Казка мого життя - Лепкий Богдан
Якнайдальше між дерева, щоб забути і про Боєрів, і про Ра-ціборського, і про те, що сталося з ними.
Але дзвони, співи й музика бігли за мною.
Я затулив вуха руками й притулився до якоїсь яблуньки... Завмер... Аж нараз чую, щось мене тягне за кафтаник. Відчиняю очі — сарнючок, що мені його недавно привезли з Поручина... Пікає...
Жалується на свою самоту чи хоче мене потішити? Я сів у траві і притулив його до себе. На хвилину забув про все.
ЩО ЦЕ?
Гарно було на бережанськім Олімпі! Особливо гарно весною, коли дерева білим цвітом покрились, або літом, коли черешні й вишні в ягоди, мов у коралі, прибралися.
Та не так бувало в осінні вечори і в зимові темні ночі.
Як повіяли вітри, як зашуміли високі сосни і застогнали старі груші недалеко хати, то моторошно ставало на Душі малого хлопця. Всі страхіття, що він їх коли-небудь зачув, всі оповідання про несамовиті події, про злодіїв та розбійників пригадувалися й оживали перед ним. Замикав °чі, ховав голову під подушку, не помагало. Хвилина — і загрюкає хтось у двері або розіб'є вікно та вскочить у хату.
Тета Павлина Дуткевичева розказувала про Нечиперо-*ича та про славного Довбуша, бо вона в Криворівні, у свояків, панночкою перебувала.
Хлопець слухав і потім спати не міг, нервувався.
Як на те, і в Бережанщині появився якийсь бандит. Нападав на людей по дорогах та розбивав хати. Кріса ні пістолі не мав, лиш з великою палюгою, як з булавою, ходив. Нею забив якогось міщанина під самими Бережанами. Тоді його й зловили. В Бережанах у в'язниці сидів. До вини ніяк не признавався. Тому-то й провадили його на цвинтар, до розкопаної могили його жертви, де мало відбутися ще одно переслухання і візія.
Ішов розхристаний, неголений, страшний. В руці ніс криваву палюгу, як булаву. Кругом жандарми в капелюхах з когутячими блискучими перами, а там — товпа. Брудна, заболочена, нехлюйна. Де щонайгіршого було в місті та на передмістях збіглося докупи.
Поліція розганяє, грозить, що стрілятиме, товпа подається, але за хвилину знов наче з-під землі виростає. Губи розтворені, очі вибалушені, кулаки підняті вгору — верещать.
І коли б не жандарми, то краще й не гадати, що тут було би.
Хлопець присунув крісло до вікна й очі на вулицю пустив.
При вікні занавіски білі, на стінах гарні образи, ніде ніпилиночки. А там?
Що там за тією тонкою пластинкою скла?
Відповіді в своїй голові знайти не може, а питатися нікого не хоче.
Зіскочив з вікна й побіг до останнього покою.
ВЕЧІР ПІД СВ. АНДРЕЯ15
Не було ані одного мужчини, порозходилися.
В хаті тільки я, а на подвір'ї пастух, Федь. Але я не мужчина, лиш дитина, а пастух Федь подобав більше на медведя, ніж на мужчину: сутулуватий, з малими очима й великою губою, на плечах заяложений кожух, на голові вилиняла шапка. До нього належали корови і страшний пес, Неро, до котрого, крім Василя, ніхто на десять кроків не мав права підійти.
Поза Нером і коровами, та ще поза їжаком у стайні федь нічим не цікавився, нинішнім вечором святого Андрея також ні. Він приніс із возівні довгий низький ослін, а як стануть ворожити, то мав припровадити до балабухів Нера, але на ланцюгу, безумовно, лиш на ланцюгу, бо Нерові вірити не можна.
