Казка мого життя - Лепкий Богдан
Нині, може, вони вже й вирівняні та заорані, не знаю, але в тих-то часах, як батько перенісся з Крегульця до Поручила, ті вали ще двома чи трьома перстенями обхоплювали гору й натякали на колшцню славу й могутність нині такого тихого й бідного Біща. Між валами попадалися також останки старинних мурів і фундаменти веж. Хлопці вигрібували з землі стрілки й кам'яні або й залізні кулі, відломки мечів та панцирів, словом, старовину, що ми її не лиш у Біщу, але й скрізь не вміли гідно берегти й шанувати. А вже про урни, збанки та глеки, то навіть не згадуй! Було це просто "череп'я", нікому не потрібне, і його нівечилося безмилоЬердно. Серед валів, під сторожею старовинних дерев, стояла однобанна церковця з прегарними іконами в такім маленькім іконостасі, що коли б парох був трохи заживніший від мого батька, то крізь царські врата16 не пройшов би. І тоді треба було б або іконостас з церкви, або пароха з парохії усунути. (Мабуть, балачка про колишніх великих людей, це легенда, а не правда.)
Вали, себто спора частина того горба, що на нім стояв колись невідомий нам ближче замок, належали до батька, як поручинського пароха. Паслися там наші коні й худоба, звідтам привозили парубки ріщя та пруття, бо на валах росли всілякі корчі, найбільше ліщини та дикої рожі. Ліщина давала нам горіхи, а дику рожу викопував батько, пересаджував у Поручині коло хати, щіпив, і поручинська наша хата славилася такими рожами, яких ніде не було. На валах весною цвіли фіалки. А була їх там така сила, що ціла гора пахла, немовби там хтось амфори з найкращими пахощами порозставляв. Коли я приїхав з Бережан до Поручила на Великодні свята, то в першу чергу біг на Вали, хоч було туди від нас яких два кілометри дороги, коли не більше. Блукати по валах, вишпиртувати старе череп'я та заліззя і впиватися пахощами фіалків, це була для мене справжня насолода. Жива краса й подих старини оп'янювали голову малого хлопця. Він сідав на якімсь камені, думав Бог зна про що й забувався до тої міри, що аж присилали по нього, щоб ішов на обід.
Поручил лежав у ярку між двома горами. Одним кінцем він лучився з Біщем, а другим вибігав у поля та ліси. З першого можна було заїхати до Стриганців і Двірців, а з другого буцім уже нікуди дороги й не було.
Серединою села протікав безіменний потік. Понад потік бігла болотиста дорога, що не висихала ніколи, бо затінювали її головаті верби. Обабіч потоку двома сірими шнурками тягнулися селянські загороди. Солом'яні стріхи без коминів. Як увечір запалять у хатах, то село в димах потопає.
Церква високо на горі. За церквою, ще вище, ліс. Кажуть, що колись були там ліси, а ліси! Церква ховалася в них ціла, навіть із хрестом. Туди, говорять, тікали люди перед татарами, вони раз напали на неї і людей перебили до одного.
Поручинська церква архітектурою своєю нагадувала колишні шведські дерев'яні церкви, тільки таких дахових прикрас не мала. На вигоні хатина, що її називали школою, знак, що колись там була школа-дяківка.
До села під зиму приходив мандрівний учитель, Богус-лавський. Сідав у світлиці якогось селянина, діставав від нього харчі й учив його дітей та ще двох-трьох доходячих хлопців. Високий, похилений, мовчаливий, подобав на здекласованого шляхтича або інтелігента. До корчми не ходив і по горілку не посилав, запивався чаєм, курив люльку і по ночах читав якісь грубі книжки, що їх носив у своїй шкуратяній торбі. Першої зими, як ми приїхали до Поручина, Богурлавський сидів у Яцка Стельмаха, нашого сусіда з насупроти. Яцко, багатий господар, чоловік письменний, читав також по ночах і балакав з Богуславським. Пригадую собі, що як коли наш годинник з зозулею став, то ми дивилися у вікно й казали: "О, вже, мабуть, пізно, бо в Стельмаха не світиться". Цей Стельмах позичив був мені "Хатку дядька Томи", славну повість Бічер-Стоу17, в перекладі на нашу мову. Мене глибоко зворушував опис терпінь муринських невільників. З тої пори спочував я з Усіма приниженими й покривдженими, а кривдників став не любити. У Біщу було споро латинників. Деякі, як ось Замойські, зі старими історичними прізвищами. Але не Знаю, чи вмів хто з них балакати по-польськи, бо розмовляли вони по-нашому. А все ж таки мали свого пароха й сотрудника (вікарого). Парохом був Максиміліан Тчінський, сивий, короткозорий старець з великопанськими товариськими формами, колись світовий чоловік, що засидівся в глухім куті й обмежився до книжок, образів і квітів. Квіти плекав прегарні. Було на що подивитися. Його сотрудник, Мрочинський, дуже гарний, чемний і високообразований молодий чоловік, часто-густо заходив до нас і балакав з батьком на літературні й філософічні теми. Батько жалував його, що молоді свої літа марнує у біщецькій самотині, розважаючи свого старого й здивачілого пароха.
