Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

бiчком, бiчком, немов пливе по водi; а яка з п'я­нiших схопиться за запаску, пiднiме її трохи та - гай-гай по хатi, як шулiка за курчатами... Смiх, регiт, крик... А Чiпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язицi, як на балалайцi, вибиває; один тiльки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п'яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне - куняє...

Гульня розвернулася на всi боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домiвку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жiнки, не бачи­вши третiй день чоловiкiв у вiчi, пiдняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.

- Оце напасть господня! оце лихо несподiване! - желi­пали вони. - Такого ще зроду-вiку нiколи не було!.. Бог дав свято - в церков пiти, богу помолитись, а вiн у шинку мо­литвує! Бог дав свято, щоб дома з дiтьми та з жiнкою лю­бо-тихо провести, а вiн у шинку з п'яницями та волоцюгам­и гуляє! Треба хоч до батюшки пiти, щоб яку поку­ту наложив на розп'яницю з п'яниць.

Деякi таки знялись, пiшли - не до батюшки, а до мату­шки жалiтися. Матушка почастувала їх горiлкою й обiцяла розказати, як устане, батюшцi. Молодицi верну­лись додо­му, а чоловiкiв усе-таки нема... Вони ще заполо­нили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, - у пiст, бувало, "алi­луї" не виведе, такий старий. А вхопивши ча­рку та другу тiєї живицi-дурницi, й вiн побадьорнiшав трохи. Де та й си­ла взялася, мiць прибула! Спiває з моло­дицями так тонко та голосно, мов молоденька дiвчина. А це, випивши ще ча­рку, як пiдбере поли в балахона, як ухопе товсту, чер­во­нопику молодицю, та ну гоцака садити. Тiльки борода та коса майтолає, а вiн - так халя­сує, так халясує... Аж упрiв, аж мило на йому лягло. Чоло­вiки регочуться, а молодицi коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її мiсце заступає...

- Що ж усе танцювати та танцювати, - крикнула одна реготуха: - якби ви нас, дяче, повозили ще!

- Бач, чого сучi дочки захотiли! Бач, чого їм замануло­ся! - взявшись у боки, каже дяк: - Шукайте санчат, пово­жу вже... Один тому час, що батько в плахтi!

Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвiр, запрягли; насiдало молодиць повнiсiнькi санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодицi - спiвають та вигукують, як на весiллi... А це одна як схопи­ться, як пiдбiжить до дяка:

- Нема, дяче, мiсця! нема, дяче, мiсця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!

- Сiдай, бiсова! - кричить дяк, перегнувши спину. Молод­иця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; моло­диця зверху... Другi позскакували з санчат, та й собi туди - пхаю­ться, падають... А чоловiки: "мала купа! мала купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стiльки, що трохи дяка не задавили. Витягли його - ледве дише... Регiт, гвалт... Здурi­ло село!

Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлiлi, пригнiчен­i душi, розкорписала тi врази, що глибоко крилися в серцi... Серед гульнi згадали пiщани й за два роки...

- А що ж це воно, братця? - заводить хто з крiпакiв: - це так - два роки робили та й дурно?!.

- Авжеж дурно!

- Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсiм i їх обiйти - неситу ту прожир: - "поробiть, мов, люди добрi, ще два роки, - хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!" Так як же вiн дума: ми йому цi два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяї­на став, то рублiв би сотню заробив... А в його як?

- А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три ви­рви...

- Нi, чорта з два! Менi рощот давай... он що! Ми знає­мо вашi каверзнi... Буде того, що над нашими дiдами та бать­ками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж менi хоч за цi два роки!

- Заплачу... наставляй кишеню! - смiявся другий, твере­зiший.

- Чого ти смiєшся?.. I заплатить! Пiду, скажу: давай рощот! - i дасть...

- По гамалику...

- Чого по гамалику?.. А в Побиванцi? га, в Побиванцi?.. Ад­же дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! - i дав... Брат рiдний дав; а наш би то й нi?.. Еге! Якби ми не такi дурнi... А то - сидимо собi мовчки, мов не про нас рiч... Рощот давай! в одно слово: рощот!

- Толкуй...

- Дурню, а не толкуй!

- Ти сам дурень... Залив очi та сам не знаєш, що вер­зеш...

- Що ж я верзу?.. кажи: що? - сучиться п'яний.

- А то... що як почує хто, та шепне туди... Ти знаєш, яка вiн сила?.. Буде ще!

- Що ж менi буде? Нiчого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...

- Не дури лишень, бо щоб сам не здурiв.

- А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!

- Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, сата­но!

- Нi, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. . Та й пiдставляє ли­це. Супротивник осувається назад, наставивши обидвi руки, щоб, бува, з п'яних очей, це креснув зачепа...

Люди збiгаються з усiх бокiв: оступлять, дивляться - що далi буде.

- Бий, кажу!.. - кричить перший та хвiть другого по -ли­цi... Той - здачi. Зчепилася бiйка... Крик-гвалт... Насилу роз­боронили люди, та й ведуть знову в шинок "мирову пити", щоб справдi не дiйшло, бува, до того... Хто вину­ватий, хто правий? гаразд не знав нiхто... У кожного була думка, що добре б i рощот одiбрати; був i острах того... "А як не дасть, та ще... не доведи боже, щоб гiрше не вийшло!"

Одначе горiлка взяла своє. Чим далi, то все бiльше в дуж­че виступала правда першого; а острах другого нехая­ли, як легкодухого чоловiка. Зашумiло село, як на пригру бджоли: смiливий i несмiливий збиралися в купи, гомонi­ли, радились, змагались... I ходили до жида в ши­нок мо­горичу пити...

Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або