Балабухи пекла стара кухарка Марта, а пекла їх з приговорами за старосвітськими звичаями. Як були готові і вистуджені, бо псові гарячого не вільно давати їсти, то покладено їх на ослін посередині кімнати й почались наради, як їх значити, лоазбучно чи хронологічно, цебто по іменах панночок чи по їх віку. А панночок тих було п'ять: три домашні а дві сусідські. Та ще була тета Олеся з Лісник, що мала нині ночувати, бо під вечір звіялася завіруха, а вона некріпкого здоров'я. Тета Олеся й рішила, що балабухи не будуть значені ані по літах панночок, ані по їх іменах, а лише всуміш. Тільки треба собі добре затямити, що перший Дзюні, другий Адзі і т. д.
Затямили: Марта з порога гукнула на Федя, і за хвилину влетів страшний пес Неро, видзвонюючи грубезним ланцюгом, таким, як гальмується вози зі снопами. За Нером вкотився Федь. Він ледве тримався на ногах, бо Неро тягнув його з непереможною силою за собою. Жінота, як побачила Нера, зчинила нестяменний крик, вискакуючи на стіл та на креденс.
Неро, що ніколи не бачив кімнат і не чув такого дівочого крику, на хвилину здурнів. Стояв з виваленим язиком і вертів хвостом, на знак свого вдоволення, а тоді кинувся до балабухів, але так напрасно й безцеремонно, що перевернув ослін і балабухи поскидав на підлогу, а що лиш із підлоги поз'їдав їх скоро-скоро, всі до одного.
Котрій перший попався у його пащу, годі було вгадати. Ворожба, значить, не вдалася, і невдоволений Федь відпровадив зараз-таки нечемного Нера до його буди.
Не можна сказати, щоб і друга ворожба випала блискуче. Панночки виливали розтоплений віск з пательні У мосяжну мидницю на зимну воду, але ні одній нічого певного не вилилося. На однім кружку було щось буцім РУгяний вінок, а буцім тюрбан на голові Роксолани на образі, що висів у другім покою. На другім кружку було Щось буцім санки, а буцім тачки — і вгадай з того, чи Щгаоб буде в літі, чи в зимі? Так усім п'ятьом.
І з калатанням ложками по паркані та з наслухування, звідкіля пси відізвуться, нічого певного не вийшло. Пси, схвильовані появою смачних балабухів, виявляли по всіх сторонах світа свою радість, а трахкіт ложок глушив сильний вітер.
Ще найкраще вдалося з "ціжемками", себто з п'ятьма черевиками з лівих ніг п'ятьох панночок. їх укладали від печі до порога, а потім переставляли так, що врешті один опинився за порогом. "Ах! Адзя — Адзя!" — залунало в кімнаті, і засоромлена панночка Адзя ледве вихопилась цілою з обіймів товаришок, бо вона то перша мала "вийти замуж".
Марта принесла чай і свіжі пампушки, начинювані рожею, рум'яні, з біленькими обручками. Розкіш, а не пампушки. Чай був також знаменитий, правдивий китайський, його переносив через границю старий пачкар Буга. Домашні панночки раз у раз припрошували гостей, і пампушки миналися доволі скоро.
— Андрій, Андрій, — почала тета Олеся, — і вже по Андрею!
— По андріївських вечорницях, — поправила котрась із дівчат.
— А незабаром прийде Святий вечір, — потішала друга.
— І голодна кутя, — додала третя. Тета Олеся зітхнула.
— Так воно, так. Все йде, все минає, і краю немає. Але в дійсності нинішні вечорниці ще не скінчені.
— Як то ні? — пролунало питання із кількох рум'яних уст.
— А так, бо ще опівночі з дзеркала ворожать, але це вже, так сказати, ворожба грішна.
— Чому?
— А пригадайте собі, як воно є в Шевченковій "Тополі": "Не питайте свою долю, само серце знає, кого любить..." Я нікому не раджу ворожити з дзеркала опівночі, поміж двома горючими свічками. Знаю один такий примір, що дуже прикро скінчився.
— Розкажіть нам, тітусю, розкажіть!
— А не будете цього пробувати?