Біще й Поручин належали до величезних маєтків графа Станіслава Потоцького. У Біщі двора не було, а в по-ручинськім дворі сидів посесор Сабитовський. Височезний вірменин, з плечами, як брама, але, на диво, з носом помірковано довгим. Ходив пригорблений, буцім боявся, щоб головою не розвалити стелі. Його жінка, куди нижча від нього, колись, мабуть, красуня, все ще вбиралася гарно і ходила, буцім плавала по покоях. Двір був великий, а їх тільки двоє, бо діти давно вже відлетіли до своїх власних гнізд. Жили собі вигідно, як Гоголеві "старосвітські дідичі"18. Він був веселої вдачі, любив жартувати, а що не мав з ким, так свою "паню" брав злегка на решето. Пам'ятаю якраз після його недуги, "паня" хвалилася, що поставила свого мужа на ноги, бо тричі вдень, у тій самій годині подавала йому приписаний лік. "Но, так-так, — гуготів він, — але перше я цей лік вилив, а до плящинки налив перевареної води". На диво, "паня" не всердилася на свого чоловіка, тільки всміхнулася і сказала: "Ось, бачите, який він!" Була це, так сказати, тодішня біщецька й поручинська інтелігенція.
Дяк, органіст і економ, розуміється, не вчислювалися туди. Ні органіста, ні економа я собі навіть не пригадую, зате дяка, Гната Янчинського, мов живого, бачу перед собою. Я вже на іншому місці згадував про нього, тут хіба те додам, що своїм типом відбігав він дуже від тодішніх дяків. Вбирався по-сільськи, жив, як середньо заможний селянин, і хіба тільки тим різнився від селян, що в церкві вбирав окуляри, бо був короткозорий. Щоднини під вечір приходив до батька, розказував, що сталося в селі, й обговорював план роботи в полі на завтра. Згодом щиро прив'язався до нашої родини, а коли батько мій, в десять літ пізніше, перенісся до Жукова, то він так само щиро прив'язався до родини батькового наслідника, отця Михайла Мосори, доброго сусіда і приятеля нашого дому. Коли при першій зустрічі дяк Янчинський впевняв мою маму, що поручинці люди добрі й послушні, то він правду казав. Таких добрих парохіян нелегко було знайти. Свого пароха вони любили, шанували й хотіли, щоби йому в них було добре. Поручин був у повнім значінню цього слова глухим селом. Впливи міського зіпсуття не доходили до нього. Жив він своїм власним припізненим у поступі життям. І мужчини й жінки носили т[ак] з[вані] куртини або короткі опанчі з власного сукна. Жінки в димках ходили, себто в спідницях так само зі свого полотна, що його димкар вибивав в одно— або в більше кольорові узори. Чобіт на закаблуках не знали, коваль їх підківками підбивав. Вишивок майже не бачилося в селі, лиш мережки. На голові шалінова хустка, вив'язана, як тюрбан. Тільки про свята мала поручинська жінка цвітасту, рясно збирану спідницю. Зате дуже любили тут коралі. Чим більше їх і чим вони більші, тим більша була багачка. Та великих багачів-дуків у Поручині не було, так само, як не було й нуждарів. На Великодні й на Зелені свята прикликували жебраків із чужих сіл, щоби було кому на могилках милостиню за душі померших дати.
Бідніші поручинці ходили на заробітки до двора, на приходство та до багатіших односельчан. У нас цілу зиму молотив Онуфрей, старий чоловік молодої жінки, Марта. Він хирлявий і поганий, а вона красуня, хоч куди! Онуфрей як міг, так бадьорився, розказував, який то він колись "моцний був", який відважний та хоробрий, але тим ще більше себе осмішував і принижував. Теперішність задалеко від минувшини відбігала.
Кругом Поручина шуміли великі, здебільшого дубові ліси. Там виводилося багато всілякої звірини. Дики цілими стадами нападали на селянські поля й нищили картоплю. Селяни по ночах палили на полях вогні, вигукували дивними голосами, калатали й тріскали патиками, щоби їх відстрашити. Не помагало. Мусили вжити гострішого способу, — стріляли. Товкли начиння з литого заліза, з чавуна й набивали сіканцем рушниці. В селі було кілька таких "диких стрільців". Невиспані ночі і вічна небезпека в боротьбі зі "злісними" й побережниками відбивалася на їхніх обличчях. Здорові були, але грізні й суворі, як ніч. В селі шанували їх, але й боялися, хоч вони боролися, а то й гинули в обороні села.
Так тоді йшла боротьба невгавна між селом з графською лісовою сторожею, що іноді кінчалася крово-проливством і судовими процесами. Граф Потоцький, мабуть, і не знав про це. Був завеликим паном, щоб йому так дуже залежало на якімсь там убитім дику. А вже стріляти до людей, то він певно не казав; робили це на свою руку його посіпаки, бо сам він ставився до народу добре. Як погоріло село, то на відбудову давав дерева зі своїх лісів, може, й більше, ніж було треба.
Те саме, що зі звіриною в лісах, діялося також з рибами в графських ріках. І там велася подібна боротьба, бо народ не міг зрозуміти, як це може бути, щоб йому не вільно було ловити риби, якої граф не кормить і не плекає. Бог її дає на пожиток людям і — тільки! Народ також хоче часом щось смачного з'їсти. До диких стрільців належали між іншими молодий коваль Микола і сліпий на одно око музика, Стефан. Микола що захотів, те й викував у кузні, а Стефан що чув у душі, те й виграв на скрипці. Був це дійсно музика з Божої ласки. Бувало, як примкне своє видюче око, як притулить скрипку до лиця і пустить смичок по струнах, то тії струни і сміються, і плачуть, як живі. Про щось таке говорять, що вам навіть у сні не присниться, про що хіба ангели в небі співають.
