвниче слово, а для невiльника - мед - п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хме­лем, затуманить усi його думки, гадки, надiї: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тi­льки й сяє й грiє по темному шляху його темного життя...

Ще тiльки об'явили волю, пiщани зашумiли, як окрiп у горшку.

- Шабаш, братця! воля! воля! - загукали крiпаки, ки­да­ючи роботу та йдучи у шинок - волю женити.

- Нi, то ще брехня! - дратували їх козаки, - ще два роки поробiть на пана, та тодi уже й воля.

Пiднялась спiрка, змагання. Лаяли крiпаки козакiв;

лаяли панiв; лаяли попiв: не було того на свiтi, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за тi два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись до­схо­чу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там i робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а бiльше собi загарбати: як би пана одурити.

Пани дивилися на ту роботу, - та охали, та зiтхали, та нишком-тишком самi мiж собою щось балакали... А крi­паки собi тихенько один у одного питали: "Чи то ж то нам заплатять за тi два роки, що робимо, чи нi?"

Оже - як-не-як - добували два роки. Пiдскочила гаря­ча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, моло­тiння нового хлiба, - нiколи було дихнути, не то що...

Iшлося вже до рiздва. Рочисте свято клопотало кожну сiм'ю своїми споконвiчними клопотами. Там кололи сви­ней, i несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в мiсто на краснi торги, продати хлiба, накупити нужного про свято - i ладану пiд кутю, i ри­би - на багатий вечiр, i солi - про всяк день, а тут жiнки заходилися кодо мазання й зрушили завсiднiй покiй життя.

Одному Чiпцi з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побитi шибки то ганчiрками, то онучами; вки­не у пiч гнилої соломи, - тлiє вона там собi та курить, бу­цiм-таки й грiє... Байдуже їм про тепло; дарма - про їжу! їх грiє жидiвська горiлка, а їсти - жують хлiб сухий з сiллю - теж вiд жида. А коли хто з товариства знiме з сiдала в сусi­да курку чи пiвня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять, - та й ситi! Хоч i бачив Чiпка таке безпут­с­тво - часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, - та заллє очi - мовчить... Iнодi йому хотiлося i гарячої страви попоїсти. Тодi вiн полiзе в розвалений по­грiб, назбирає ще торiшньої рiпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки - та тiльки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

- Нi, рже: не буде добра з такого! горбатого могила ви­править... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стi­йте, дiждемо набору: хоч отих курокрадiв заправ-торимо, коли його не можна...

Ось настали й святки. Радiють люди, що дiждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чiпка з товари­ством i не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловiки - нiгде правди дiти - таки ла-сенькi на дурницю випити, - то й радi такому случаю, - п'ють та вихваляють добрих молодцiв... Дехто й з молодиць, цi­кавих подиви­тись на зборище та iгрище, та ще де спiви та танцi, завернув туди... А жид, як знав, десь i музику ви­драв... Му­зика рiже-тне; п'янi чоловiки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а тi й собi - дивля­ться-дивляться, то це одну й вiзьме нете­рпляча - i пiшла дрiбненько