— Не будемо.
— Слово?
— Слово, тітусю.
Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.
П'ять дівочих голівок тулилося до себе. Тітка розказувала.
— Мали ми сусіда, великого багача, що мав доньку Олю, одиначку, гарну, багату, але не мудру.
— Чому б то не мудру?
-— А тому, бо опівночі перед святим Андреем засвітила свічки, поставила дзеркало, взяла ножиці в праву руку, дивилася в дзеркало й чекала.
— Іщо?
— І нараз побачила в дзеркалі хлопця. Гарний був, як вилитий. Мав на собі гранатовий сурдут і ясні в паски панталони віденської моди, так, як тоді в нас одягалися. Глипнула — подобався їй, шарнула ножицями — і малесенький шматочок гранатового сукна з лівої поли, як цвіт з дерева, опав на килим. Знову зирнула в дзеркало, нікого не було. Підняла цей шматочок і приглядался до нього довго-довго. Темно-синє, гладке, м'яке сукно. Загорнула в тонкий папір із мільових свічок та сховала на сам спід до своєї касети, де тримала листи, засушені квітки, стяжечки тощо.
Минув рік. І знову наближався вечір святого Андрея. Шч була така темна й бурлива, як нині, і так само снігом мело. Наші сусіди вже зібралися йти спати, як перед ґанком озвалися дзвінки. Хтось застукав до дверей. Увійшов старший священик і молодий незнайомий чоловік. Збилися з дороги, довго блудили, ба на Поділлі блуд чіпається часто, просять, щоб могли переночувати.
"Будь ласка, розгостіться, ми гостям раді".
І гості поскидали засніжені кожухи. Оля глянула й остовпіла. Цей красунь у гранатовім сурдуті і в ясних панталонах, він — той самий, що бачила його в дзеркалі...
— 1 що? 1 що? — відізвалося нараз п'ять голосів.
— Не знаєте що? Побралися й зажили собі так щасли-*°> як у казці. Чого забажали, те й мали, тільки дітей Бог вдавав.
Одного разу сиділа моя Оля в своїй кімнатці й пере-Гі*ядала свої листи, стяжки засушені китички, спомини з дівочих літ. На те увійшов її муж. Сів біля неї, балакали й жартували безжурно. Нараз побачив він оцей малесенький шматочок гранатового сукна. "А це що?" — не спитався, а скрикнув. Оля спаленіла. — "Це якраз той шматочок, що хтось мені його відтяв з лівої поли мого герока. Звідки ти його взяла? Кажи!"
Не давав жінці спокою, поки не призналася, як воно було... І відтоді...
— Що було відтоді, тітусю?
— Відтоді ніби якась зимна стіна виросла поміж ними.
— Розійшлися?
— Ні, бо не хотіли прикрости своїм батькам робити, вони ж нічого не знали. Але ні щирості, ні давнішого тепла вже між ними не було. Вони побралися не по-Божому, а в несамовитий спосіб. Тому-то я кажу, що така ворожба, це гріх. І най Бог хоронить, щоби з вас котра важилася на таке діло.
— А правда, воно, тітусю?
— А невже ми знаємо, діти, що правда, а що ні?
Шафковий годинник тікав, поліна в печі тріщали, вітер за вікнами шумів, гудів, реготався.
КІСТКА В УСІ
Раз після обіду, вчасним літом, тоді, як на деревах паленіли великі черешні, я з повною жменею тих солодких ягід зашився в бічній кімнаті і на ліжку листував якусь ілюстровану книжку. Мабуть, не дуже вона мене цікавила, бо я любувався більше черешнями, ніж образками. їв їх, і щоб не кидати кісток на підлогу (бо це не годиться робити!), ховав їх до... уха, а властиво, до обидвох. Було це й практично, й смішо, бо, мабуть, ще ніхто такого сховку не вигадав. Як же то будуть сміятися тітки, коли я їм похвалюся, де я поспрятував кістки з черешень.
